Насамперед міг краще одягтися ("по одежі зустрічають..."— цю половину прислів'я особливо затямив собі Павло). Міг іще дозволити собі чимало приємностей — крісло в театрі (замість гальорки), дорогі цигарки ("для солідності").
Проте навіть не це було головне,— не заробіток,— що спонукало його влітку навіть відмовляти собі у відпочинку. Саме життя на дачі вабило його дуже. Куди більш, як гостювання ціле літо в батьків у глухій буденній Вітровій Балці.
Ще перші дні по закінченні навчання в гімназії, як стануть уже роз'їздитися товариші на канікули по домівках, закортить і Павлові додому. Таки й поїде разом із Чумаком на кілька днів, передбачливо зарані вже діставши собі роботу на виїзд. Погостює трохи в батьків, але не затримається довше: нудно. Одвик якось од села, та й час такий — косовиця, як вимерло село. Дома теж —"мухи дохнуть" від нудоти. Мати подалась дуже і все собі з кашками та клізмочками (відколи батько вийшов з тюрми, це вже двоє було малих, а знову вагітна). Дуже змінився й батько. Постарів ніби, чи, може, що відпустив бороду та ходив у довгополій, з сирового полотна, сорочці під пасок і босий. Пропахнув медом та вощиною. Більше на пасіці в шкільному садку й пропадав. Своїми розповідями про спостереження над життям бджіл він-то найбільше й допікав Павлові. Павло як гість мовчки терпить, звичайно, хіба що схитрує якось.
За тиждень такої родинної "ідилії" йому ставало вже зовсім нудно.
Збирав речі, дуже жалкував, звичайно, при тому перед батьками, що ніяк не можна далі залишатись, та й від'їздив з дому просто в Соснівку, що під містом, до Дорошенків на дачу. І тут уже відчував себе дійсно, як риба у воді.
Особливо імпонувало йому в Соснівці відчування легкості, безжурності дачного життя, як безперервного з дня у день бучного свята. Саме таким, на Павлову думку, неодмінно й повинне бути життя, щоб варт було заради нього "підошви стоптувати". Звичайна річ,— не для всіх, для обраних долею. Вірніше — хто сам зумів проштовхатися до її щедрої руки. На свої лікті Павло надіявся. Щоправда, рівняючи себе з багатьма, часто доводилося йому ще відчувати свою неповноцінність. Та тішив себе, що молодий, що все життя ще попереду. Хоча разом з тим вважав би за злочин проти самого себе пропустити, не використати найменшої можливості й зараз. А можливості, зокрема й тут, на дачі, як здавалось йому, були виняткові. Насамперед, тут легше було зійтися з декотрими товаришами по гімназії, що їх чимало з батьками жило тут і що в місті з ними ніяк не вдавалося стоваришуватись. Тут уже щастило навіть у декого бувати в домі, познайомитися з родиною, а головне — якщо були в кого — з сестрами. Історія з Людмилою Галаган, що так взаємини з нею і не зайшли далі "шапочного" знайомства, не обезнадіювала хлопця. "Дарма, є якась серед них і моя!"— казав собі, розуміючи під цим дуже приємне — не зараз, звичайно, в перспективі — поріднення через дочку з якоюсь багатою і взагалі імпозантною родиною. Але для самої перспективи, звичайно, жити не міг. Тож поряд з тим були й інші підходи до інших жінок. Такий уже вивих був у хлопця — підвищена цікавість до них. До того й самі умови на дачі сприяли цьому якнайбільш. І безділля, і багато вродливих жінок, що кроку не можна ступити, щоб не зустрітися з ними — на луках, на річці, в бору... Та й, врешті, сама обстановка в домі у Дорошенків.
Якщо й раніше, в часи своєї найактивнішої політично-громадської діяльності, Сава Петрович не цурався й розпусти, то зараз вона стала єдиною його "стихією". В роки найбільшої розгубленості та матеріальної скрути (особливо після заборони його історичних картин), в роки зневір'я саме у ній знайшов він для себе і втіху, і зміст, і філософію життя та, кінець кінцем, досить-таки непоганий заробіток. Малював картини. Пік, як коржі. Цілими днями товклися в нього натурщиці з місцевих дачниць. За якийсь місяць і тут уже на дачі майже всі стіни в робочій кімнаті були завішані ескізами, а то й готовими картинами. І всі на одну тему, вічну, як саме життя,— кохання. Проте цей термін тут уже був, власне, і недоречний. Щось безумовно порочне й хворобливе було в усіх отих гримасах, позах майже всіх постатей, і особливо жіночих, на картинах, до того ж поданих о naturel, як казав автор, чи в кращому випадку— напівголими.
Але тим більш вони вражали і збуджували Павла. Часто потім не владний уже над собою хлопець, як шалений, гасав по дачах, на луках, у бору, де тільки маячили жіночі постаті, жадно приглядаючись, ніби шукаючи серед них когось. І досить було будь-якій хоч глянути на нього кокетливо, щоб Павло вже геть утратив розум. Міг потім цілу годину ходити по слідах, не осмілюючись і познайомитися "нахабно", і не в силі відстати. Але іноді наважувався-таки і знайомився, і сходився, Хоч потім кожного разу каявся та зарікався. Були це пере-важно'загальновідомі на дачі своєю приступністю, не завжди навіть^повії, просто, як звали їх, "жертви власного темпераменту". І саме це й обумовлювало завжди сумний фінал Пав-лових із ними взаємин. Якою тільки ціною сорому та ганьби від нищівних епітетів — образ невдоволеної любовниці, діставалися ті короткі хвилини сумнівної насолоди. Завжди потім, повернувшись додому утомлений, забрьоханий по росі, в реп'яхах (бо через страх компрометації себе все це — десь по пустирях), Павло, не світячи світла, одягнений лягав на ліжко і годинами міг. лежати у важкому роздумі. Часом і другого дня чи й кілька днів зряду цей настрій зневіри в собі, образи за нездійснені надії не покидав його. Ото саме тоді, в отаких настроях і проривалися сумовиті нотки в листах його додому. А в листах до найближчого друга Корнія Чумака, де правда з вигадкою пер.епліталися якнайхимерніше, проривалися й щирі признання. Видно було Корнієві, що не мед-таки Павлові на дачі. Що щось є, то треба підтримати друга. І ніколи Чумак не барився з відповіддю. Уже за кілька днів Павло одержував від нього пухлого листа, де він з властивим йому епічним спокоєм, хоч і в досить-таки міцних висловах, товариша свого і "розпікав", і розважав трохи, а кінець кінцем, радив конче плюнути на все та приїздити додому.
Цього літа, особливо в останньому листі, був, як ніколи раніш, Корній щодо цього настирливий. "На чорта тобі ті уроки? Подумаєш — злидні! Та й дачниці, мовляв, як видко з листа, обридли вже тобі гірш за гірку редьку". (Іронія. За чимало років, що прожив з Павлом, знав виключну слабість до жінок і те, що не щастило "біднязі" в цій справі, хоч на язик — донжуан, та й годі.) Да, до речі, щоб не забути: бачив оце недавно "твою прежню" (натяк на Галаганівну). І розповідав, що якось їздив з наймитом на станцію за жаткою, а вони всією родиною чекали на поїзд — з чемоданами. Сам до них не підходив, бо не на повному був фасоні: у чоботях, у брилі і руки в колісній мазі — провіряв жатку. Але у Лесі Коломієць, що була серед провожатих, спитався-таки потім. У Крим з батьками на "теплі води". І тут же раду давав Павлові щодо Людмили — плюнути й ногою розітерти.
"Раз те, що не нашого польоту птиця, та й нарешті — не в цьому щастя". Нагадував приказку про сало без хліба і що з того буває. То бтак, мовляв, чисто і з коханням. "Треба потрошку та з "папкою". Корній певен був, звичайно, що Павло зрозуміє його алегорії, але на всяк випадок тут же й пояснив, що це за "папка" така: це цілий комплекс інших, істотніших інтересів людини, що, наповнюючи її життя, роблять його змістовним та повнокровним. І далі вже на-кількох сторінках розповідав про самого себе, ніби в приклад себе ставлячи. Про своє життя на хуторі. "Скучати ніколи, друже. Ні чорта й не роблю, і дня мало". З дальшого викладу це було й зрозуміло. Відстроювали Микиту, старшого жонатого брата. Ставок поширювали — робили грабарі зараз. І всюди треба ока. А відколи жнива почались, і до женців навідатись треба, до жатки. Це перша жатка на весь хутір. "От штука! І хто її видумав. Це ж справжній благрдій для хліборобства. Уяви собі: шість в'язальниць (шість!) ледве за нею вправляються. А то б шість косарів треба. Та хіба так і вшістьох надали б, що й носа в'язальницям ніколи висякати. Не робота, а красота! Еге ж, якби не чортів наймит Лука. Ніяк не пристосується. Оце і зараз, як пише листа, тільки-но повернувся з поля: знову порвав косу. Треба везти в кузню зварювати оце зараз (заразом думка і листа вкинути). Отак і крутюся, друже, з раінку до вечора".
Проте нарікання в тоні не почувалось. Навпаки, майже з кожного рядка било відчуття великого вдоволення та навіть захоплення своїм "повнокровним" життям на хуторі. Увечері іноді ходить на вулицю "ревнути пісні з хлопцями, дівчат полоскотати". Іноді й у комору до якоїсь зайде ("грішен, грішен, Павле, і я, як бачиш, на романтику!") Але дуже на це нібито не падає, для гігієни більш. А то по-стариковсько-му — зразу ж після вечері кожуха на плечі, рушницю в руки та й — або на баштан ночувати, або в садок на віз під отим, що й завжди, "білим наливом". Красота! Тиша. Тільки гупають стиглі яблука та груші на землю. На хуторі десь співають дівчата. За садком біля ставу в отаві помукують воли (Лука напасує). А вгорі — зірки в синьому небі і таке інше. І несамохіть пригадуються слова поетові:
Одна на світі Україна, Немає другого Дніпра... А ви претеся на чужину Шукати кращого добра, —
"то оце, Павле, не тільки Галагана та подібних, а тебе також торкається. Бо хоч ти і в межах України, а все ж — як би це сказати, психологічно, чи що,— на чужині!" Висловлював побоювання: "Десь, певно, вже забув там і розмовляти посвоєму — цвенькаєш". І, кінчаючи листа, знову кликав приїздити обов'язково. Хватить, мовляв, і на тебе добра оцього нашого рідного. Та й час, далебі, час щось і робити вже. Для загальної справи, для народу, так би мовити, для України. Розповідав, що дядюшка Архип Терентійович (старий Гмиря— брат Чумачихи), коли не побачиться, то все нарікає: надій, мовляв, не виправдовуєте. І як послухати, що він про село розповідає, то й правда виходить — роботи край непочатий. І, нарешті, не знати вже, чи в жарт для заохотки, чи серйозно, писав про якусь дівчину, що вже аж обридла йому: коли не побачить, то й перепитує за Павла.