Зелено-білі ночі дратували.
І згадувались тихі степові простори, тихі стогони ночі, вогкий подих вітру в темряві.
Одного дня увечері вона одв'язала коня й поволі потюпала. На третій день була на місці.
Здивувало нове погорілля. Важкий вал вітряка обсмалений розтягся на цілині.
Мірту зустріли спорожнілі будівлі. В кімнатах було все порозкидане.
В лахміттях знайшла листа від Стефана, прочитала й почервоніла.
Тоді вийшла, обійшла сад. Він був густий, соковитий, але занехаяний, не прочищений.
Мірта вийшла, одв'язала коня й пустила в степ. Кінь, легко киваючи вуздечкою, поволі подався в простір. Коли одійшов подалі, ви брикну в і побіг тоді в далечінь. Почувала: щось муляє, дратує. Скинула черевики, пішла боса.
Йшла м'якими холодними травами. Відчувала, як поволі щось стигне й радіє під серцем. На душі стало легко.
Від роси, що лоскотала ноги, у тілі ткалася нова тканина, ніжна, як шовк.
Тоді очі дивилися широко розкритими, прозоро-блакитними озерами.
Глибоко приймали нову радість землі. Мимоволі вабив до себе вогкий вітер з моря. Мірта пішла назустріч йому.
На ранок сиза, ніжно-блакитна стрічка лягла на березі моря, а сонце червоніло й сміялось. Мірта сіла й радісно передихала. В задумі брала камінчики й пускала в море. Камінчики м'яко булькали, Мірта ж говорила:
— До Берліна! До Мюнхена! Камінчик за камінчиком:
— Плюсь! Плюсь! Плюсь!
Травень, 1923 м. Лубни