В РІДНІЙ ОСЕЛІ
Говорив Панас Федорович Кирпуля, бухгалтер торговельної фірми "Живжик і К°". Він усього три дні як приїхав до своїх рідних на село Розбиті Глечики, але сьогодні тільки вперше вибрав час поговорити на самоті зі своїм батьком. Хотілось усе рзказати і похвалитись, як гарно йому жилось, з якими високими людьми водився в місті, і пожалітись на свою недолю. Говорив він довго, смакуючи багато дрібниць. Його довгі з незграбними кістками руки розмахували в повітрі, а широке, наче затягнуте жовтою шкірою худе обличчя увесь час кумедно рухалось і болісно посміхалось. Тільки сірі очі, наївні і підчас вороже холодні, були ласкаві, а пожовтілі широкі зуби лагідно вискалялись. Та й увесь він був широкий, худий і нескладний, як мішок, набитий соломою.
Старий слухав і, співчуваючи, хитав головою. Коли-не-коли він лише вставляв свої слова.
— Іменно так, синок; вірно, вірно,— і дивився своїми ви-цвілими старечими очима то на сина, то на круті яри Розбитих Глечиків, що широкою каймою розкидались перед очима.
І син його Панас у ясно-сірому вбранні, такий чистий і викоханий пан; і все те, про віщо він оповідав, було чимсь дивним, чужим і незрозумілим, а ще більш таким далеким від усього того, чим жив увесь свій вік старий Федір Кирпуля.
А в нього була сила своїх клопотів і турбот. Хотілось про них розповісти докладно, спокійно, до пуття порадитись. А син не слухав та все своєї.
Старий думав: хтозна, сил нема вже. Старі ноги ледве носять, а треба синів пристроїти, поставити до діла. Одділив старшого Олексія, допоміг хату поставити, дав землі в полі. Здавалось, що жити та жити. А тут тобі клопоти щодня. Женив меншого. А невістка попалась люта та недоладна. Що то клопоту та гризні. Родила онука, а він дурненький. Просто Боже наказания! А тут і самому тільки що живеться: у грудях душить. Не можна нічого ні робити, ні ходити. Продали бичка на ярмарку, треба щось за нього купити. Слід би й про це порадитись.
Старий час від часу оглядається навколо. А думки пливуть якісь безглузді: груша он стара, ще батько посадив та й досі стоїть. Гляди, всохне. Підсиплять попелу, підкопають, і пішла знову родить. Хлопчиком під нею бігав і вік увесь прожив з нею.
А в сина руки якісь жовті та худі. Видно, теж нелегко живеться. Хліб святий усюди, видно, даром не достається. А думав, Боже, як син в розкошах, великим паном живе. Всюди в нього чисто та гарно, і їсть добре: білий хліб та чай. Усе сподівався, що одружиться син, візьме собі пані білу та ніжну. Поїхав би тоді старий у гості. Надів би те вбрання, що колись син передав. Пожив би сам у покої та в ситих розкошах. А не довелось, дивись ти.
Сиділи за клунею на високім шпилі під старою грушею. Гілля на ній було побите, почорніле й присохле по краях, поводились з нею немилосердно, а проте родила вона рясно; так наче найупертішу боротьбу вела з усією родиною Кирпу-лів. Ті її били, трясли, а вона, живуча, як кішка, з весни знов убиралась у соки та листя.
Із шпиля було видно тільки передні оселі Розбитих Глечиків. А вся решта ховалась в густих зелених гаях та садках. Із поля йшли яри ясні й веселі. В верхів'ях вони були широкі, як гузирі глечиків, а далі тяглись рівною вузькою смугою і зливались в одну широку долину, посеред якої був ставок. І тому, певно, й село прозвали Розбитими Глечиками, бо яри були схожі на половинки розбитих глечиків.
— Ну, а ти ж, синку, надовго до нас? — спитав старий Кирпуля.
— Як прийдеться, тату. Коли почну поправлятись, то, може, й довше проживу, а то, мо', поїду на море,— сказав Панас Федорович.
Думка поїхати на море, про яке він чув від багатьох у місті, давно опанувала Панаса Федоровича. Але він знав, що на море не доведеться поїхати, проте хотілось себе потішити цим.
— А може, ти б, синку, не їхав туди: й клопоту сила тобі буде, і зморишся, та й дорого ж воно. Зоставайся краще тут. Ось тобі й спокій, і все, що треба. Вийдеш он на поле, жито красується, вівса колос викинули, так усюди ловко. Я й старий чоловік, і то спочиваю,— говорив старий Кирпуля.
Вони ще трохи посиділи, а далі старий порадив пройтись на поле.
Лани селянські починались недалеко від оселі Кирпуль. До них ішла вузенька, блискуча стежка. Старий ішов повільно, спираючись на грушеву сучкувату палицю, і по кілька разів спинявся. Його душило у грудях. Але стогін був короткий, ніби старий сердито плював на когось і не міг ніяк одплю-ватись.
Униз спускались левади, зарослі сінокосами та гаями.
— Оце, сину,— казав старий,— може, ти знаєш, левада була колись у генерала Комашні. Ой, добра левада. Десятин із десяток буде. Добрий пан був, багатий. А так уся худоба пішла і собака не загавкав: Петро Дудка купив.
Ні з чого, можна сказать, розжився чоловік. Такий же, як оце й ми, шарпак був, як не гірший, а так от зумів. Ну та й на руку легкий. Більшого злодія на все село не було. Тільки одні коней крали та пропивали їх, а Петро — то валу, то полотна шматок, а то, гляди, й жита копу. А як строїться, то тільки з чужого лісу. І все одно йому — чи панський, чи мужичий. Так от і повезло чоловікові. От оце й леваду купив ні за що. Заплатив три тисячі, зрубав дерево, продав за дві тисячі сімсот. А левада зосталась у нього. Проте люди не люблять його, лютий чоловік...
По дорозі Панасові Федоровичеві встала ціла низка споминів. Кров хліборобська бігла в жилах і тягла сюди, до цих земель рідних, і було боляче, що порвав із нею, кинув її, таку пишну й красну, і кращі роки життя пройшли десь далеко від неї.
За левадами йшли жита пахучі, колосисті, а поміж них росла сила бур'янів.
— Чому, тату, у вас тут так гірко землі обробляють? — спитав Панас.
— Так, синку, споконвіку воно заведено. Та й хліб, Бог милував, родить.
Старий подививсь навколо. І його погляд вицвілих очей був такий спокійний і певний, що здавалось, ніяка сила не могла порушити тих звичаїв, які з дідів-прадідів тут заведені. На обличчі в нього була безліч зморщок, глибоких, замертвіло-землистих, і кожна з них була свідком глибоко пережитого лиха та страждання.
Зчинилася пожежа — лягли зморшки на лобі; так і зосталися. Чогось з'їла корова і пропала — лягли нові зморшки. Почалися сварки за худобу — і сила зморщок коло очей, наче силились зібрати шкіру в очкур, з'явилася задуха і підтягло щоки, а дві глибоких зморшки лягли від бороди і до самих очей вздовж носа.
— А це, сину, й наша нива,— сказав старий, важно одди-хаючись, коли вони підійшли до однієї ниви.— Воно, сказать, хліб не так щоб і добрий, та проте, хвалити Бога, тільки клопіт один із сусідами. Кіндрат он Чепіга на цілу четверть рорався в нашу грань. І от, бий його лиха година, цілих десять літ судимось, вожаємось, і грань уже виїздили одводи-ти, та й не помагає. І суд сказав, що тут грань повинна йти, а він все-таки, сльота, лізе та й лізе. На цілу четверть, чуєш, ворався. І як тільки почнуться жнива або оранка — так тобі й лайка. Чуть голів не порозбивають. Мої хлопці гарячі такі, та й він лютий. Ну, як почнуть, як піде... Прямо життя нема. А тут он тобі Альошка лізе. Одвів же, на, кажу, ори, сій, їж. Ні, таки, сукиного сина, лізе, стерво. Дай, кажу, віку дожить, тоді як знаєте. Так де там...
Він трохи помовчав, оглядаючи жита. А далі, наче згадавши якусь стару думку, додав:
— Е-е! Жито добре в нас. Такого тут немає. Альошка колись, ще як при нас жив, украв у графа три снопи "Улян-ки", то й зайшло з того. Добре зерно, і хліб з нього добрий.
Старий Кирпуля пішов обніжком і увесь час важко пихкав, бубонів щось і сердито лаявсь. Увесь світ для нього складається з ворогів, і кожен з них намулив очі йому. Трудно з усіма ними управитись, але була вже й у тому глибока втіха, що хоч добре вилаєш їх.
А по полях тихо йшли шелести... Бігли струмки вітру, високими хвилями котилися по полових житах. На тлі цьому зігнута постать Федора Кирпулі з довгою сірою бородою, в старому брилі, обіперта на палицю — як могутній господар, а лани — його діти. Стоїть, як вартовий, і пильним оком слідкує за всім. Чи думи якісь неясні, але глибокі й болісно-щирі, як стрічка всього життя старого Кирпулі, чи звичайні клопоти та сварки проходять в нього на душі...
Назад повертались польовою дорогою. Дорогою догнав їх низенький чорнявий чоловік. Ішов він, розмахуючи довгим ціпком і закидаючи широко ногами, і вся його постать від того кумедно крутилась.
— До папаші в гості пожаловали? Як же, нада провідать, непремінно нада,— м'яко посміхаючись, звернувся він до Панаса. Говорив він тоненьким тенором, м'яким і співучим, і при цьому темні очі, і зуби, і все чорне засмалене обличчя лагідно посміхалось. Він який час витирав брудною хусткою піт на обличчі, а потім знову заговорив: — І подивиться на вас, Панасе Федоровичу, так зовсім не пізнав би. Так, к примеру сказать, зустрів би в городі, так і не подумав би, що це ви. Наче трохи змінились і похудали наче трохи...
— Захворів, болізнь така образувалась: от голова болить, та й так усюди слабість... Доктор сказав: це у вас все більше од перевтомленія — усякими науками занімаюсь, багато доводиться робить. Ну, і те сказать — служба...— відповів Панас Федорович.
— Да, можна сказать... Усюди жизнь нелегкая,— заговорив знову чорнявий дядько.— Я так полагаю, Панасе Федоровичу, у всякого чоловіка, к примеру сказать, повинна бути своя дорога. Як він на неї вірно попав, то, значить, йому добре. А як він не вцілив, то цілий вік і блукай. І нема тоді йому спокою і хорошої жизні. От, скажем к примеру, наше мужиче життя — дорога верная, пряма. Іди собі, нікуди не звертай. Ори землю, хліб обробляй, і буде в тебе що їсти і чим жити. А подивіться, яке наше життя гірке. Чи хто-небудь до пуття з'їсть кусок хліба? Чи хто живе так, як слід жити чоловікові? Усі їдять кращий хліб, тільки не мужик, тим що сам обробля його. А чому так, Панасе Федоровичу? А тому, що бояться усі мужика. Прокинеться він, візьметься за діло і прожене тоді усіх, хто на його плечах сидить, бо йому таких, к примеру сказать, дармоїдів не треба. От вони й бояться нашого брата, і стали на нашій дорозі.
— Ой, скажу я вам, братіку, буде ще лиха, та ще й скільки. Буде всього: і гіркого зазнаємо, та й кращого дочекаємось. Я ще й так гадаю: та невже ж таки, бий його сила, усе мужикові, усе ори та й ори, возись в гнояці, в грязі, невже таки ніколи не полегшає?
За темною зубчатою стіною лісу, вкритою золотим пилом, ховалося сонце, і дві довгих сизих хмари, схожі на розп'ятих птахів, яскраво виблискували позолоченими кінцями.
А голос чорного дядька бренів щиро, і від нього ставало на душі тепло й затишно...