Я потай і, не усвідомлюючи того, почувала ревнощі, тому, що він віддавав перевагу Глафірі..."
Пізнавши в Шевченкові велику людину і незвичайний талант, княжна хотіла бачити поета завжди таким, і її неприємно дратувало, коли іноді Шевченко починав говорити звичайні жарти і ніби знижувався до звичайної пересічної людини.
... "Я хотіла, — пише вона, — щоб він завжди був святий і променистий, щоб він сіяв істину силою свого незвичайного таланту".
Одного разу, коли княжна хвалила й дорікала йому, поет підбіг, схопив її руку й поцілував. "Зайве казати, — пише Бона, — що мені це було приємно".
Якось, коли в хаті, крім княжни та Шевченка, були Глафіра та її сестра Таня, поет багато жартував і говорив, як вона висловлюється, дурниць, Рєпніна зауважила йому, що було б краще, коли б він не порушував своєї самотности. .. Після цього настала мовчанка, і Шевченко згодом сказав: "Тихий ангел пролетів".
— Ви умієте розмовляти з ангелами, — сказала княжна, — то розкажіть, що вони вам говорять.
"Шевченко схопився з місця, — пише княжна, — побіг по чорнильницю, схопив аркуш паперу, що лежав на столі, і став писати, потім простягнув мені цей папір, кажучи, що це присвята до одного твору, який він вручить мені пізніше. Там був написаний вірш на тринадцять рядків і підпис "На пам'ять про 9-те листопада". Ось він.
"Княжні Варварі Миколаївні Рєпніній.
Присвята.
На пам'ять 9-го листопада 1843 р.
Душі з небес благословенній
Дано любить, терпіть, страждать.
І дар приречений, натхнення,
Дано сльозами поливать.
Ви розумієте це слово !..
Для вас я радо відложив
Життя буденного окови,
Священодіяв я ізнову
І сльози в звуки перелив.
Ваш добрий ангел надлетів,
Обвіяв крилами і снами,
І тихозграйними річами
З душею чудо сотворив.
Яготин, 11. 11. 1843 р."
"Він передав мені аркуш, — пише княжна, — я прочитала; чиста і солодка радість сповнила моє серце. І якби мені спало на думку виявити свої почуття, я кинулась би йому на шию. Та я сказала собі: треба подумати; щоб виграти час, я вдруге перечитала вірш, потім підхопилась з місця; він в цей час ходив по кімнаті, я сказала йому: "Дайте мені свій лоб", — і поцілувала його чистим поцілунком, тому що це відбувалось в присутності Тані і Глафіри. Наступного дня я розповіла мамі все, крім поцілунка".
Загалом княжна Рєпніна намагалась приховувати від матері своє захоплення й любов до Шевченка, але одного разу, коли княжна Варвара прочитала свій твір, в якому висловлено було щире захоплення Шевченком, мати була зауважила, що вона дуже легко ділиться своїми сердечними справами. Варвара відповіла, що Шевченко для неї не чужий, що вона любить його і цілком вірить йому. На це мати відповіла: "Безсоромність!"
Що далі, то тяжче переживала княжна своє кохання до поета і не раз йому висловлювала це відверто, але Шевченко, хоч і розумів її, але не міг відповісти княжні тим же. Цей стан привертав увагу і матері, і Капніста. Останній вважав, що корисніше буде, коли Шевченко залишить Яготин і, видно, натякнув про це поетові.
Готуючись до від'їзду, Шевченко виявив бажання поговорити з княжною насамоті. Він, як пише княжна, був тоді добрий і щирий і, зустрівшися у вітальні, висловив їй всі свої переживання з приводу одної образи, якої він зазнав від свого друга.
10 січня 1844 року Шевченко залишив маєток Рєпніних. Про це княжна Варвара в листі до Ейнара згадує так: ".. . Настав день і час його від'їзду. Я з слізьми кинулась йому на шию, перехристила його лоб, і він вибіг з кімнати ..."
Після того княжна дістала від Шевченка одного листа, який обурив Капніста, бо в ньому іноді поет називав її на "ти". Але вона була ним задоволена і розуміла поета по-своєму ....
Крім листів до Ейнара, серед спадщини Рєпніної збереглася ще й її повість. Професор д-р Л. Білецький у своїй праці "Шевченко в Яготині" наводить уривок із згаданої повісти Рєпніної, де Шевченко фігурує під прізвищем Березовський.
Ось уривок з того твору:
"...Шевченко (Березовський), пише вона, був поетом у всім значенні цього слова: він своїми віршами упокорював усіх, він витискав з очей тих, що слухали, сльози розлучення та співчуття, він настроював душі на високий діапазон своєї захоплюючої ліри, він поривав за собою старих і молодих, холодних і палких. Читаючи свої чудові твори, він робився чарівним: його музичний голос переливав у серце слухачів усі глибокі почування, що тоді над ним панували. Він був наділений більше, ніж талантом. Йому був даний геній, і його чула і добра душа настроювала його сопілку на високе й святе. Його всі любили й усі бажали йому щастя й успіху ..."
Так проникливо ця "худенька, тоненька, з великими й виразними очима" дівчина, Варвара Рєпніна, подала живий образ Шевченка як поета. І далі пише вона в повісті, що: "він був добрим до слабости ... нерішучим і заразом необрахованим у своїх діяннях. Його не можна було не любити; для тих, хто щиро любив його, він був джерелом клопотів, постійних переходів від захоплення до обурення..."
Тому то Рєпніна й мала чимало клопотів, бо вона любила його і намагалась огородити від негативних впливів знайомих поміщиків, зокрема Закревського, що належали до групи "мочиморд" і до цього гурту тягли й Шевченка. Вона, як пише далі д-р Білецький, хотіла б і в повсякденному житті бачити його генієм, далеким від "пустих буденних розмов".
Та ця небайдужість до Тараса Григоровича була у неї на ґрунті кохання до нього і ревнощів до Глафіри Псьолівни та інших. Найкраще це підтверджується в листах до Ш. Ейнара, які цитує д-р Л. Білецький: "Шевченко зайняв місце, писала вона, в моєму серці..." "... Я потай і, не освідомлюючи того, почувала ревнощі через перевагу, яку він віддавав Глафірі". "Моє захоплення ним виявлялося щораз більше, він мені відповідав іноді теплим почуттям, але пристрасним ніколи". "...Коли б я бачила з його боку любов, я, може, відповіла б йому пристрастю" "... Почуття надто захопило мене, так, що я забула мою біблію..."
З цього, як бачимо, й виходили всі ті "клопоти". Шевченко ж, видимо, захоплювався зовнішністю і здібністю малярки Глафіри Псьолівни або українською поеткою Олександрою Псьолівною, яку ставив вище за тодішніх московських поеток, хоч дуже поважав і саму княжну, що бачимо з кількох листів, із спогадів та з того, що він присвятив їй одну з кращих своїх поем "Безталанний", що пізніше звалася "Тризна", та подарував дві картини. Вона ж, вірно оцінюючи його творчість і значення його, як "геніяльного сина свого краю", не забула його й тоді, коли він опинився в далекому засланні. Шевченко ж, хоч і не кохав її, проте високо цінив її добре серце, ту моральну підтримку, називаючи її в своїх листах янголом, а приїхавши після заслання переїздом до Москви, відразу відвідав свою щиру прихильницю, що звала Шевченка братом.
Поминувши дрібні захоплення Шевченка, зокрема Кошицівною та Усковою, зупинимося на особі Катерини Піунової. Після всього пережитого на засланні почуття самотности ще більше заполонило душу нашого Кобзаря, і він остаточно наваживсь одружитися. Здійснення плянів про "своє кишло", як він казав, він хотів завершити уже в час повороту з кріпости. В дорозі до Петербурга та Москви обставини змусили Т. Г. зупинитись у Нижньому Новгороді. Очікуючи дозволу на в'їзд до столиці, а також приїзду друзів (Щепкіна, Куліша), він швидко знайомиться з оточенням, зокрема із молодою і дуже вродливою шіснадцятирічною артисткою Катрусею Піуновою. З приїздом Щепкіна, вони вирішують влаштувати виставу "Москаль Чарівник". І поет разом із Щепкіним учать молоду акторку опанувати українську мову у підготові ролі Тетяни.
Про своє перше знайомство з Шевченком Піунова значно пізніше розповідала так:
"Це було 1857-го року. В одній із звичайних вистав, у якій я була зайнята, в антракті перед водевілем наш антрепренер прийшов за лаштунки з якоюсь незнайомою людиною ... і показав йому наше... устаткування сцени. Цей незнайомий був великий український поет Т. Шевченко. З деякими акторами антрепренер познайомив Тараса Шевченка. Була йому представлена і я. Я зробила перед Тарасом Григоровичем реверанс — він подав мені руку, очі його пильно ласкаво дивилися на мене. Він посміхнувся і сказав:
— Вами я завжди милуюсь, коли бачу вас на сцені. Під ґримом я почервоніла до вух. У збентеженні я щось пробурмотіла, не знаючи, що мені казати, щоб висловити йому своє задоволення, свою радість з приводу знайомства з ним.
"Ми всі знали, що в Нижньому Новгороді живе Тарас Шевченко, знали про його повернення із заслання, але про можливість познайомитися з ним, розмовляти з ним — ніхто з нас не мріяв ... Наспів третій дзвінок ... і я ще раз зробила кніксен перед Тарасом Григоровичем, сказала йому: — Мені треба йти на сцену . .. Зараз починають.
— Будьте, як завжди чудові, — ласкаво тиснучи руку, сказав великий поет.
Я побігла на сцену.
Серце моє налаталося так сильно і так часто, що я ледве переводила подих. Якесь незрозуміле хвилювання охопило мене від його теплого потиску руки. В ньому була якась чарівна простота... Коли я вийшла на сцену і знову в партері побачила ласкаві очі поета, я мимоволі посміхнулася, і натхнення — творчий вогонь — охопили всю мою істоту.
Прийшовши після вистави додому, я довго, довго думала про свого нового знайомого, була задумлива і навіть накликала на себе невдоволення мого батька: "Про що це ви, Катерино Борисівно, все думаєте? Чи про кого". Я йому нічого не відповіла..."
Незабаром приїхав до Нижнього Новгорода відомий актор Михайло ІЦепкін, що мав на меті відвідати Т. Шевченка. На прохання поета й новгородців, артист взяв участь в кількох виставах.
Побачивши Піунову на сцені, Щепкін відчув у ній великі здібності. Вона грала з ним головні ролі в кількох п'єсах. Коли почали готувати "Москаля-чарівника", де Піунова дістала ролю Тетяни, потрібно було вчити українську мову. Для цієї мети артист Щепкін взяв на допомогу Тараса Шевченка, про що Катерина Піунова згадує так: "Була субота... Я сиділа у своїй кімнаті, передо мною горіла лойова свічка. Я заглибилась в читання ролі Тетяни... Українські слова були для мене нові і погано зрозумілі. В передпокої пролунав дзвінок. Я побігла відчиняти двері... до передпокою зайшов мій батько і Тарас Григорович Шевченко".
— Ось якого вчителя знайшов, Катерино Борисівно, тобі наш старик Михайло Семенович (Щепкін — Дмитро Чуб).