Ми чули, як людина благала в людини зернятко, одне лише зернятко, щоб закропитися, і, не діставши його, злісно, аж погрозливо, зверталась до неба:
— Господи, за що Ти борешся зі мною?
І ми бачили, як він і вона свідомо повагом лягали поруч на полу або на печі, з понурим викликом заплющували очі, ждучи кінця.
Потім довгими самотніми вечорами ми ділилися з Миколою нашими спостереженнями й думками, що раз у раз виходили далеко за межі дня. Але двома-трьома словами це не скажеш. Доведеться колись окремо розповісти про ті незабутні вечори в Гамаліївці.
Я несподівано захворів. Перші кілька днів кріпився, помовчував, однак хвороба силоміць валила мене і врешті зовсім повалила. Хвильовий заметушився, почав телефонувати до цукроварні й до Лохвиці, вимагаючи швидкої допомоги. На жаль, дороги занадто розкисли й попсувались, під’їхати до нашого села, відмежованого, як острів, було нелегко. Але через півтори доби ледве притяглось із цукроварні вантажне авто і лікар, що приїхав ним, одразу виявив у мене плямистий тиф. Десь на вокзалах, у стискові й бруді закралась ця серйозна загроза. Але я постарався сприйняти її спокійно, — принаймні, знав уже, що саме зі мною діється і що діяти треба. Та зовсім інакше поставився Микола. На взір він теж намагався бути спокійним, проте цього разу не щастило йому довершити витримку, так наче захворів він, а не я. Він поспішно шепотівся з лікарем у кухні, сновигав безладно по кімнаті, присідав обережненько на моє ліжко, поправляв без потреби постіль, доторкався до мене лагідно з виразом ніби провинним і водночас дуже співчутливим. Сильна людина і материнська ласкавість — це поєднувалось незвично, звучало трепетно, діймало зворушливо.
— Нічого, Миколо. Я виживу, — сказав я просто.
— От і правильно! — обняв він мене, злегка стиснув.
Була думка виїхати зранку, але він закомандував рушати негайно, дарма що заходила ніч і пускався дощ. Нема ради, раз він так хотів, тим більше, що тут уже подав переконливі докази. На мене зодягли кожуха, посадовили до кабіни, і дальша путь, сповнена різних перешкод та пригод, полишилась мені, як довга хвороблива маячня. Опритомнів я на кілька хвилин у якійсь білосніжній кімнаті, де сяяла електрика і на скляних поличках сліпучо виблискували хірургічні інструменти. Потім, випивши ліки, знову потонув у туманному хаосі. А потім, вернувши з далекої далечини, ясно зрозумів, що за вікнами вже тече сірий ранок і я самотньо лежу в перев’язній палаті завідської лікарні.
Ще не встиг я зібрати як слід своїх думок, коли це скрадливо прочинилися двері і навшпиньках увійшли Хвильовий, Бичок, лікар, санітарка. Лікарський огляд скінчився висновком, що стан мій досить задовільний. Вирішили сьогодні ж перевезти мене до лохвицької лікарні, де умови під кожним поглядом були кращі.
Всі незабаром зникли, крім Хвильового. Він щільніше зачинив двері, наблизився до ліжка. Він був чисто поголений, але блідий — цілу ніч не спав. З непохапливих закінчених рухів, із добре вже знаного скупченого виразу було видко, що вчорашнє сум’яття геть одлетіло, що він остаточно опанував себе, підтягнувся, став над ситуацією. Він поклав мені руку на чоло й спитав:
— Як чуєтесь? Лікар лікарем, але як ви самі, по правді кажучи, себе почуваєте?
— Погано. Морально погано. Бо коли б не я... коли б я не підбив вас на цю спільну подорож, не мали б ви тепер клопоту й працювали б собі...
— Не смійте, — гукнув він, насупившись, і затулив мені рота. — Не смійте, якщо ви справді друг.
І він докірливо похитав головою, суворо по-батьківському погрозив мені пальцем. Нє питаючи, діловито оглянув мій одяг, вийняв портфельку з документами та грішми. Документи акуратно склав, зробив окремо їхній список. Гроші точно порахував і додав пачку своїх власних.
— Та що ви? — спробував я заперечити.
— Все в порядку, — владно перебив він і звелів мовчати.
— Оцей список і рахунок лишаю при вас отут у кишені. А портфельку передаю лікареві під його відповідальність. Так надійніше, не обікрадуть. Сам я через годину їду до Харкова і негайно організую справу, щоб вас перевезли до харківської лікарні... звичайно, якщо дозволить ваш стан.
— Слухайте, Миколо, — попросив я підійти ближче. — Тиф, як відомо, річ досить вередлива, лукава. Отже, на всяк випадок, коли б сталася зі мною неприємність... — і я коротко висловив свої побажання, що слід було б зробити з моїми творами, де і як мене поховати.
— Злякався, значить? Ех, ти!.. А ще запевняв: не страшно.
Він примружився з такою убивчою іронією, що я мимоволі знітився, відчув себе ніяково. Найбільше вразило мене оце "ти", бо з приятелями своїми (навіть з найбільшим другом Мишком Яловим) він завжди був тільки на "ви".
— Значить, так... запам’ятаємо, значить.. Але тепер слухайте ви, Аркашо: яке ви маєте право помирати? Га? Хто вам на це дозволив? Ні, я цілком серйозно кажу. Хіба ми вам дозволили? Нічого подібного! Отже, примиріться й готуйтесь далі жити. Померти, друже, це — найпростіша, найлегша справа. Це кожний може. А от жити наперекір всьому — це вже щось інше. Жити й боротись — це вже чогось варте. А ще в наших умовах жити й боротись — о! це, запевняю вас, якоюсь мірою заслуга.
Він пересмикнув плечима, почав ходити по кімнаті, чимраз енергійніше жестикулюючи, переймаючись завзяттям, що позначалось передусім в очах, у великих, многомовних, пломенистих очах.
— Правда, — зупинився він на хвилинку застережливо,— бувають випадки, хоч і досить рідкі, коли смерть заслуговує на виправдання. Це — коли всім і тобі самому цілком ясно, що актом смерті можеш зробити для свого народу щось більше, ніж присутністю в житті. Такі випадки, повторюю, можуть бути, але тільки окремі випадки. І смерть твоя — не смерть звичайного обивателя, якогось там міщанина, — повинна бути конче цілеспрямована. Розумієте? Ми не залежимо від себе. Якщо ми справді ідейні, чесні, віддані справі люди, то ми не маємо права вільно розпорядитися навіть нашою смертю. Все залежить від того, що нам скаже, що прирече великий обов’язок. І якраз ми, а також всі ті, що з нами, мусимо жити. Жити й діло робити. Сьогодні зокрема обставини склались так, що треба перш за все зберегти себе фізично. От найголовніше завдання. І я прошу вас, я наказую вам це завдання виконати. Чуєте? Конче жити. За всяку ціну жити. Нічим не погребувати, аби жити! Лихо звідусіль повело на нас сильний наступ, а ми, звичайно, маємо поставити найсильніший спротив. Хто кого? І хоч в даному разі ви залежите від небезпечної хвороби, але багато важить, чи вірите ви в перемогу над нею. Невже не вірите? Та коли б навіть ви не вірили, то я вам скажу: ви переможете. Я вас запевняю: ви будете жити. Чуєте? Ви мусите жити!
Слова йшли на мене, як невідступна сила. Слова відчутно лягали на серце.
Я їх сприймав із задоволенням, дедалі більше упокорюваний значливим змістом, якимсь гіпнотизуючим впливом.
Я вже не сумнівався, що ця хвороба — тільки тяжка пригода на моєму шляху і що я, хоч би там що, а не помру.
— А ще ви мусите жити тому, — загадково, змовно нахилився наді мною Микола, — що не все між нами сказано. Є одна дуже важлива річ. Є одна таємниця. Пізнавши її, пізнаєте особливо глибоко суть і доцільність вашого існування. Я тільки, на жаль, не можу зараз її одкрити. Не можу — цілком природно. А видужаєте — скажу.
Це було наприкінці квітня. Через два тижні він застрелився.
Моршин, квітень 1943 р.