Там він поселив її в чудовому прозорому теремі, який люди називали акваріумом.
Довго, дуже довго проживала Квакуша в тому теремі. Щоранку приходив до неї слуга і подавав вишукані страви і найчистішу воду. До того ж Квакуші нудьгувати не доводилося — поруч з нею мешкало понад сто таких же красунь.
І все було б гаразд, якби не зла мачуха царевича, котру всі називали Старшим Лаборантом. Вона до того зненавиділа бідну Квакушу, що одного чудового дня вирішила віддати її для якогось там досліду. Лише дивом Квакуші вдалося вирватися з рук злої цариці і відшукати дорогу до свого затону.
А про те, скільки разів їй вдавалося обхитрувати зажерливу довготелесу Чаплю чи жорстокого й підступного Вужа — про це в затоні ходили легенди.
Квакуша Премудра кілька разів проквакшлялася і уважно поглянула на своїх численних нащадків.
— Отож, любі мої, слухайте, яку історію я вам зараз розповім, — повагом почала вона. — Одного чудового ранку, приблизно такого, як сьогоднішній, сиділа я на купині. Такій же, як і тепер. Раптом щось забриніло в повітрі, і велика срібляста стріла упала в болото просто переді мною.
— А що було потім? — запитало одне жабенятко і аж підстрибнуло з нетерплячки. — А чия це була стріла? Людська, еге ж?
Інші жабенята обурено зашикали на нечему і приготувалися слухати, що буде далі.
Проте Квакуша Премудра мовчала. Вона першою вловила якийсь незрозумілий тупіт, що з кожною хвилиною наближався до затону.
— Потім докажу, — квапливо квакнула вона. — А зараз — ховайтеся хто куди!
Затим Квакуша Премудра стрімголов описала широку дугу і першою бебехнулася в теплу воду затону. Численні нащадки заплюскотіли услід за своєю улюбленою бабунею.
По спокійній поверхні затону ніби град пройшов. Через хвилю все завмерло.
А ще через якусь хвилю з-за кущів верболозу вибігло двійко хлопчиків з розцяцькованими глиною та чорноземом обличчями.
Вони на бігу причіпливо оглядали все, що лише попадало в поле їхнього зору.
— Таких хлопчисьок поміж людей кличуть кровожерними індійцями, — стиха проквакала Квакуша Премудра.
Оскільки в тутешній місцевості кровожерні індійці не водилися, жабенята з величезним здивуванням вилупили на них свої банькаті очиці.
Кровожерні індійці зупинилися біля того місця, де переховувалися внуки і правнуки Квакуші Премудрої.
Вода в затоні була чиста і прозора, начебто шкільні вікна перед початком нового учбового року. Посеред темно-зеленавого листя сліпучо, мов маленькі білосніжні сонечка, палали водяні лілії. Над очеретом повільно здіймалися хмарки рожевої пари. За спиною у індійців повільно і розмірене, мов якась велетенська жива істота на відпочинку, шумів ліс.
— Ну як, Сірий, — подобається тобі це місце? — поцікавився індієць, що біг першим. — Я тут думаю проводити репетиції "Казки про попа і про наймита його Балду". А чом би й ні? Тихо, і ніхто не заважатиме.
— Місце чудове, — згодився індієць, якого назвали Сірим, і занурив одну ногу у воду. — Тепла, як у басейні. Скупаємось, Вітю?
— А ще я сюди приходитиму з вудочкою, — продовжував індієць Вітько. — Ти бачив, які в мене прекрасні риболовні гачки?
Сергійко посміхнувся.
— Ти вже мені їх сто разів показував, — сказав він.
Неподалік від хлопців схилилася над водою старезна верба. Одна з її гілок витяглася далеко над затоном, і це одразу ж відзначив зіркий погляд Капустіна.
— Чим не трамплін для стрибків у воду? — вигукнув він і подерся на вербу. — Цур, я перший стрибатиму!
Сергійко подивився на коріння старого дерева. Воно було геть підмите водою. Недовго, мабуть, лишилося жити цій вербі.
"Не завадило б закріпити його, — подумав він. — Огородити лозою, присипати землею. І тоді верба ще сто років простоїть".
Його дідусь жив у селі. І Сергійко, коли приїздив до нього, з задоволенням копався в садку.
А Вітько вже стояв на гілці.
— Дивися, як я зараз стрибну! Ластівкою, зрозумів?
Проте ластівка Вітькові не вдалася. Він ляснувся об воду животом. Точнісінько так, як це зовсім недавно зробила Квакуша Премудра.
Коли гулка луна після Вітькового приводнення вляглася, Квакуша звернулася до своїх нащадків:
— Тепер вам зрозуміло, від кого походить людина?
Жабенята засоромлено перезирнулися. На жаль, про це вони нічого не знали.
— Ех ви, — докірливо проквакала улюблена бабуся. — Людина походить від земноводних. А земноводні — це ми. Отже, людина походить від нас з вами.
— Від нас? — недовірливо перепитало найменше жабенятко. — Чому від нас?
— Хіба ти не бачив, як стрибнув цей індієць? — квакнула Квакуша Премудра. — Він же стрибнув точнісінько так, як стрибаємо ми, земноводні!
Більше Вітько не стрибав. Він усівся на березі і дмухав на свій почервонілий живіт.
— А в тебе, Сірий, непогано виходить, — похвалив він товариша, коли той випірнув з води.
— Це тому, що в мене досвід є, — пояснив Сергійко. — Я не раз стрибав з справжнього трампліна.
— З справжнього? — здивувався Вітько.
Ну й дивак цей Сергійко! Стрибав з справжнього трампліна — і нікому ні слова. А там же висота, ого яка! Ні, якби на Сергійковому місці був він, Вітько, — про стрибки з трампліна вже давно б дізнався весь санаторій!
— Зате я, Сірий, добре плаваю. В мене дядько знаєш хто? Моряк далекого плавання. То він мені показав один спосіб, батерфляй називається. А ти яким стилем плаваєш?
— Вільним, — відказав Сергійко.
Вітько зрадів. От зараз він відіграється за поразку на трампліні! От зараз він покаже, як треба плавати! Подумаєш, якийсь там вільний стиль. Все одно, що ніякого. А тут такий шикарний стиль — батерфляй! Одна назва чого варта!
— Давай наввипередки, — запропонував він. — До тих он водяних лілій і назад. Хто швидше допливе до берега, той і виграє.
І, не чекаючи товаришевої згоди, Вітько по самісінькому краю берега провів товсту риску. Зачекав, коли Сергійко стане поруч, і скоромовкою випалив:
— Один, два, три!
І одразу ж безнадійно відстав. Стиль з такою шикарною назвою йому не допоміг.
До того ж з'явилися водорості і пливти стало значно важче. Проте повертати назад ніхто не збирався і відважні плавці нищили під собою буро-зеленаву рівнину. Повільно, з зусиллями просувалися вони вперед. За ними залишалася доріжка з купами вирваних водоростей на ній.
КАРА
Барбула з самісінького ранку засів за великим корчем. Він підстерігав Зубатку. Незважаючи на суворе попередження, хижачка знову й знову підстерігала недосвідчену рибну малечу біля дитячого садка. Тож господар затону вирішив раз і назавжди віднадити Зубатку від цього місця.
Навколо нього снувала риб'яча малеча, заспокоєна присутністю свого головного захисника. Зненацька вона стрепенулася і стрімголов кинулася в зарості.
Вниз по течії стрімко пливла старша донька Барбули Омаша. Вона помітила батька і ще здалеку закричала:
— А ти сидиш, так?
— Сиджу, — відказав господар затону і насторожився: старша донька просто так не з'являлася, її прибуття завжди супроводжувалося якимись неприємними клопотами.
— Все відпочиваєш, так? — знову вигукнула Омаша і раптом заголосила на всю річку: — А мене, бідну й нещасну русалку, краще б вже рибалки обплутали своїм неводом, аніж таке терпіти! Краще б вже мені, сиротинці, опинитися на суші в пекучий полудень! Ой, гірка ж моя доленька, ображають мене, збиткуються наді мною, нещасною, ображають, кому тільки не ліньки!
"Ого! Тебе образиш, як же!" — з сумнівом подумав Барбула, а вголос запитав:
— Чого це ти репетуєш? Трапилося щось?
— Ага, ти навіть не знаєш нічого! Чи, може, тобі відомо, чому замовк мій телефон?
— Телефон? — перепитав Барбула. — А чого він замовк?
— Тому, що це ти в усьому винен!
— Я? — Барбула ошелешено закліпав віями. — Та яка ж моя вина? Можеш сказати про це як слід?
Йому страшенно не подобалося, коли на нього піднімали голос. Погано, ой, як погано доводилося тоді крикунам. Одній лише Омаші все сходило з рук, перед нею взагалі все в затоні відступало. До того ж Омаша як-не-як була його старшою донькою. А з дітьми завжди потрібно розмовляти спокійно, тихо і переконливо. Проте при зустрічі з Омашею господар затону говорив лише тихо. Така вже в нього донька була: ти їй слово, вона тобі десять.
— Звичайно, ти! — продовжувала галасувати Омаша. — А хто дозволяє їм робити все що завгодно? "Купайтеся, хлопчики, де вам лише заманеться! Ламайте, дітоньки, все, що вам тільки під руку попаде!"
— Про яких дітей ти кажеш?
— Як це про яких? Про тих, що приїхали сюди лікуватися.
— Так я ж їх тільки здалеку бачив...
— Ах, здалеку! Тоді хоч подивися зблизька, що вони витворяють! І де — в моєму улюбленому підводному городі! Спочатку з твоєї верби стрибали, мов ненормальні, а тепер вже й до городу дісталися!..
— З верби? — жахнувся Барбула і звівся на ноги.
З тою вербою було пов'язане все його життя. Так вже ведеться у водяних мешканців: ще при народженні вони обирають собі якесь дерево і ростуть разом з ним. І коли верба звалиться в річку — господар затону в ту ж мить розпрощається з життям. А Барбулина верба була ветхою, коріння її наполовину вимите повіддю — ось-ось звалиться в річку...
— Ану, за мною! — вигукнув Барбула.
По дорозі їм трапився Бухтик. Про несподіваний напад на город він вже знав.
— Не можу ніяк знайти Чари, — стурбовано сказав Бухтик. — Ніхто її не бачив?
Чара, молодша донька Барбули, була для Бухтика улюбленою сестрою. З нею і поговорити можна як слід, і порадитися. Зовсім не те, що старша!
— А що з нею може трапитися? — роздратовано відрізала Омаша. — Вона ж у нас спозаранку копирсається біля своїх джерелець. Нема того, аби старшій сестрі прийти на допомогу. Аякже! Вона у нас передовичка! Якісь там струмочки для неї понад усе! Навіть від мого телефону.
— Чому саме твого? — заперечив Бухтик. — А хто його змайстрував — я чи ти?
— А хто ним користується — ти чи я?
— Ти, — змушений був визнати Бухтик. — Тільки тебе й чути.
— От бачиш! Значить, він мій власний.
З переможним виглядом Омаша відвернулася від спантеличеного брата і подалася туди, де був її город. За нею поспішили Барбула з Бухтиком.
Діставшись до пагорба, на котрому стояв будиночок його доньок, господар затону перш за все подивився на берег і полегшено зітхнув: його верба все ще трималася за землю корінням!
Зате над Омашиним городом, схоже, пролетіла оскаженіла буря чи навіть сам ураган.