підмели мого, приспічило розвести всіх по домівках, вдарили шампанського, спирт позавчора ще кінчився, правда, Толік чеського пива притарабанив, ну Мілка загнула, мовляв я, спеку— лянтка, не дуже-то розженешся, відколи імпорт обрізали, їй косметику, їй туфлі задарма неси, а мені путьовку на море Васічка без доплати не тицьне, там знакомі, там родичі-спиногризи, кажу, нехай на таксі, ні, задобрити мусив, не приїде, влетів до гаїшників, котра година?.. листяно сяйнув електронний циферблат, припалив сигарету і не задмухнув сірника, аби розгледіти жіноче обличчя: сережки під золото, губи бліді, зняла мого капелюха і, сміючись, приміряла, в матіолових очах — згустки хижого азарту... благородний алкаш, не приїде; Мілка десь вискіпала коробку лимонного мармеладу, кажу, до чаю постав, вона рознюнялась, малому несу, ах ти гнида, будуть тобі панчохи, буде французька туш, блюдолизниця суча, тьху, велике цабе комсомольські секретарі, костюми прийдуть в ательє замовляти; ні, не приїде; чуєш, на дачі такий виноград, нехай допивають, здихалися мене, дай закурити, Сірожа, Льоня, чи як там тебе, пайдьом — затяжкою втягнула підрожевлені, зморшкуваті щоки, взяла під руку, звичайнісінька феміна, без аналізу крові не заспокоїшся, факт". Привели племінника в піжамі з піднятим коміром, "за шкуру тягло, от народець", землисте лице не виказувало ні смутку, ні здивування, пальці запихали до рота салисту ковбасу, погляд ковзав по підлозі і раптом лікаря зморозила згадка за матір хворого; "на днях дзвонила, просила номер Колеги, на третьому місяці, чого, питається, заміж вискакувала, кортіло рибку з’їсти й на шпильку сісти, чоловік воєнними мемуарами промишляє, завихрена сивина, письменницький гонор, доїть літературу, як сидорову козу, домогосподарка, натхненниця, муза книги з автографами штабелює, скоро сама писати почне, про емансипацію, з гонорару пожертвує на дитячий фонд; Колега грошей не править, дві роботи виконує воднораз, диявол-романтик, по тверезому хвалився, втіха подвійна", серветкою витер білі племінникові губи, відклав комірець піжами і, заховавши до холодильника недопите молоко, розігнувшись, побачив: Жора тисне руками голову, мамрає, хитається на стільці і глухе харчання перекипає в стогін. Лікар погладив посічений шрамами чолопок хлопця і, тамуючи сльози, за лікоть відвів його до палати; за наказом санітара хворі витрушували постелі, й пилюка золотилася проти вікон. Згодом до ординаторської медсестра впустила новоприбулого кучерявого пацієнта, що, втягнувши голову в плечі, підбіг до умивальника і довго мив руки, розказував, буцім завербувався зі Жданова на Північ і його зняли з поїзда, забалакуватися почав — лікар записував рік народження, прізвище: Коноплицький; відомості про освіту, про хвороби батьків і зрідка відривав погляд від справи на общетинені худі вилиці, на золотозубу обойму в подряпинах від корків пляшкового пива і слухав; "похмілля душило, на поличці намацав флакон коньяку, смикнув, покурив у кватирку, бовтнув чайної заварки в пляшку і на бокову, прокидаюсь від ґвалту: тесть потягнув соточку і, растаку твого зятя, ходім на товкучку, розберемося впослі, вони за двері, іду слідом, гепнув пива, захопив коньячок, розілляв по чарчинах, дрімаю собі, коли чую: знов піддрочують жінку, біжи до нього, біжи буди; протираю сліпи ріжком подушки, в чом дєло, а вони, як тобі не совісно, попробуй, попробуй, підносять чарку, я хлебиць, а не пішло, дайте загризти, хапаю ротом повітря, тещечка охкає, артист погорілого театру, артист, жінка чарку винюхує, брат собі шморгає нюхальником і на старого, розпадлючився гад, сам вижлуктив, той божиться, заливаюся пер— ваком, цей-во шмурдяк мені на заварку схожий, теща виє, моя дзявонить, мене збісило, аби при такому племені жив, нівкакую! за рюкзак і на станцію; добре, дітей тільки пару прижили; нехай знайдуть собі луччого; ну да, лікуйте, раз галюніки пішли, всього страшно: мікроби, сифіліс осьо на долонях, рак осьо чорніє під нігтями, бачте?", тицьнув розчепірені короткі пальці, тричі намилив руки від уявних хвороб і, обтрусивши вологу на паркет, напівзігнутими в ліктях залишив п’ятірні сохнути на повітрі.
Коли хворого забрали до палати, лікар зрадів, що доля оберегла його від шлюбу і пожалкував за першим коханням — Віра і розлучалася, і сходилася з чоловіком, і вночі, безбілетно проводжаючи її до райцентру, ткнув гроші провідникові і часто курив, за вікном проти бічного тамбура жіночка гойдала плаксиве немовля, лікар няньчився з тугою, дві нетлінні свічі ніг яснили мереживну кайму сукні, на полустанках підводна синь лягала на стрімкий шовк бюстгалтера під вільною блузкою, на брошку-метелик, на красноталеву спрагу піврозтулених губ, нерозтасована колода карт тьмяніла між ними на столику, під дзвін навстіжних дверей, під голубиний шелест розмов, як до храму, вони входили до розлуки, снився дівчині рій світляків, що облоскочували мерехтливим бажанням, крізь сон вона пам’ятала про погляд коханця, прокидалась і ловко на два оксамитові ґудзики застібала комірець блузки, зашпилювала спіральною заколкою зібране вузлом волосся, мерзлякувато стинала лопатками і, підборіддям торкаючись плеча, шукала дзеркало в косметичці; поїзд часто зупинявся серед місячно фіолетових степів, і лікар згадував оцтовий присмак води з колонки за площею, звідки за північ повертавсь до готелю, тісним провулком ніс конвалійне світло в безтривожному тілі, згадував тоскне липневе чекання листів на головпошту, згадував, як голубіла роса на букеті піоній, коли на таксі крізь попелясту мжу помічав ластівок по карнизі театру; вона щось нарікала на вчительську недолю, а на пероні з упевненим спокоєм власника дорідний режисер курив "Яву", біг за вагоном, при східцях чекав грайливої руки в своїй лапистій долоні. Лікар, під голову підмостивши сумку, ліг на лаві, під ранок дощ зашепелявив по верховітті каштана і підстьобнув до вокзалу — родинного склепу озлілих блукань, — над акаціями гас вольфрамовий нерв одутлого від сльоти ліхтаря, дощини смугою вибілювали поріг, і серце пухирилось від отруєної відчаєм крові, свідомість розчахнулась на крик і милосердну надію: цей смерч вільхового падолисту зникає над балкою, сліпить кожна прожилка на листку, пробач, милий, довгі забавки втомлюють, знай, що іскра благальна листяніє над водами і вказує напрям течії від землі, милий, зайві листи, сам за хворих розказував, пожалій їх, зціли себе, лікарю мій безпутний; і тільки-но встиг подумати, що вона зумисне лукавить, аби полегшити сум, як новий вир голосів нагадав стогін підмитої греблі: випишіть, чуєте, няня розвузлить клунки з манаттям, на волі видихнем нафталінове довготерпіння, накупим морозива в кіоску з білим пінгвіном, через колючку диспансеру переметнем цигарки для дівчат, нехай розкошують, а там хто куди, я, тримаючи палець між сторінок Пруста, дивитимусь по телевізору бокс між нашими й американцями, зремонтую доньчин триколісний велосипед, на прогулянці відчуватиму тепло шкіряного сіделка в долоні; а я обійму першого стрічного старшину, розпитаю про море, автобусом доїду до свого села, працюватиму на фермі електриком, одружуся, ставок під боком, на круто зварену манку беруть такі коропи, тра загодя місцину підгодувати; а я дембельнувся, при дипломаті, при начищених зубною пастою значках пройду по висілку, баби на сходах бараків шамкатимуть мочені яблука, міркуючи, чий це пішов, сяду під кущем жасмину, зірву листок, покладу на півстулений кулачище і лясну, нехай мати притулиться до вікна; а я в Молдавії погляну на річку, на замшіле каміння, прокльоном від— мию хмільний манівець, теслею чи ковалем стану, на вихідні в колгоспі випишу м’яса на шалики, за хутором назбираю паліччя, в нагрудній кишені шемерхотітиме соснова стружка, коли діставатиму цигарки; а я не розсилатиму рукописів, подумаєш, визнання, це підгавкування сильнішим, котрі зручно розіп’ялись на Шевченковій тіні, ця гордо викохана вразливість, ця тарганяча самовпевненість на чужих тарілках, звичайно, писатиму, літом на дачі назбираю кашкет суниць, ополудні трава сивіє від стрибунців, лягай і плач; а я зуби рондолеві повставляю, надгризу пакет молока до теплої булочки з маком, пляшки по скверах збиратиму, за кимось підгляну, потім налапаю мідяків на свіжому котовилі, головне завчас не мозолити очі, бо злуплять шкіру на барабан, дожду весни, земля на могилках запахне здобною ваніллю пасок, тітки напихатимуть повні кишені крашанок і потайки хреститимуть мою маринатку з надірваним вішаком; а я, а мене куди? — розставивши руки, перечіплюючись об розкидані подушки, біг порожнім коридором пле— мінник, і розвітрена пір’яна невагомість піднімала його над підлогою, і вітрисько з обірваних на верхній петлі дверей сік дощем по обличчі. Звідтоді лікар остерігався за себе і згадував Ігореві слова, що роздрібленість духу відбила обов’язок перед ближніми, звичка до сумнівів скаструвала пам’ять про добрі вчинки і про лихі: невже, караючи, доля не втішить терпінням на одну ніч до літа Господнього?
Санітар, витягуючи щелепу, з порога почав жалітися на Василя, котрий всім по відділенні розказував, хто насправді запропастив Миколу: "накажіть присікти безпорядок, накажіте на в’язки", — лікар знервовано відмахнувся й згадав, що вчорашню знайому звали Ларисою, що після роботи необхідно заскочити у вендиспансер до Колеги, подзвонити сестрі, знайде чорт диявола: наївний цинік і ерудована голуба кров, необхідно відпочити на вихідні; до дядька шість годин електричкою і їздовий по дорозі від пристанційного буфету поганятиме коней держаком вил, мішанка з драбаняка підмітатиме куряву на ґрунтовці, забовваніє село, і дядько зіб’є на очі зеленого лісничого картуза, перегодом, дообідавшись до глупого смерку, підкачне колеса на велосипеді, мовляв, перескоч на ставок, скупнися, то ще посидимо, і далі обрізатиме обаполи на паркан. Прокинешся в копичці на вигоні, поб’єш на лиці важкеньких від крові комарів і між дзенькоту відер об кадки почуєш гомін базарувальників на автобусній, "тамо чиясь лісапета, глянь", почуєш кроки, цвіркун розлущить малинову на крайнебі зорю, "о, нова вела", "та не твоя", баба присяде і за мить, оговтавшись від ляку, порадить зарити веломашину, бо видно чортій куди, — за гуркотнечею автобуса легіт сколихне білі поворізки на в’юнких помідорах, дядько повідає: бувало, на сімох засандалимо бочку пива, то їдемо на весілля, з автобуса вирвем сидушку, при своїм сідалі який господар видворить з обійстя; а зара пити не тямлять, нє! На дядьків голос зайде сусід, у літній кухні непоспіхом жуватиме стручок перцю: приходжу з армії, то нє щоб до хати йти, дерусь на грушу побіля стіни і вар’ятую, бабка, бабка, доставай дєньгі, ти Максім, зривай снопи, ти, Степан, поджігать будіш! мати руки над столом заломила, того золота два царські червінці у вузлику затиснула, тремтить, Микольцю, сину, голос же твій? какой тібє в чорта Міколя, Максім, расшивай ентот курєнь! гіллякою по стрісі гупаю, козячу ніжку запріщив і при спалаху сірника впізнала мене мати, та копійками в шибку, на, вдавися, щоб тебе холєра вдушила ще маленьким — ну, доки гріти, будьмо.