Із човнів, із возів не продавати овочі, збіжжя, рибу, птицю та дрібну скотину! Знайте всі — і кияни, і поселяни, і гості Києва: міри воску, зерна та полотна — у церкві в попа Івана. Щоб вас не дурили — приміряйте куповане до міри. Слухайте сюди!!! З княжого двору втік холоп-полов-чин. Ознака його: на щоці і на чолі навхресні шрами від шаблі. Хто бачив, чув чи знає — докажіть княжому мечнику На Оболоні знайшлася руда строката телиця. Хто знає — нехай сповістить. На Горі вчора боярин Тор-чин гуляв бенкет. У нього пропав меч! Піхви — малинові, оправа срібна! Слухайте всі! Слухайте всі!...
Бірич Радко знов засурмив у волячий ріг. Знов ударив посохом-бер-лом у колоди майдану і вдруге почав викрикувати-голосити все спочатку.
— Бач, яке ледащо! На Горі "ліпшії люде" винами-медами впиваються, поки рачки не стануть. А на Житньому торжку украдений меч шукають... Пішли, синку, не барімось, у нас роботи багато.
І вони пішли з Житнього торжка на схід крученими вуличками і провулками. Поминули ліворуч височенну, на п'ять верхів, церкву Миколи. А що її поставили люди, які жили та працювали коло притисків і на притисках, то назвали Миколою Притиським. Що ближче до води, то більше ставало людей. Ну просто як у ярмарковий день! Всі щось несли, тягли, котили через Глибочицьку браму. Та й брама та не дуже висока, лише з одним заломом та двома поверхами заборол. А городень тут не було — лише вал із добрим дубовим стовп'ям. А чого? Того, пояснив Ількові дідусь, що на городні потрібні великі гроші. Але добра повінь понесе їх, як коробки дерев'яні. Стовпи ж, якщо вода порушить їх, легко замінити новими. І захищають вони непогано.
* Бірич — міський глашатай на торгу.
Ось вони, Ілько і батько, поминули останню садибу за високим парканом і опинилися перед Глибочицькою брамою. Почекали, поки пройде цілий гурт носіїв, що тягли якісь паки важкі.
Як вийшли за почайнинський оборонний вал і стовп'я, то побачили, що й угору по течії, і вниз по течії Почайни були міцні, ладно спрацьовані притиски-причали. Дубові та соснові. До них були припнуті товстими линвами широченні і довгі берлини, широкі та пласкі струги, човни-насади з дощатими палубами, високобокі човни-на-бойни.
Струги — низькобокі, широченні, призначені для простих вантажів і зручні. Ними привозили до Києва всякий вантаж із малих річок. Від деревного вугілля до дров, до каміння дикого і цегли, випаленої у підвладних Києву селах.
Крутобокі набойни придатні до далеких подорожей і по глибоких, і по мілких річках.
Купецькі лодії — високобокі, довгі й широкі. На них вміщався товар з кількох возів-кол. На них навіть коней перевозили!
Грізно застигли в золотавих водах Почайни княжі лодії-насади. Хитрість їх у тому, що згори вони криті дошками. На такій лодії-насаді на верхньому дощатому покритті стояли воїни в бойових обладунках. їхнім панцирям і кольчугам стріли не дуже шкодили. А веслярів добре захищають дошки. З боків самого човна дошки із прорізями для весел-скармами. А згори — настил-палуба.
Стільки стояло біля причалів-притисків і київських, і чужих суден, що не всім вистачило місця. Тому багато суден причалили на тому березі. Там просто на піску стояли благенькі вежки та куріньчики. Там жили холопи — човнярі багатих купців, що прибули згори до Києва.
Вже далі за цим невисоким піщаним островом, порослим хирявими тополями, поодинокими вербами та купками верболозу, синів Дніпро.
У повінь цього острова-перетинки між Почайною та Дніпром і видно не бувало. Все залите блакитною водою. Від Сирецьких пагорбів, по Оболоні, до Чортория і Десни та Долобського озера — все блакитне скло води. Наче половина небесної бані перевернулась і впала до підніжжя смарагдових київських гір.
Над притисками-причалами підводилося кілька високих комор. Всі на стовпах дубових. Рублені з добірного лісу. Ілько одразу це зауважив.
Батько попрямував до найбільшої комори. Між нею і водою на піску лежали липові колоди — заготовки для човнів-довбанок. Тільки допрацюй вогнем і теслом — і човен готовий.
Від комори до оборонного валу зі стовп'ям височіли горою соснові стовбури. Під вранішнім сонцем так і вигравали рудою корою, мов із міді куті. Ілько аж похитав головою від захвату: всі рівні, без жодного сучкаї Неошкурені, необдерті. А такі, як їх сплавили десь із Прип'яті чи Десни. А може, аж із Смоленська. Чув Ілько, що там добрі сосни.
Навколо комори було опасання з поруччям. Двері до самої комори відчинені. Звідтіля чулись голоси. Батько спинився і показав Ількові на гору соснових стовбурів:
— Ось тут загадка теслярська. Знайди потрібну нам сосну. Пам'ятай: кожум'яці потрібні такі дошки, щоб не промокали ні від води, ні від вапняної бовтанки.
І батько піднявся рипучими сходами до комори.
Ілько ж почав поволі обходити навколо цієї гори соснових стовбурів. Майже всі стовбури мали на зрубі світлу деревину. На ній добре розрізнялися річні кільця. Як повчав дідусь, то це була "сухощепа". Деревина в неї легка і м'яка, і живиці в такій сосні найменше. А ось кілька торців виглядали червонуватими, рудими, а один так був геть бурий. Інших не можна було одразу розпізнати, бо торці забруднилися чи глиною, чи намулом. Тож Ілько підняв з піску тріску і почав обчищати деревину. Дідусь учив Ілька, що сосна-"рудка" має вузькі річні кільця і колір у неї темніший за "сухощепу" — жовто-рудий, червоно-жовтий, брунатний майже. У "смолки" — найвужчі кільця, деревина темна, геть насичена живицею, і дуже тверда і важка. Дідусь казав, що "смолку" навіть небезпечно сплавляти по воді. Бо не одразу, а десь посеред шляху може потонути. Тому досвідчені плотогони стовбур "смолки" або прив'язують між двома "сухощепами", або збивають їх разом скобою.
Ількові здалося, що в самім низу, збоку лежали два неошкурених стовбури, схожі на "смолку". Щоб переконатися, чи так воно, хлопчик обійшов з другого боку гору стовбурів. Подивився на сосни з окоренків. Справді, обидві сосни мали темну деревину, дуже вузькі річні кільця. З-під товстенної кори просто спливала живиця. А в глибоких тріщинах темно-брунатної, майже червоної, кори живиця застигла грудками, ніби сіре тісто.
Ілько зрадів, що він розгадав теслярську загадку.
Аж раптом його увагу привернув якийсь рух між стовбурами на самім верху соснових колод. Ілько тоді поставив вузлик із обідом на пісок біля самих стовбурів. І подряпався вгору по болонках. Коли виліз нагору, побачив: між двома стовбурами в щілині б'ються два сірі жуки із довжелезними вусами. Таких жуків та з такими довжелезними вусами Ілько ще ніколи не бачив. Ні на їхньому крихітному городику під кручею, ні в тернових кущах на схилі Хоревиці — ніде нічого подібного не було! Ілько недовго розмірковував — миттєво схопив жуків. Одного — правицею, другого — лівицею. Але від різкого руху колода під ногами в нього здригнулась і зрушила з місця.
Ілько встиг підскочити і стати на другу колоду. Але й вона з гуркотом посунулася вниз.
Ілько, як заєць, перестрибнув на третій стовбур. І той посунувся з гуркотом униз.
Саме в той час у галерею комори вийшли батько та торговець лісом.
А [лько вже перескакував із четвертого стовбура на п'ятий. І п'ятий стовбур загуркотів униз!
Раптом здвигнувся шостий стовбур, на який мить тому перестрибнув Ілько. Ількові ноги підбило знизу, він полетів униз та набік.
Падаючи, він якось неймовірно вигнувся, напружився і приземлився на пісок навпочіпки. Але руками піску не торкнувся. У долонях він затис жуків-вусачів.
Хлопчик навіть не встиг злякатися. Він випростався і подивився вгору.
Троє дорослих: купець, батько та купецький помічник вибаньчи-лись на малого із здивуванням і острахом. А батько Ільків навіть зблід.
Ілько ж не випускав жуків. Йому здалося, що вони риплять. Він підніс їх до вуха. Справді, вони рипіли! Тоді Ілько радісно сповістив дорослим:
— Вони обидва риплять! І цей, і цей! У них отакенні вуса! Вони риплять — ніби в гудок грають!
Торговець лісом схопився за черево і зареготав. Батько на нього здивовано подивився і зауважив:
— Ви не переймайтеся! Я підкочу колоди докупи і кілки заб'ю, щоб вони знову не посунулись.
— Чоловіче! Не беріть собі в голову. Нікуди вони по піску далі не покотяться. А ваш малий мене розвеселив! Щоб отак з колоди на колоду стрибати?! Та я не бачив ні на Десні, ні на Прип'яті, щоб так найкращі плотогони стрибали по колодах! — А тоді до малого. — То ти поліз туди за жуками?
— Ага, господине! Тільки я "смолку" шукав...
— То знайшов?
— Авжеж! Дві "смолки" у вас, господине. Тільки з того боку.
— Он як? А ще яке там є дерево?
— Ну, трохи "рудуватки". Але небагато. Все інше — чиста "сухощепа". Бородатий торговець хмикнув і почав спускатися по сходах униз.
Під його ногами сходинки голосно рипіли. За ним — батько Ільків, а тоді вже — прикажчик купця.
— Ну, малий тесля, показуй, де яка сосна?
Не випускаючи з рук рипучих жуків, Ілько почав називати, де "сухощепа", де "рудуватка". Зрештою, і "смолки" показав.
— Тямущий хлопчик, — вирік купець. — А от довжину ти можеш визначити?
Ілько задумався, схилив голову до плеча і спитав:
— На око?.. Чи кроками?..
— То не можеш? — Ніби з легкою посмішкою спитав торговець.
— Можу. Тільки не звідсіля.
— А звідкіля? — Здивувався власник соснових стовбурів.
— Он звідтіля! — Ілько кивнув головою на сходи до комори.
— То йди туди і звідтіля кажи.
Ілько підскочив до сходів. Став. Примружив праве око, потім ліве око. Не випускаючи жука, рівно простяг руку. І почав нею у повітрі ніби щось відсікати.
— Наша "смолка" завдовжки цілих три сажні. Черевань розчаровано і зневажливо усміхнувся:
— ...Але без половини сажня.
— Ану, Гаврило, міряй! — Наказав торговець своєму помічникові. Той видобув із калити добрий шнур з вузлами, що відміряли лікті.
І почав міряти їхню "смолку". Справді, вийшло майже два з половиною сажні. Хіба, може, двох вершків не вистачило до повної точності.
— Дивний у тебе, чоловіче, хлопчина!
— А вже — диво, що йому ноги не потрощило, й обід лишився цілим! — Ільків батько показав на вузлик із горщиками-двійнятками. Він стояв упритул до першого стовбура.
— Чуєш, чоловіче! — Притримав купець за рукав Ількового батька. — Якщо захочете віддати хлопця в навчання — ведіть до мене.