Скажу капітанові – нехай винайме товстунчика. Тоді я не пошкодую і трьох дирхемів за смажену рибу і слугу!.. Іди геть і не метеляйся перед очима!
Він тицьнув малому в долоню стерту половину дирхема.
Як тільки Алі повернувся до жаровні, кухар видер в нього з кулака тонесеньку срібну лусочку.
– Тьху! – сплюнув обурено – Такий багатир, а сміттям платить! Це тому, що ти кістлявий! Я пам'ятаю його колишніх прислужників – всі були мов вірменські пампушки на сметані!
Алі почорніло в очах, задзвеніло у вухах від люті. Все стислося всередині у важку грудку, запекло вогнем у грудях! Він найкращий плавець і рибалка! А його мають за сміття, за хлопчика-повію?! Що він – ні на що не здатний, як тільки гидотою собі на прожиток заробляти?!
Кухар же вів далі, мов козолуп на базарі в скотському ряду:
– Ось відгодую тебе до Басри, і тоді матимеш іншу ціну… Бо хоч ти добрий помічник, але з тебе ні хорошого прибутку та й для себе ніякої втіхи! – І кухар голосно зареготав власному жартові.
А хлопчика аж знудило і він відійшов до борту, ніби викинути лушпиння від цибулі…
Їхня сафіна плинула вниз по Тігру за течією, а навстріч їй посували знизу щедро вантажені судна.
Купці, що тримались окремо від Джафара і від збирачів податків, уважно розглядалися на стрічні судна і пояснювали один одному:
– Он та, з чорними корчагами… То, певно, для мосульців везе земляну смолу 5 і рідку нафту.
– А та вся завалена тиковими6 дописами. А оно й в'язка сандала 7… Ну, це хтось собі в Багдаді доброго човна хоче зшити…
– Тоді сандал для чого?
– Як для чого? Продасть ремісникам – вони з нього всякі витребеньки для жіноцтва виріжуть і змайструють.
– Дивіться, дивіться! Аж носом воду черпає! От скільки фініків хтось замовив басрійцям… В кого такий гарем?
Всі зареготали.
Вітру не було, і тому бурлаки підтягували судна канатами, які припинали на березі чи до стовбурів пальм, чи до каменів. Вони горлали високими жіночими голосами бойову пісню і перебігали по черзі з корми на носа, перебираючи товстий канат і складаючи його кільцями на кормі.
Пливли також по річці на круглих очеретяних, вимащених бітумом, корзинах-човнах люди з річкового племені.
Попереду їхньої величезної події і позаду пливли ще дві великі лодії з озброєними охоронцями. Тюрки мали захищати сафіну і її пасажирів у нижній течії річки, де почнуться очеретяні зарості з тисячами проток та озерець між ними. Бо, як відомо, в тих безкраїх болотах жили племена, що розводили буйволів та ловили рибу і полювали на птахів. А коли траплялася нагода, то, не зважаючи на всі каральні походи халіфів, наскакували на купецькі судна.
Уже був місяць азар8 і напружились води у Тігрі, піднялись високо. Здавалось, вода прорве захисні греблі та вали, заллє собою увесь простір, не лишиться навіть високих пір'їстих голівок пальм.
Малий, тільки випадала вільна мить, видряпувався на вершок щогли, щоб згори побачити далекі селища, залиті водою, оглянути тонкі смужечки водозахисних валів, далекі греблі і помилуватись, як відбиваються у блакитно-каламутнім дзеркалі води розкішні віяла фінікових пальм.
Коли сафіна з пасажирами та крамом приставала увечері на ночівлю, то лодії з тюрками теж прив'язували до берега і виставляли на суші і на човнах сторожу. Але грабіжники чомусь не з'являлись.
Тоді Алі не витримав і спитав – та не в пожадливого базіки-кухаря, а в одного чорнобородого купця, що мандрував аж із самого Дамаска:
– Господине мій, ласкавий і добрий! – Алі чув, як базарні писарчуки та різні фігляри улесливо звертались до купців та їхніх прикажчиків – Дозвольте мені, нікчемному, порушити твій спокій і… – Далі хлопчина не знав, як йому вести мову з цим чорнобородим здорованем.
– Що тобі?
– Господине мій! Всі тільки й базікають про розбійників, а їх все немає…
– Ось що тебе цікавить?! Тепер розбійники не нападають на який завгодно корабель – купці при собі намагаються не тягти багато динарів. Вони віддають міняйлі в Багдаді своє золото. А міняйло при свідках пише на папері, скільки динарів дав йому купець. А в Басрі з тим папером-сакком прийде купець до іншого міняйла, який у долі з багдадським міняйлом, віддасть сакк міняйлі і одержить своє золото… Ну, звичайно, лишить якусь частку золота цим міняйлам.
– За що? Він же одержує своє золото?
– Те золото, що лишається в міняйл – то їм плата за клопоти з грошима купця. Адже вони тим папірцем оберігають гроші купця від розбійників і злодіїв. Адже одержує свою платню нічний сторож за охорону будинку. Тебе оберігають – плати! За все в житті треба платити! За все треба! За золото – плати! За хліб – плати! За охорону-плати!.. Життя – накриті столи серед базару! Той, хто старається, той бере з цих столів для свого прожитку! За все треба платити. А от як платити найменшу ціну за найкраще – то найбільша наука в житті!..
Хлопчик був вражений, що чорнобородий, який з іншими говорив ніби із зневагою, по-простому роз'яснює йому, служці кухаря на річковій сафіні, сину нужденного сміттяра.
Алі подумав: "Це перше диво, яке зі мною сталося в подорожі! Правду кажуть бувалі люди, що найбільше з чудес трапляється в мандрах!.."
Але його приємні роздуми перебив горластий кухар, і довелося чимдуж поспішити до жаровні…
3. РОЗБІЙНИКИ
На третій день з'явилися розбійники.
Судна мандрівців були вже недалеко від Шатт-ель-Арабу – злиття великих рік Євфрату й Тігру.
Вода піднялася високо і геть залила все навколо. Греблі, дороги та вали зводились над водою не вище ніж на лікоть-два. Каламутні води розбігалися сотнями звивистих проток межи заростей велетенського очерету-касабу. Коли на сході зблякло небо і згасла вранішня зірка Сіріус, з молочного туману виринули чорнобокі човни.
Один з розбійників звівся на повен зріст і закричав, що він вимагає плату за їхню охорону. Зовсім мала плата – по сотні динарів з купця, по десять дадуть подорожні, по дирхему з кожної голови команди!
Його слова гриміли над склистою водою протоки і над рисовими полями, та зразу ж потопали в густій запорі височенних стеблин очерету.
І тут, як на біду, чи на щастя, бо капітан сафіни не встиг ще придумати, як відповісти, із своєї каюти протиснув черево Джафар і заревів, як верблюд під час тічки:
– Ти, ганьба своєї мами! Затичка в курячім гузні, пожиратель свиней і тухлої риби! Не потребуємо твоєї охорони! Мої знамениті сідниці, сідниці Джафара Покійника, запорука моїм словам! Подивися на них – їх споглядання й буде тобі платою за турботи!
І Джафар повернув свій могутній зад до річкових розбійників.
Напасники заклякли на своїх човнах від подиву та обурення.
А тюрки вже попадали за борти лодій із самострілами та луками.
Малий Алі, щоб усе добре розгледіти, наче наполоханий кіт, видерся на щоглу. Тільки він обхопив вершечок щогли, як заверещали розбійники, заревли тюрки-стражники. В повітрі засвистіли короткі арбалетні стріли, глиняні кулі з арбалетів і пронизливо заспівали довгі очеретяні стріли річкових людей.
Згори хлопчикові було добре видно, що всі купці, кухар, – капітан і матроси впали на самісіньке дно сафіни, сховалися за паками бавовни та єгипетського льону.
Купець Джафар теж гепнувся за паками і плазом-плазом рачкував до своєї повстяної каюти. Голова його притискалася до дошки, а от сідниці піднімались горою над палубою. Кілька разів стріли чиркнули по його неймовірному заду.
Стріли дзижчали і навколо Алі. Проте він не встиг перелякатись і думав. Лиш про те, щоб втриматися на щоглі і краще роздивитись розбійників.
Він не трусився від страху – був упевнений, що розбійники грабують і позбавляють життя лише багатіїв. Про випадкові стріли чомусь не подумав. Але річкові розбійники нікого, крім нього, не бачили. З усіх подорожніх лише він був на видноті – сидів на вершечку щогли, мов пташка, припнута до жердини. Це розлютило напасників. Стріли одна за одною впивалися в щоглу біля його ніг, свистіли над головою, лоскотали пір'їнами по руках і по ногах, порвали сорочку, порізали вістрями холоші штанів.
Зрештою стріли прошили б хлопця, та трапилася халепа – товстун Джафар рвонувся до своєї каюти, зачепив паку з бавовною, перекинув корчагу з олією, і все те гепнулося на розпечену жаровню!
Мить – і густий чорний дим заклубочився вгору, закрив від стрільців хлопчика. Жовтий вогонь масними язиками обхопив паку з бавовною.
– Пожежа,! – заволав капітан і, не зважаючи на стріли, вискочив із схованки і скинув у воду палаючу бавовну. За ним, ледь не плазуючи, прибіг кухар і, голосно лаючись, обпікаючи собі руки і лице, підхопив напіврозбиту корчагу з олією. і перекинув за борт. Хтось із матросів теж отямився, зірвав повсть із Джафарової каюти і кинув її на палаючу олію.
Річкові грабіжники, побачивши переполох на сафіні, щосили завеслували до мандрівників. Але вони не розрахували – олія розпливлася по воді, наздогнала тліючу паку. І підхопилося вгору над водою жовтими й червоними крилами полум'я. Швидка течія на звороті витягла серпом палаючу олію. А вістря серпа за якусь мить торкнулося заростей касабу.
Мить – тогорічні сухі стеблини очерету засвітились жовтими свічками, затріскотіли, зачаділи тонкими смужками білого диму.
Малому текли сльози, він чхав і кашляв, але не злізав зі щогли – хотілося побачити, що ж буде далі?! Що вчинять річкові розбійники, як діятимуть тюрки? На крик свого шейха напасники вдарили лопатями просмолених весел і миттю зникли за пеленою білого диму. Той дим густо, мов сметана, що виливалася із глека, слався над темною водою. Дим прикривав втечу розбійників краще, ніж вранішній туман їх напад.
Сходило сонце десь за очеретяними стінами і рожевіло хмари їдкого диму.
А полум'я проривалося все далі й далі у нескінченні зарослі очерету-касабу, вибухало клубами густого диму.
Алі сидів на щоглі і споглядав, як пожежа розповзається, вибухає у правічних болотяних нетрях. З відчайдушним криком вгору злітали зграї птахів. Їх розпачливий крик заглушував навіть тріск очерету та гоготіння вогню. Маленькі пташки спалахували оранжевими квітками і падали вниз у густий дим.
Алі вчепився за щоглу, що аж нігті побіліли, і все дивився, дивився.
Він отямився лише тоді, коли внизу смикнули линву і боляче вдарили нею по п'ятах.
– Гей ти, мавпо! Ану злазь! Хто прибиратиме?! – волав унизу кухар, задерши червоне обличчя із залишками смаленої бороди.
Хлопчик напружився і, висмикнувши кілька стріл, узяв їх у зуби.