А коли я що дам, то його жінка повинна у двоє тільки в хату принести.
— Шкода, пане Павле, що ви давніще такої розмови не розпочали, було би може так далеко не зайшло...
— А як воно далеко зайшло? — спитав Пандяк і так обидливо заморгав очима, що пані Підліська обиди-лась і встала:
— Яз вами нічого не договорюся. Лишіть це краще вашому синові, чи буде він з таким посагом, який має моя дитина женитися, чи ні. Він вже повнолітній...
Вона встала і хотіла вийти.
— Ей імость! Нема чого сердитись... По людях ріжно буває. Та я вам кажу, що мій син хоч і повнолітній, проти моєї волі женитися не буде. У нас такий хлопський звичай, що не молодята за посаг договорюються, лише їхні батьки...
— А я за хлопа дочки не даю, лише за священика, то ж не буду на хлопські звичаї зважати,— сказала сердито пані Підміська і вийшла до кухні оставляючи Пандяка самого. До кухні війшла така схвильована, що у неї аж руки дріжали...
— Що вам, мамо сталося? Чого так подратувались?
— Нічого. От шкода, що Василя трохи довше не придержали, був би з батьком поїхав і не пікся тепер на сонці.
Пані Підміська не хотіла, щоби Ганя зараз стрінулася з старим, тому післала її за чимось до огороду. Та Гані теж не хотілося з старим стрінутись. Вона не могла забути того страшного колючого погляду, яким її перед хвилою обкинув.
"От показав ріжки? Цього я не сподівалась по ньому,— говорила собі пані Підміська.— Треба поговорити ясно з Василем, та виміркувати, чи він не в змові з тим хамом? Коли Василь не скаже батькові: зась! не твоє — діло, то квіта з нами. Старий очевидно загнув собі закарлючку на цю мою бідну хатчину. Хіба ж я не бачила, як він недавно тому оглядав усе скрізь наче б її хотів купувати? Коли б так старий вимусив на мені запис на цю хатчину, яка-ж була би моя доля опісля? Шкода, що тут нема Сильвуня, він би мені щось порадив... Та правда! Піду ще нині до опікуна о. Ясиниць-кого, він певно найде на це раду".
Та в тій хвилі почувся гострий хід в сінях, і в хату війшов наче б прикликаний о. Ясиницький катехит гімназії, і з порога заговорив своїм тубалним голосом:
— Слава Ісусу Христу!
Пані Підміська побачивши його, дуже зраділа.
— Слава на віки! Просимо, ми дуже раді — Господь вас привів до мене як раз тепер, отче професоре.— Вона зачинила двері і говорила притишеним голосом.— От як раз приїхав старий Пандяк, так і зараз зачав, ні сіло ні пало, розмову про посаг для Гані, та говорив так по хамськи, обидливо, що я з хати вийшла. Коли би тут не йшлося про щастя Гані, я би була його викинула з хати і заручинам зробила кінець.
Вона подрібно розповіла цілу розмову з Пандяком і додала:
— Старий очевидно має якісь пляни на мою хату. Говорив, щось, що хоче до міста перебратись жити, що господарство покине, а хату то недавно оглядав наче б її на ліцитації хотів купити...
— А то славно! не бійтесь, пані кумо, я моїй по-хресниці не дам кривди зробити... Чи він вже поїхав?
— Ні, сидить там в школярській кімнаті.
— Ми зараз зробимо розправу.
О. Павло Ясиницький, у ті часи загально звісна особа в Самбірщині. То був чоловік високоосвічений, знав добре історію, був гарним бесідником. Правдомовний, автократ для рідні, ригорист і педант також і для себе. У нього йшло в дома все мов в годиннику на часок. Кожух задягав першого падолиста, а скидав в половині цвітня. В тім часі ходив до ріки купатися. Не здержувала його жадна непогода або зміна температури. Дуже ощадний. Носив цю саму темносиню пелерину, яку дістав в семінари як богослов. Добрий знаток людий. Хто мав що на сумліню, боявся поди-вити йому в очі. О. Ясиницький дививсь на нього з підлібя начеб хотів говорити: "Я знаю твої прегрішен-ня". Вправний діялектик, та коли аргументи не помагали, він міг бути менше чемний. Можна було дістати від нього такий епитет як: дурень, свиня. Коли всердив-ся, лице набігало кровою, очі дивились грізно. Тоді він лаяв по польськи. Знав дуже добре німецьку, латинську та грецьку мови. Старинних клясиків читав без словаря. Про своїх учеників дбав дуже. На конференціях за ними обставав. Молодих вчителів поляків, які хотіли в гімназії будувати Польщу, держав коротко. Шовіністичні забаганки нищив з місця. Навпаки україньці мали в йому друга і щирового дорадника. Говорив мало, більше слухав примкнувши очі. А коли відізвався, то неначе сокирою рубав. Дооколичних священиків держав коротко, витикав їм ввічи їх похибки. Вони всі мали перед ним респект, але всі шанували його знання і повагу. Як чоловік в товариськім житті був добродушний, трохи рубашний, дотепний. З його очей виглядав розум і певність себе. Не треба додавати, що під оглядом політичним був староруси-ном. Читав "Слово". На тодішних українофілів дививсь як на молодиків, фантастів, але ворожо проти них не виступав. В його бібліотеці був "Кобзар" і тодішна "Мета".
Місцевому парохові не вислугувався. Не пішов на ніякий похорон до асисти, хоч за це платили. Так само не помагав сповідати по празниках, не приймав на служби Божі. Вмів жити лише з своєї професорської платні, і це йому вистарчало, хоч у нього було богато дітий. Він вибрав собі чотири доми в Самборі з якими жив в товариських зносинах. Сходилися разом, пили чай, а відтак грали преферанса, та лише попів нового, не більше. О. Ясиницький виїмково приняв судову опіку над Ганею Підміської лише тому, що з її батьком жив в дружбі та був її хресним вітцем...
Пандяк вже лагодився виходити, як ввійшла в кімнату пані Підліська, а за нею о. Ясиницький.
— Як маєтеся, господине,— сказав зараз з порога,— от добре, що я з вами стрінувся,— чи Василь вже приїхав? Я саме прийшов сюди надіючись стрінути вашого сина.
— Його тут нема, та як єгомость мали до нього яке діло, то я йому перекажу.
— То таке діло, що я з ним сам мушу говорити. Я є судовим опікуном панни Гані Підміської, а вам певно буде відомо, що вони від двох літ заручені. Отож я хотів з ним поговорити на счот весілля.
— Що до весілля, то і я, його батько можу про це говорити. Ось пані казали, що в осені, та коли єгомость опікун, то ми можемо поладнати діло самі... Я гадаю, щоби списати інтерцизу передслюбну...
— Ага? Хочете йому записати грунт? То не потрібне. Він буде попом і з землею йому не возитися.
— Та я про це так не думав, я хотів запевнитися, що молода дістане.
— Це вже, вибачайте не ваше діло, а жениха.
Панд як цим обру шився. Став моргати своїми колючими очима і вдивлятися в очі о. Ясиницького. О. Яси-ницький ока не спустив, а дививсь йому прямо в очі. Показалося, що у о. Ясиницького зір був сильні-щий. Пандяк каже:
— Я Василеві батько, і його доля мене повинна обходити...
— Дуже похвально, що Василь має такого запопадливого батька, але він вже повнолітний і не потребує держатися батькової поли.
— У нас у хлопськім стані водиться так, що проти волі батька син не поважится женитись...
— Вам не треба о тім забувати, що Василь перейшов з хлопського стану в попівський.
— А все-ж я його батько, а четверта заповідь не лише для хлопів, але і для панів і для попів.
О. Ясиницький побагрянів на лици, але здержався:
— Так ви, господине, без інтерцизи і запису от-цего домика не позволите синові женитися?
— А таки так, що не позволю.
— А ви конче хочете його висвятити на попа?
— На те я його давав вчити.
— Ото-ж послухайте. Коли би Василь справді був такий дурний, покорився вам і без інтерцизи не хотів женитися, хоч він од двох років заручений і ціла околиця про це знає, і коли при цих зарученях про посаг не було мови, коли би він лише через брак інтер-цизи зірвав заручини, то дуже би зле на цім вийшов...
— Ов! не знати, щоби йому сталося? Дівчат досить на світі.
О. Ясиницький вже не видержав, він стукнув палицею об поміст і крикнув досадою:
— Дурень! Коли б це сталося, то він тоді буде висвячений, як мені волосся на долоні виросте. Розумно? В прочім я мушу поговорити з Василем самим, бо з вами не договоримось до путнього кінця. Вам здається, що всі розуми посіли, а ви зарозумілий на своє богацтво дурень.
Пандяк аж підскочив на стільці. Він налякався того, що почув, бо про таке ніколи не думав. Дививсь широко отвореними очима на о. Ясиницького. Його зухвалість на хвилю зникла. Він не сподівався такого, щоби в послідній хвилі хтось міг станути на перешкоді Василеві до висвячення на попа. Вправді він чував за таке, що владика не хоче висвятити, поки пито-мець не посплачує довгів, але Василь жадних довгів не має. По короткій мовчанці він хотів ще щось сказати, та о. Ясиницький повернувся зараз до порога і вийшов.
Пандяк вийшов також. Ніхто його не пращав. Ганя була в огороді, а пані Підліська з о. Ясиницьким на другій стороні, куди Пандяк не мав смілости входити. Перед о. Ясиницьким мав великий респект через це, що він оден міг видержати сміло його колючий погляд очий.
Пандяк пішов ладити коника. Він був дуже невдо-волений, що йому не повезло, і не сталося, по його думці. То суча баба, зараз заставилась опікуном, і як він тут так скоро з'явився! Але Пандяк не поступиться, і Василь мусить піти після його думки. Домик мусить попадя записати, аби і світ провалився. З Василем, то він вже знав як говорити. Щоби Василь такий слухняний син спротивився волі батька, цего не може бути.
З такими думками виїздив Пандюк з Самбора. Він навіть не помітив, що небо стало хмаритись і повіяло холодом, а неудовзі став накропати дрібний зимний дощ, який вказував на довшу слоту.
Пандяк поїхав коротшою дорогою на "ями" попри Дністер. Як сюди зблизився, війшов непомітно із ло-зів якийсь чоловік і зручно мов кіт скочив з заду уа візок.
Пандяк повернувся і побачив свого наймита Максима.
— Ти що тут робиш?
— Хотів з вами поговорити, ще поки до дому вернетеся, та чи нема часом у вас дещо перекинути за драбину...
— Пошукай під сидженням.
Максим сягнув рукою і витягнув кошіль, в якому була флящина з горілкою, печений пиріг і ковбаса. Став уплітати потягнувши кілька глотків горілки.
— Говори, що маєш? Чи ти довго тут сидів?
— Не довго, я не дармував, ходив поміж людий...
— Ну?
— Не добре,— він прихилив губи до вуха Пандяка і став щось довго шептати.
Пандяк хитав головою, а на прикінці каже:
— Чи ти цього певний?
— Ото маєш! Я на вітер не говорю ніколи.
— Гм...