Порпатися навмання не треба. А коли підійти до них по науці...
— Все,— нетерпляче перебив Роман.— Вже пізно. Завтра зранку — всі на берег човни рихтувати.
* * *
Риска з Крапкою бігли до старого вітряка. Риска летіла, мов на крилах, а Крапці вже давно пе давала дихати колька в боці.
— Рисочко, не можу...— вигукувала вона навздогін подрузі.— Не тікай од мене!
Риска стишила біг.
— Тримайся. Мікрон сказав, що коли я після десяти вийду з хати — пошкодую. Треба встигнути!
— А чому він розпоряджається? — прискорила крок Крапка.
— Я заявила Василькові, що однаково піду з ними.
— От дурна! Треба потихеньку!
Село вже лишилося позаду, почався сінокіс, і на тлі світлої смужки небокраю забовванів вітряк.
— Я не хотіла вистежувати їх,— виправдовувалась Риска. Не так перед Крапкою, як перед собою —
Чесно попередила. А вони однаково не хочуть брати, бо більше піхто з дівчат не їде.
Чому ти мені не сказала раніше? — зойкнула Крапка.
Вони саме переходили вузеньку дерев'яну кладку через потічок.
Казав Мікрон, як перейду кладку, все й почнеться.
Не встигла Крапка втямити, чи правду каже Риска, чи страхає, як пролунав вибух. Десь зовсім поруч, бо зразу запахло їдким димом. Крапка заверещала, і її вмить не стало. Високо підстрибуючи, вона чкурнула до села.
Риска притиснулась до землі, сховала обличчя в траву. Було тихо. Дівчинка обережно розплющила очі і враз знову стулила повіки. Прямо перед собою побачила страшну потвору. Рисці захотілось закричати від жаху, вона навіть забула, що треба тікати.
І тут почула тихе та жалісне: "Ме-ее, ме-е".
Мікронова коза! З потворною маскою на морді. Замість очей — електричні лампочки. Коза мотала головою, намагаючись зірвати маску, і винувато струшувала куценькою борідкою.
Риска встала, відв'язала козу від кілочка. Намацала припасовану на її спині батарейку від ліхтарика і тоненькі дротинки до маски. Нічого не рушачи, нагнала козу в бік села. Хай дід побачить свою улюбленицю, як та вештається по селу вночі. Кращої помсти Мікронові вона не вигадає.
"...Риско, посидь сьогодні вдома..."
Хитра лисиця! Але не йому змагатись з Рискою!
До від'їзду лишався ще день. Зрання хлопці були па березі, перевірили човни, весла. Припікало. Пісок ставав, паче просо па черені. І тільки біля самої во-
ди, затужавілий, мов битий шлях, він приємно гамував спечені п'яти.
Опинитись на річці і не скупатися — такого ще з вигадськими хлопцями не траплялося. Малюки баб-раються на пісочку, верещать. А коли дорослішають, як оце наша компанія, шлях у воду — з високої кручі. Щоправда, колгоспні теслі випросили в завгоспа трохи лісу і поставили цієї весни вишку. Хоч колись самі змагалися в сміливості з тої ж кручі, але тепер побоювались за своїх дітей. З вишки — безпечніше, а до того ж — це вже справжній спорт.
Роман захоплювався всім, чим міг — боротьбою, футболом, найпрудкіше бігав і найдалі та найвище стрибав. Мікрон кохався лише в гімнастиці, Василько годинами упрівав над штангою. Але, потрапивши на річку, кожен вванеав справою честі довести свій хист иа воді.
Тільки Стьопа відставав. Крім одного — він уславився неперевершеним знавцем усіх футбольних команд. Завжди міг відповісти, скільки років грав Би-шовець чи Лобановський, в чиї ворота вони забили голи, і ще таку силу-силенну подробиць, що сперечатись з ним не було ніякого сенсу. Гра київського "Динамо" з "Селтиком" піднесла Стьопин авторитет на небувалу височінь, бо лише він один прорікав киянам перемогу. Щоправда, після "Гурніка" в селі два місяці ніхто не говорив про футбол, але Деркач мужньо вірив в улюблену команду.
Останнім часом Степан придбав ще одне захоплення. Рідкісне, виняткове, якого ніхто не мав. Він уже кільканадцять днів нахвалявся влаштувати хлопцям таке видовисько, яке їм зроду-звіку й не снилося. Бій павуків!
Одну лише умову поставив Степан перед друзями — з його павуком має битися чийсь інший, бо був упевнений у перемозі свого. І таки завербував Мікрона до такого змагання.
Доки хлопці шубовстали в річку, пірнали і гойдалися голічерева на хвилях, Стьопа з мокрим Мікроном ретельно вискубли траву на невеличкій місцині, обгородили її з чотирьох боків уламками шибок, утрамбували гарний тічок.
— Ринг готовий! — проголосив Мікрон.
З банок витрусили величезних павуків. Хлопці розсілись навколо рингу. Роман ляснув себе по голому животі, імітуючи гонг, і змагання почалося.
Першим виповз Мікронів павук. Він обережно водив великою кошлатою головою і, наче упевнившись, що подітись нікуди, рушив па Степанового павука. Нерухомі очі нападника блискали, мов ілюмінатори батискафа, вигляд він мав моторошний і войовничий. Бридкий чорний хрест на спині викликав огиду.
Його противник виглядав меткішим. Він кинувся на бій безоглядно. А Мікронів вояк зупинився, перебираючи неквапом всіма лапами, наче впирався міцніше в землю. Перший удар він витримав з честю, відкинувши нападника. Стьопин боєць молотив його лапами, а вайлуватий Мікронів здоровань наче й не помічав їх і спокійно заштовхував того в кут.
— От тобі й Меланхолік,— засміявся Роман. Меланхоліком хлопці вже встигли прозвати Мікронову здобич, а Степанову — Джиґуном.
Раптом Джигун добре намірився і ударом щелеп перекинув Меланхоліка догори черевом. Це було несподівано.
— Постав його на лапи,— порадив Василь Мікронові,— бо капут.
Мікрон заперечливо повів рукою.
— Змагання є змагання.
Джигун уже вчепився у ворога. Борюкаючись, Меланхолікові вдалося знову стати на лапи. І вже вій як уп'явся в Джиґуна, то не випускав...
Рантом чиясь тінь упала в хлопчаче коло. Розчепіри інші ноги, руки в боки, стояв над ними Петро.
— Ви, романтики сонливі, де поділи мого транзистора? — процідив він.
Всі мовчали.
— Вам що, позакладало? — аж заклекотіло в Петровій горлянці.
Роман зробив короткий порух рукою: спокійно, братці.
Помітивши Романів жест, Петро раптом щосили вдарив ногою по байці з павуками, і вона полетіла в річку.
Ніхто не поворухнувся. Роман увесь почервонів, мов калина. Мікрон і Степан, навпаки,— зблідли. Петро глянув на їхні напружені постаті, загострені вилиці од стиснутих щелепів, сплюнув і пішов.
— Ви правильно зрозуміли,— видихнув Роман.— Буде бійка — ио буде острова. А борг Петрові ми оддамо.
— Він подумає, що ми злякались,— похмуро висловив загальний сумнів Василь.
— Не можна йому дарувати,— підтримав Мікрон.— Але битись не треба. Є інший спосіб.
* * *
Хлопці бігли до вітряка навпростець, повз копанки з силою-силенною великих зелених жаб. Степан їх дуже не любив, і тепер, хоч як було ніколи, пожбурив у них патиком. Жаби не кумкаючи, мов жменя камінців, порснули у воду.
У вітряку закипіла робота. Василь, знявши сорочку, поліз по кроквах до старої солом'яної стріхи, ніздрюватої, як бринза, од гороб'ячих гнізд. Залазив рукою в солом'яну нірку, витягав звідти гороб'ячі яйця і обережно складав їх у торбину, котра висіла па шиї. Потім спустив її додолу на шворці і зліз до хлопців.
— Ну, Мікроне, твоя черга.
Мікрон проводив торік якісь досліди і запевняв, що відкрив простий спосіб відрізняти бовтюхи од свіжих яєць.
Хлопці пішлп до криниці, а Стьопу відіслали в село, щоб тим часом шукав Петра.
Мікрон потягнув до цямрини холодне дубове відро на довгому, лискучому од людських долонь журавлі і наповнив водою жолоб.
— Сипте! — скомандував.
Василь обережно опускав у воду свої трофеї. Одні яйця зразу ж потонули, а інші погойдувались на прозорій поверхні.
— Оці збирайте,—показав Мікрон на ті, що не потонули,— то бовтюхи.
Василько старанно вибрав бовтюхи. Час від часу висмикував руку і тримав її на теплому повітрі. Від крижаної води аж зашпори заходили.
Біля самого села, на копичці соняшникового листя сидів Степан.
— Гайда до конюшні!
Тепер проводирем нарешті був він.
...Петро вгледів Степана, точніше — його спину і джинси, бо' голова хлопчиська встромилась у двері конюшні. Потім Степан увесь зник у приміщенні. Петро за ним. Чи не схованка там?
Не встиг Петро ступити за поріг, як щось вдарило його в лоба. Не боляче, але з виляском, мов постріл. Потім ще й ще, засмерділо так, що Петра занудило. Вій зразу второпав, якими набоями влучило в нього. Знову ці голоцвайки! І Петро кинувся, щоб упіймати хоч одного і за всі образи... Але хлопці метнулися хто куди, тільки холоші залопотіли.
Петро лишився стояти. Так, це означало війну. Непримиренну, жорстоку, до повного приниження і капітуляції. Це Петро знав достоту.
* * *
З самого рання переполохана вся дітвора вигад-ська. Сьогодні Роман з хлопцями їде на острів. Хто раніш просторікував, ніби хлопцям пе дозволять, шкодували, що не пристали до компанії. Налаштовані човни і заклопотані хлоп'ячі обличчя викликали заздрощі і невидимі сльози.
Веселий гомін над саморобним сільським причалом не вщухав. Чотирьох хлопчаків проводжала малеча всього села, наче ті їхали пе на острів, а принаймні відлітали на Марс.
За Мікроном чвалало мале опецькувате хлоп'я і безперестанку гуло на одній ноті, мов джміль:
— Мі-клон! Візьми ме-пее.
Мікрон терпляче тлумачив, що не буде діла.
Малий наче не чув тих переконливих Мікроиових пояснень і канючив.
— Мік-ло-он! Візьми! Раптом Мікрон відчув на
собі чийсь погляд, озирнувся і зустрівся очима з Петром. Той сидів на колоді і чиркав патичком по піску. Здавалося, він зовсім не цікавиться усім, що тут діється.
— Передай хлопцям — пильність! — штовхнув Мікрон ліктем Степана, кивнувши в бік Петра.
Василь саме підходив до причалу з пакунком. Він побачив Петра вже тоді, коли звернути, обійти було б боягузтвом. І з незалежним виглядом простував до колоди, де сидів Петро. Той теж не хотів заводиться на очах всієї дітвори. Та коли Василь, задерши голову, проходив повз нього, якась невідома сила ніби під'юдяшла Петра, і він перечепив Василя. Той заорав носом у пісок, пакунок впав, а довкола сійнулася гречка.
Враз усі вмовкли.
Василько поволі підводився, Петро теж схопився на ноги. До них бігли хлопці.
Василько, набравши жменю піску з гречкою, наближався до Петра.
— Облиш! — гукнув Роман.— Бити його не треба. Не час.
— Шмаркачі, це ви мене поб'єте?
— Якщо ти не визбираєш крупу...— не витримав навіть Роман.
— То тебе кури не визбирають,—козирився Стьопа.
— Тітус,— гукнув Роман,— стережи!
Пес, який проводжав Романка чи то в школу, чи на річку, як завжди, стояв біля нього.