Щось ударило мене по спині, забило дух і, ніби залізними чобітьми, пробігло по тілі. Ще хвилина — і все з'ясовується: діжка від близького вибуху впала з машини мені на спину і, ніби тікаючи, покотилась по косогору до річки. Але скоро стала, зачепившись за дерево. Щось боліло, але шукати виразок не було коли.
Користуючися хвилинною темрявою, ми поповзли назад, за соснами й машинами, до мосту. Кулі далі потріскували понад головами, дряпали кору дерев. Сержант раптом ойкнув і схопився за ліву руку. При сяєві ракети видно було, як червона пляма розповзалась по гімнастерці вище від ліктя...
Переповзаємо місток. Відбігаємо далі в гущавину лісу, чуємо новий свист гарматнів, і в ту саму мить, одночасно з вибухом, бачимо, як від містка відірвалось поруччя і полетіло в річку...
Про цю "операцію" ми згадували потім не раз. Це тут поблизу в лісі проходила лінія фронту.
Наступного дня, годині о шостій вечора, почали облягати обрій з заходу темні хмари. Було видно, що неминуче прийде страшна гроза. Червонясті хмари, які ніби тримали на собі відблиск пожежі, погрозливо росли, ставали гігантськими. Я не мав де сховатись, і мені стало моторошно перед наступом стихії. Хто мав плащ-палатку, напинав її над собою, обкопував свою ділянку на косорогах рівчаками, щоб не затекла вода, обкладався сіном.
З наближенням грози фронтові лінії завмерли. Тим часом вітер посилювався, ступнево переходячи в бурю. Щохвилини гриміло сильніше, жбурляло блискавками. Я лежав між кущами і міркував, що мені далі робити. За якусь годину від облягаючих хмар зробилося зовсім темно; але злива почалась не відразу. Дрібний, рідкий дощ став помалу густішим; потім з неба полились потоки води. В останню хвилину я помітив у березі двоколку, коло якої стояв кінь. Взявши кілька оберемків сіна, я побіг туди, обклав з усіх боків цей двоколісний віз і зробив собі сховище. Потім заліз під нього і заклав сіном останню відтулину. Буря лютувала майже всю ніч.
НОВЕ ЗАВДАННЯ
За кілька день по громовиці один старшина сказав, що батальйон шукає людини, яка могла б збирати матеріял до історії батальйону, а також писати і саму історію батальйону зв'язку. Я відповів, що я — не історик, але спробувати можу. Про свої літературні нахили я не сказав нічого. Незабаром мене викликав комісар батальйону.
Ідучи до нього, я хвилювався, у мене всередині все тремтіло. Я знав, що знову питатимуть про соці-яльне походження, про батька, хоч я мав лише 12 років, коли лишився без нього.
Скільки разів мене викидали з учбових закладів, з праці! Вижіґать кальоним железом классово чуждый елемент, — писали про мене в стінній газеті. Я місяцями ходив без праці через це соцпоходження. Воно роками висіло наді мною, як страшне прокляття. Не один раз я готувався покінчити самогубством...
Ви — харошій работнік, но держать на етой работе ми вас не можем, — сказали, звільняючи мене з праці, в одному місці... А чому ви не відмовитесь від батьків і не опублікуєте в пресі? — запитували в іншому місці. Вся моя провина полягала в тому, що мій батько був колись в армії Петлюри.
І це невмируще прокляття знову вставало передо мною, та ще в таких вийняткових обставинах. Я добре розумів, що коли скажу правду, то мене пошлють відразу в найнебезпечніше місце, на явну загибель. І я вирішив брехати...
Майже лисий, відгодований, кремезний комісар Савелін зустрів мене холодним пронизливим поглядом. Запитавши спершу, як моє прізвище, звідки я родом, він раптом сказав:
— Ас соціальним как у тебя?
— З соціяльним все гаразд, товаришу комісаре — син селянина-бідняка, — відповідаю невимушено.
— А почему же до сіх пор не в парти? — сказав він, подумавши.
— Та знаєте, сім'я, навчання, жив далеко від Харкова, щодня поїздом їздив на роботу, а здоров'я у мене слабувате...
— А їде работал паследнее время? — перебив мене Савелін.
Я відповідаю, що вчителював у середніх і вищих учбових закладах.
— Ну, харашо, — сказав нарешті комісар, — будеш собірать матеріал по історії нашево батальйона, а как ето делать, я тебе расскажу потом.
І трохи помовчавши, додав:
— Также будеш нєсті службу часовово. Відповідно до своєї нової ролі я спорудив собі з
гілля, бур'яну та сіна власний курінь, поблизу від штабу батальйону.
Вночі стою на варті коло штабу батальйону. Навколо розташувались телефонні точки командного пункту дивізії та інших частин. Раз-у-раз чути вигуки:
— О — Д! До телефону!
Дзвонять з передової, то з одного пункту, то з другого, доповідають про становище, про помічені рухи німецького війська; то знову настає на якийсь час тиша. Прихилившись до сосни, я серед темряви вдивляюсь у траву і бачу, як скрізь горять дрібні рухливі вогники комах-світлячків. Чорна ніч усе заховала: не видно навіть намету комісара, розташованого ось тут, за кілька метрів. Лише іноді чути, як він крізь сон, брудно лаючися, кричить:
— Смотрі, сволоч!.. застрелю, как сабаку!..
І цьому можна було повірити. Його вигляд і поведінка свідчили, що за свій вік він уже немало людей послав на той світ. І раніше, вартуючи недалеко від його намету, я не раз чув подібні слова в супроводі брудної московської лайки.
Перед ранком, коли я вже звільнився, телефони запрацювали жвавіше.
Ідуть накази про рух вперед:
— 76... 76... пріміте пріказ штаба. Ні шага назад, только вперъод! Во что би то ні стало, взять село. Вполденъ доложіть результати.
Але опівдні можна було почути, що частини ані трохи не посунулися вперед. Навпаки, німці захопили церкву, яка стояла по цей бік, на околиці села, і була досі в нічиїх руках.
Трохи поспавши, я прокинувся від розмови, почув, що прибув военторг.
Побіг і я. Біля дороги в лісі, коло вантажної машини, на якій стояло двоє продавців, скупчилось багато військових. Але тут же попередили, що продаж — тільки для командного і начальницького складу, не для рядових червоноармійців. Розчаровані, ми повертаємось.
Я собі міркував: червоноармієць дістає 20 карб, на місяць. Молодший лейтенант — 450 карб., а старший лейтенант — 750 карб. Яка прірва! Яка несправедливість! І ці думки, певно, нуртували в голові кожного.
В цей момент хтось сказав до мене:
— Там, за дорогою, в лісі вас хочуть бачити товариші, з передової.
Я метнувся бігом туди. Побачене мене приголомшило. Це були ті, що з ними я розлучився 15 днів тому, прийшовши до батальйону. Я побачив виснажені, мов після хвороби, зарослі щетиною обличчя сірого кольору. Товариші намагалися ніяково посміхатись, але тут же розповіли про фронтову дійсність. Вони відразу потрапили на передову. Вдень і вночі сиділи в шанцях або в т. зв. одиночних ямах, по кілька разів на добу ходили в атаку, втрачаючи марно безліч людей. Іноді по два дні не діставали зовсім харчів. Плащ-палаток їм і досі не дали, а дощі промочували їх до кістки.
Розповідаючи про окремі випадки, вони згадали, що вбито молодого смаглявого хлопця Терничен-ка, що Барзову, коли він ішов лісом до штабу з донесенням, з кулемета перерізано обидві ноги, і він три дні лежав, доки його знайшли і забрали до лікарні непритомного. І мені пригадалось, як цей Барзов, молодий вояк з російським прізвищем, родом з Червонограду на Полтавщині, прегарно дек-лямував вірші письменника Олекси Варавви (Коб-ця), якого я добре знав і який написав чудові спогади "Записки полоненого" (з Першої світової війни)*. І мені шкода стало цього симпатичного земляка, що так любив читати і деклямувати.
* Але я не сказав йому, що добре знаю автора "Записок полоненого", що Олекса Варавва (Кобець) подарував мені ці чудові спогади ще в 1931 році, коли вони вийшли друком. До речі автор, опинившися в Америці, розшу: кав це видання в Конгресовій бібліотеці у Вашіпгтоні, і перевидав його в Мюнхені, у в-ві "Дніпрова хоиля", '.958 р., долучивши і п'єску "В Тарасову ніч".
Писар Королько, як виявилось, і на передовій лишився писарем. Він тепер стояв передо мною худий, як смерть, і розповідав, що близько від нього впала міна, докотилась до його ніг і не розірвалась. Це підтвердили інші.
— Я ж вам казав, — усміхнувся він тепер, — що мене ні міна, ні куля не бере; хібащо срібним ґудзиком уб'ють, бо я характерник...
— Отже, багато людей гине? — запитав я, з пригніченням, споглядаючи їхній змарнілий, нелюдський вигляд. На це вони відповіли, що з 15 серпня до 1 вересня з ста п'яти чоловік їхньої частини вбито і поранено 56. Убитих закопували, як собак, без жодної познаки... Тепер вони на кілька день вернулись, бо їх частину мають поповнити.
Поки вони відпочивали, я збігав і приніс, скільки в мене було, хліба. Попрощавшися, пішов назад з каменем у серці. Досі я не знав усіх обставин на передовій лінії. Це, справді, було нищення людей. їх нищила не тільки ворожа зброя, а і ставлення до них. Скільки ще було гіркої правди, про яку мої товариші не зважилися згадувати! Недарма на політичних годинах комісар шипів о вратах родіни, про втечу до німців. Але втеча не припинялась, не зважаючи на суворі заходи.
* * *
Дні минали. Одного разу ми сиділи й обідали: їли локшину. Сосни, що оточували нас, давали затишок і холодок. Трохи далі, за деревами іржали коні й гомоніли червоноармійці з якоїсь іншої частини, що вранці тимчасово тут зупинилась. На фронті була майже цілковита тиша. Аж ось просвисті-ла міна і впала десь у лісі, за кілометр від нас.
— Комусь локшину посолили, — кинув я.
Враз почулося чергове виття, яке швидко наближалось і зростало. Не встигли ми спам'ятатись, як страшний тріск розриву розітнувся поруч нас. В ту ж мить ми попадали на землю. Підвівшись, ми кинулися в шанець, бо чулось виття нової міни. Але на цей раз вона перелетіла і впала десь далі, за штабом дивізії.
Тим часом я почув поруч ойкання і помітив якусь мотанину. Виявилось, що міна розірвалась у повітрі за 15 метрів від нашого гурту, збивши молоду сосну. Одному воякові перебило руку, іншого поранило в ногу. їх відразу забрали. Крім цього, було поранено троє коней. Одному з них понизало скалками спину і розбило ніздрі, відірвало всю верхню губу. Кров текла якимись шматками і падала на траву. Тварина раз-у-раз форкала і мотала головою, мов не розуміючи, за що її скривдили. Другому коневі перебило ногу; третій дістав легке поранення в лопатку. Побачивши безнадійний стан двох перших, їх застрелили.
За два дні нашу групу перевели на узлісся, куди перебрався наш штаб батальйону.
Тим часом комісар розповів мені, як треба збирати матерія л до історії батальйону.