Але як свої діти люблю, інакше неможна було! Шляхтич дуже твердий, а його нам дуже треба. Треба нам його: раз, щоби шляхту прикоськати, а друге, треба нам сильної руки над тою голотою... А що такий шляхтич не вкраде стебла, то ясна пані можуть бути певні, бо він би скорше з голоду здох... А скільки другі економи накрадуться, то й за чотирі такі платні стане.
Баронова повірила тим резонам.
— Пане Яричовський! Прошу собі за ваш труд вибрати дві корові з моєї череди, які вам подобаються...
— От, ясна пані так для мене ласкаві!., я неварт цього. Якаж тут моя заслуга? Такого великого дару я не заслужив. Впрочім, правду кажучи, я не в силі дві корови вигодувати...
— Ну, ну, то візьми собі ще стирту сіна з "охабу"...
— За много ласки! за много ласки! — лепетав Яричовський, кланяючись і цілуючи баронову по руках.
IV.
Михась Стефанів обняв службу зараз другої днини.
Скоро стало на світ заноситися, Михась приїхав до двора на своїм коні. Одягнений був по домашньому: в білій полотнянці, в полотняних штанах, тільки лиш на нім признаки шляхетської, що камізелька суконна, кашкет і чоботи, та ті лиш задля стремен, бо годі в стремені держати босу ногу...
В дворі ще всі спали.
Письменний двірський народ, почувши хто має стати над ними, раділи, що це буде неписьменний шляхтич. Буде можна йому перед очима неодну цифру в рапортах підскробати, тай такий неотесаний брус, ушанує їх письменність-ученість, і вони будуть орудувати ним, а не він ними... Длятого їм ані снилося вставати ранше, як дотепер вставали, від коли барон захорував.
Михась в'їхав в браму розтворену на оба крила. В цілім дворі мертвецька тишина. Лиш коні іржуть в стайні, та худоба реве в оборі, допоминаючись паші.
На двірськім подвірі страшенний нелад. Валяються плуги, вози, борони, повозка баронової стоїть вкрита блискучою росою. Всюди повно сміття і гною. На газоні перед ґанком ходить ціле стадо гусий і риють безроги.
Михась підїхав під економію. Був це довгий будинок, де містилася уся письменна двірня.
— Гей! Встаєте ви там, чи ні? — крикнув Михась,— чи може вас яка хороба заморила?
Ніхто не обізвався. Михась підїхав під саме вікно і вдарив прутом по рамі.
— А хто там крики робить? — запитав з середини якийсь голос.
— Виходи но, паничу, то побачиш!
Панич справді виліз з постелі і виглянув крізь вікно. "Еге, то той неотесаний брус на службу приїхав!" — подумав собі пан Гоздецький писар про-вентовий, і став поволи одягатися. "Треба його відразу взяти з гори, то буде мати морес..."
Михась чекав під дверми, а в йому аж кипіло спересердя.
Гоздецький одягся в блюзку і вийшов за поріг.
— Чого крики робиш і не даєш людям спати? — каже з докором.
— А ти чому не вийшов собачий сину, коли тебе кличу? То вас сонце до роботи будить в самі горячі жнива...
Гоздецький ще не вспів стямитися з зачудування на таке зухвальство неотесаного бруса, як Михась потягнув його з усієї сили по плечах, здоровим вербовим прутом. Писар запищав з болю й лютости і скочив до Михася. Михасеві кінь подався на бік.
Тоді Михась зліз з коня, піймав пана писаря за шиворот, простяг на землю і став періщити лозиною там, де треба.
— То ти, гунцвоте, до мене з кулаком? Знаєш чим я тут? Ось маєш! ось маєш!
Гоздецькій став кричати гвалту. Повибігали другі офіціялісти на двір. Михась покинув Гоздецького і став періщити тамтих куди попало.
— А ви дармоїди! То баронова на то вас годує, щоби ви випарювалися в білий день під периною? Чому брама не замкнена? чому вози не поховані? чого тут чужа безрога та гуси гостюють? — А за кожним словом дісталась комусь верболоза.
В дворі счинився гвалт. Збудилася баронова, казала покоївці чим швидше одягтись і вибігла на ґанок.
— Що тут діється?
Михась помітив баронову, прийшов до неї, вклонився і поцілував руку.
— Нічого, ясна пані... То я прийшов сказати тим панам дзінь добрий, та просив їх, аби ранше вставали, браму на ніч замикали, знаряддя прятали, повозку заточили, де треба, нехай від роси не псується, аби тих тут гостий не пускали! — й Михась говорячи, показував бароновій на той нелад, який настав.
Баронова була рада, бо усміхнулася. Але вона аж тепер помітила, що Михась стоїть перед нею в полотняних штанах і пішла до покоїв.
Цілий двір ожив. Дівки фільварочні поспішали на обору зі скіпцями і з бочкою на молоко. Пастухи повипускали коний і пігнали на пашу, другі понесли коровам трави до подою. Кожне звивалося, як колісце в годиннику.
Баронова побачила крізь вікно невеличку Миха-севу шкапину, що спокійно скубала траву на газонті.
Стремена сідла теліпались і не дуже то від землі відставали. Баронова післала льокая Войцєха, щоби конюшний видав, для пана "ржонци" доброго коня з двірської стайні, під сідло.
Такий приказ поставив Михася високо в очах двірської служби. Це виглядало як би нагорода за те, що їх так дошкульно випарив... Двірня зміркувала, що цей неотесаний брус подобався бароновій, і длятого зараз покинула їх охота жалуватися.
Найбільше лютував Гоздецький, був це вихуха-ний панич, дворак з діда-прадіда, ходив усе в чистім півкошульку, знав надягати рукавички, умів залицятися до паннів креденсових та покоєвих і був любимцем всіх. Тепер зазнав такої болючої зневаги від неотесаного шляхотського бруса! Баронова про це знала і не зганила Михася хочби одним словом. В першій хвилі хотів подякувати за службу, але розгадавсь інакше. Знаючи добре двірську дип-льоматію, мав надію, що потрафить незадовго Михася вигризти. І ось тепер трафилась перша, добра нагода — Михася, неписьменного "шляхетку" осмі-шити.
Гоздецький, почувши приказ баронової, шепнув слово конюшному Мацєйові і той казав осідлати для Михася найбільшого дикуна, який находився в двірській стайні, неуїздженого Аполля. На тім коні ніхто не проїхав з цілими боками,— не усидить на ньому і Михась! Був це кінь спроваджений ще покійним бароном, англійської породи, високий як драбина. Коня вивели два форналі і ледве вдержали його в руках.
— Прошу пана ржонці сідати! — каже конюшний.
Михась поправив кашкет на голові, взяв запруту в зуби, підіймив полу довгої полотняної капоти, з тяжкою бідою підніс ногу до стремена — і вмить сидів уже на кульбаці.
Баронова побачила крізь вікно, котрого коня Ми-
хасеві вивели, догадалася хитрощів служби. їй стало
■ лячно, щоби Михася кінь не вбив, бо деж шляхтич
І невзвичаєний, потрафить їхати на такім расовім коні?
Хотіла післати Войцєха, аби дали іншого коня, але вже було за пізно.
Михась заложив другу ногу в стремена і крикнув І на форналів: "Пускай".
Аполльо стояв з разу як очарований. Не міг зміркувати такого зухвальства, щоби полотнянка на нім їхала. Тепер кинувся з усеї сили в бік. Але Михась навіть не хитався на сідлі. Кінь станув дуба. Михась попустив йому поводів і кінь потанцювавши кілька кроків на задних, станув знову четвір-". нею. Підкинув задом, а й це нічого не помогло. Тепер взявся за роботу Михась. Стиснув коня колінами що сили, поводи пустив цілком вільно і став його парити запрутою по обох боках з усеї сили. Кінь закричав, як безрога і пустився найбільшим гальопом. Михась не перестав бити. Кожний удар верболози, по делікатних блискучих товстих кінських удах, полишив болючі пасмуги набіглі кровю. Михась справив коня в браму і пустив в поле.
Увесь двір дивився на це диво. Виділа те й баронова і не могла натішитись. Михась сидів на коні як прирослий, і хоч в довгій полотняній капоті не виглядав по лицарськи, то все таки поводився, як вправний їздець.
— Коли його Аполльо не скинув, то вже йому й дідько нічого не зробить! — сказав конюшний Ма-цєй до двірських офіціялістів...— В тім шляхтичу сам чорт сидить...
Тимчасом Михась, погарцювавши по широких пишневецьких полях помежи полукіпки, вертався до двора. Аполльо ступав трапом, зігнувши шию і підбираючи високо передними ногами, начеб землі не доторкався. Весь в піні, аж білий. Піна відпадала від писка клубами. Михась станув перед газоном. Форналі прискочили, щоб взяти коня. Михась зіскочив жваво.
— Розсідлати, витерти соломою до сухого і осідлати знову... Поїдемо в поле!
За той час сонце підійшло високо. Коло брами збиралися люди на панщину. Михась вийшов до них.
— Чого так пізно? га?
— То бо, прошу пана ржонці — каже один старшій хлоп кляняючись низько — такий тут звичай... коли закликали, тоді ми йдемо.
— Тепер буде іншій звичай! Рано можна найбільше зробити і з колосся не сиплеться...
— Та бо то, прошу вельможного пана, буде нам кривда. День в день, так рано йти на панщину, то колиж чоловік зробить, що для себе?
— А по кілько ви грунту маєте, що робите панщину цілий тиждень?
— Та так, як усюди: хто тридневий, а хто дво-дневий; більше як тридневий не має ніхто.
— То длячогож робите по цілому тижневі?
— Бо так пани кажуть, а хлопська річ слухати...
— Тепер так не буде! Кожний буде відбувати панщину після грунту, але мусить робити як належиться. Відробиш своє, тоді до гори животом лежи...
Михась говорив так, що і атамани все чули, й відійшов до двора.
Хлопи не могли з дива вийти.
— Ей куме! чи це лиш правда? Може нам тепер трохи полекшає.
Льокай Войцєх вийшов і попросив пана ржояцу до креденсу на снідання.
Михась обтер полою піт з чола, вичистив ніс по шляхотськи, сплюнув і ввійшов до двора. Тут подали йому каву на панський лад в двох імбриках порцелянових. Була тут цукорниця з цукром, білий хліб, масло. Михась не знав, як до того братися. Поглянув у один імбрик, в другій... Войцех дивився на нього з милосердною усмішкою.
— То кава, прошу пана ржонци...
— Не хочу кави. Дай мені чарку горілки! Войцех отворив креденс, виймив фляшку та малесеньку чарочку і хотів наливати.
— Гов! чекай! З того наперстка будеш поїти во-робців, а мені дай чарку більшу!
Войцех скривив губи і поставив на столі чарку від вина, та став наливати.
Михась випив та йно сплював, таки на восковану підлогу.
— А це що? тьфу! Для мене має бути горілка людська, не тота якась, що від неї вчорашнє до горла пхається... На завтра приладь мені нашої... — й став закусувати пшеничним хлібом.
Войцєх спрятав горіл"у до креденсу, та лиш головою покивав, начеб хотів сказати: Або ти хлопе, знаєш, що добре?..
По сніданні вийшов Михась на подвіря. Тут вже держали осідланого Аполля.