З вигуками вдячності вони оточили юнака й повторили танок перемоги.
Тепер Кер дивився на своїх поневолювачів без остраху. Розумів: відсьогодні вони вважатимуть його за свого. І ватажок ніби вгадав його думки: взяв списа, яким Кер уцілив мамонта, подав його хлопцеві, після чого почався танок посвяти у мисливці.
Кер радів. Нарешті він зможе одружитися з Оле.
Одначе хлопець не знав, що за тутешніми звичаями посвята у мисливці ще не давала права вибирати собі дружину. Треба було чекати наступної весни, коли люди святкуватимуть пробудження природи й благословлятимуть молодих до спільного життя. Так сказала Мати роду, коли Кер після полювання попросив віддати за нього Оле.
Засмучений, він поплівся до річки. Сів на повалене у воду дерево, довго дивився на протилежний берег, де за лісами, так він думав, жили його рідні.
А селище святкувало перемогу над мамонтом. Наївшись досхочу м’яса, старі й малі танцювали. Забачивши Кера знову біля вогнища, кожен хотів виявити йому приязнь, щиро всміхнутися сміливому чужинцеві.
Біля багаття поряд з Матір’ю роду сиділа й Оле. Червоні язики полум’я осявали її змарніле обличчя. Оле також побачила Кера й махнула йому рукою.
— Ходімо до річки, — сказала, коли Кер підійшов.
— А що скаже Мати?
— Мати дозволяє. Правда ж? — благально заглянула у вічі Матері Оле.
Мати не заперечила, і вони пішли до води. З селища все ще долинали збуджені голоси, а з лісу — гавкання диких собак. Потім почулося мукання оленя, іржання коней, глухе ревіння мамонтів, що кликали свого ватажка.
ЗА ЗДОБИЧЧЮ
Тривожна звістка. У пастці. Визволення
Лиху звістку принесли мисливці, котрі повернулися з чергового полювання на мамонтів.
— Їх не стало. Самі кістки валяються. Коні та олені теж десь поділися… — розповідав Матері старший мисливець.
Загибель великих звірів — голодна смерть для всього роду. До Священного вогнища зібрались усі дорослі. Довго радилися, й нарешті було вирішено розійтися невеличкими групами по всіх усюдах — може, хто натрапить на стада звірів.
З однією групою пішов і Кер. З болем у серці він залишав Оле. Дівчина стояла в гурті проводжаючих і сумно дивилася на хлопця.
Разом з ним були Тот і Жиг — їм свого часу доручили наглядати за полоненим. З мисливців старшого віку — Ей із собакою. Ватажком групи Мати призначила Воя.
Перепливли річку й заглибилися в ліс, на який так часто задивлявся Кер. Тут росли велетенські дуби, граби, липи й клени. На ліщині вже жовтіли горішки. Але чим далі в хащі йшли мисливці, тим важче було продиратися крізь зарості бересклету й бузини. Папороть тут сягала людського зросту.
Під старезним дубом розвели вогонь і заночували.
Спали люди, спала земля, спав ліс. Та ось неподалік тріснула гілка. То продиралися хащами олениця з оленям. Вловивши запах людини й диму, олениця повернула до річки. Та спокою не було й там: з легеньким туманцем над водою слався вовчий дух. Невдовзі з’явилися і самі хижаки.
Відвертаючи небезпеку від оленяти, мати стрибнула до води. Слідом за нею кинулися вовки.
Олениця першою дісталася протилежного берега, але звірі насідали. Врешті шестеро хижаків оточили свою здобич. Недовго тривав їхній кривавий бенкет…
А оленятко побігло назад, до того дуба, де вчора воно гралося з матір’ю. Оленятко було зовсім мале, воно ще не знало людських запахів, які так насторожили його матір.
— Вставайте, вставайте, — підтягуючи оленя до дуба, будив Ей своїх супутників. — Сніданок готовий!.
…Третій день мисливці продиралися крізь лісові хащі. Щоб відшукати дорогу назад, Вой ламав на кущах гілки, робив позначки на деревах. Останньої ночі довелося відбиватися од вовків, що невідступне йшли за ними.
Ночували на широкій галявині. Назбиравши хмизу, розклали навколо себе вогняне коло. Вартували по черзі.
А вовча зграя не вгамовувалася, хижими очима стежила за кожним рухом людей. Собака гавкав, скавучав, поривався до вовків.
Кер спершу сидів біля вогню, обпалював жердини, що мали слугувати за списи. Коли один із вовків наблизився, Кер метнув жердину. Кидок був влучний: звір завив, закрутився на місці й упав. Тоді хлопець знову метнув жердину і так само вдало: повалився на землю й другий переслідувач. Ще двох вовків забив Ей.
Світало, а звірі й не збиралися знімати облоги. Вони все ближче підходили до вогню, що пригасав, бо вже нічим було його підтримувати. Вой розумів: скоро вогонь зовсім погасне, і тоді доведеться вступати в бій з оскаженілою зграєю. Вовків було багато. На кожного мисливця припадало стільки, скільки пальців на одній руці. Сподіватися на перемогу важко.
Сонячні промені й зовсім пригнітили вогонь, хижаки наблизилися майже впритул до тліючих головешок. Тоді Кер вхопив одну з них і жбурнув у найближчого вовка. Запахло смаленим, і звірі трохи відійшли. Вой сказав:
— А тепер — кожний бере по головешці, й пробираємось до отого дерева.
…Багато годин мисливці сиділи на дереві. З ними не було вже Ея, він не встиг проскочити — хижаки розтерзали його.
Визволення прийшло несподівано. Вдалині почувся шалений тупіт. Так могли йти тільки тури. Аж ось показалися їхні горбасті спини, величезні роги, яких боялися не лише вовки, а й тигри, леви, ведмеді. Турів було багато. Хто знає, що змусило їх переселятися в інше місце — може, лісова пожежа, а може, ще якісь причини. Тури сунули суцільною лавою. Мисливці завмерли від радості, стежачи, як швидко їхні рятувальники розправляються з вовчою зграєю: топчуть, піднімають на роги.
Коли довкіл стало тихо, мисливці спустилися на землю. "Куди ж ішли тури?" — розмірковували вони. І здогадалися, що тварини не залишають пасовиськ, які розкинулися неподалік. А це добре, бо кращого місця для полювання годі й шукати. Тепер людям їхнього роду не загрожує голодна смерть. Мисливці вирішили повернутися до рідних осель.
ВТЕЧА
Викрадення Оле. Селище жовтоголових. У печері Матері роду. Танок переможців
Селище з радістю зустріло повернення Воя, Жига, Тота і Кера. Мати роду наказала всім відпочивати. Кер забіг у житло до Оле, але дівчини не застав.
— Вона десь виглядає тебе, — сказала Ая. — Ще вчора пішла.
По тому, як Ая відвела погляд, Кер зрозумів: вона його обдурює. Пішов до Матері.
— Знаю, що її немає, — холодно мовила Мати. — Мене й саму це непокоїть. Що ж, бери Жига, Тота, й шукайте її.
І Жигові й Тотові не дуже хотілося йти з Кером. Але не послухатися Матері вони не могли.
Уже за селищем Кер зупинився: де ж шукати дівчину? Якби Оле зустрічала їх, вони б не розминулися. А може, вона загинула під копитами турів? А може, вовки розірвали? А може, ще якась пригода трапилася? Хто ж знає!
Пішли навмання. Незабаром почули жіночий крик.
— Ая! — впізнав Тот.
Жінка наздогнала їх, перевела подих.
— Я сказала тобі неправду, Кер! Оле вчора викрали двоє чоловіків з селища жовтоголових… Ми були з нею он там, біля тих кущів, — показала рукою Ая. — Раптом з гущавини вискочили двоє і схопили Оле. Мене спочатку хотіли вбити, але потім пожаліли й відпустили, попередивши, щоб мовчала. Відшукай її, Кер! Відшукай!
Тот і Жиг переглянулися. Вони добре знали вдачу жовтоголових. Невеличкий, але сильний рід жив над самісінькою рікою в печерах, живився переважно рибою та молюсками. Полюбляли жовтоголові також лісові ягоди, гриби, різне коріння. На сусідів не нападали, намагалися триматися осторонь, та в разі небезпеки боронилися відважно. Кер також бачив їх. Невисокі, дужі, відлюдкуваті, голови навіть малятам фарбували охрою. Вважали себе за дітей сонця. Навіщо ж їм Оле?!
Межа володінь жовтоголових проходила по річці, і люди селища, де жили зараз Кер та Оле, визнавали її. Жовтоголові так само не переходили чужих меж. Звичайно, вони могли опинитися на території сусідів, але звіра там не полювали й на нічліг не зупинялися. Викрадення людини з чужого роду каралося смертю або загрожувало війною. Ось чому Тот і Жиг стривожилися, вислухавши Аю. Якщо жовтоголові викрали Оле та ще й лишили свідка живим, вони, певно, виконували волю свого роду.
Ая пішла додому, а хлопці задумалися, як їм врятувати Оле. Насамперед, звичайно, треба довідатися, що робиться в селищі жовтоголових.
Печери, в яких мешкали сусіди, виходили до річки. Підійти до них можна було і з боку лісу. Власне, печери утворилися нагромадженням величезних кам’яних брил, просвіти між якими замастили глиною, перемішаною з травою. Перед входом до жител вдень і вночі горів вогонь, біля якого завжди чатував хтось із дорослих.
Тієї пори людей у селищі було мало. І старі й малі ловили рибу. Для цього вони зробили з лози загороди, куди заганяли рибу, збовтуючи воду ногами та палицями. В загородах, де вона була чиста, стояли рибалки з гострими острогами. Час від часу вони наколювали на остроги величезного осетра або щуку й подавали дівчатам. Ті знімали рибу з острог і несли на берег, де порядкувало старше жіноцтво. Тут її чистили, обмазували рідкою глиною і підвішували над вогнищем.
Хлопці залягли на пагорбі й стежили за жовтоголовими.
Ні в селищі, ні на річці Оле не було. Тот і Жиг, яким набридло лежати в їдучому полині, запропонували Керові взяти когось у полон, щоб дізнатися, де дівчина. Кер погодився. Перейшли в інше місце, влаштували засідку неподалік сушняку, сподіваючись, що хтось із селища піде по хмиз для вогнища.
Чекали недовго. На стежці, що вела до сушняку, з’явився юнак. Щойно він порівнявся з кущем, де сиділи хлопці, Кер кинувся на нього, збив з ніг і затиснув рота рукою.
Жиг і Тот швидко зв’язали жовтоголового, застерегли: якщо він кричатиме, крем’яна сокира впаде йому на голову, а якщо зізнається, де дівчина, котру вчора привели в селище, — його відпустять живим.
Хлопець зблід. Він зрозумів, у яку скруту попав. Не скаже, де та дівчина — загине від руки незнайомців, а скаже — вб’ють свої. Він глянув на сокиру, яку тримав напоготові Жиг, і, певно, на щось зважившись, почав розповідати.
Минулого тижня померла Материна помічниця. Вона довго жила в селищі, й ніхто з молодих уже не знав, що народилася та жінка в іншому місці. Юнак, наприклад, почув про це лише тоді, коли її спалювали на Священному вогні. Потрібна була заміна. Нову помічницю теж краще було взяти з іншого роду, оскільки її позбавляли права виходити заміж. Хтось розповів Матері про Оле.