Вона злагіднювала камінь і м'якшою робила камінну суворість чоловіків-князів, заглиблених у свої нелегкі думи й справи; і коли й нагадував їй іноді, скажімо, князь Андрій про високий обов'язок і про давні узвичаєння, що ними мали керуватися всі вони, то навіть він нічого не сказав, коли Ольга захотіла поїхати з ними до Берладника. До князя слави лихої, оточеного людом підозрілим, мало не злочинним.
І ось вона все-таки тут і стоїть перед самим Берладником, якого бачила лиш раз у житті, позаторік у Суздалі, куди він приїздив до князя Долгорукого. Ольга була тоді зовсім дитям ще, хоч, коли гаразд подумати, то чимало можна б згадати прикладів, коли високорідні дівчата вже в десять років стають жонами можновладців, а то навіть вдовами. Цей час для Берладника поминув, може, й безслідно, для Ольги ж становив цілу вічність, тепер перед князем Іваном стояло вже не дитя, а дівчина, власне, княжна, що мала бути жінкою, в душі була вже жінкою, владною, сповненою пристрастей, непогамовних бажань, може, примх теж.
Сказано: на людях не піднімай очей, бо по очах твоїх відразу відгадають думки, а думки слід всіляко приховувати.
А чому б мала ховати очі й водночас думки? Думки мала чисті, як очі, а очі… так само чисті, як думки. До того ж перед нею був князь Іван, званий Берладником, який, хоч як його називай, однаково перевищував красою всіх чоловіків, яких будь-коли бачила княжна і, взагалі, яких могла собі уявити.
До розмов прислухайся, навчаючись високих слів, а не намагайся говорити сама, бо легко помилитися на свою шкоду й сором, — недоречна мова плодів не приносить. А хто це вигадав?
— Князю Іване, ти пам'ятаєш мене? — загукала Ольга, ще тільки скочуючись з коня. — Ти впізнав мене?
— Невже справді княжна Ольга? — вдав розгубленість, яка дуже йому личила, Берладник, гарно вклоняючись Ользі й підтримуючи її за руки, які вона подала йому відразу обидві, чи то вітаючись, чи то заточуючись і, щоб не впасти, шукаючи опертя.
— Ми приїхали до тебе, — мерщій повідомила вона Берладникові, щоб випередити батька й брата, хоч і так видно було, що приїхали вони саме сюди, раз були тут. Але ж почавши говорити, треба вести мову далі, а княжна не знала, що сказати ще.
У дівчини, надто ж високородної, занадто велика жвавість означає розбалуваність, яка в дорослої свідчитиме про непостійне серце.
Ольга не могла стриматися, вона крутилася довкола Берладника, її цікавило все-все, вона хотіла вмить про все довідатися, і ще й не встиг Берладник повітатися з Долгоруким і князем Андрієм, не встиг до ладу дібрати, що за київський лікар і чого приїхав аж сюди, як Ольга стрелила очима туди й сюди, змахнула білою рукавичкою до отих темних ополонок, поспитала:
— А то що, князю Йване?
— Ополонки, княжно Ольго.
— Навіщо?
— Ну, — Берладник трохи розгубився, хоч важко було припустити, щоб такий чоловік міг губитися за будь-яких умов, — у нас тут дехто хоче купатися.
— Купатися? — вона дивилася тепер у великі чорні Берладникові очі своїми сірими, добрими, ніжними очима. — Ти сказав купатися, князю Йване?
— Купатися, — повторив Берладник.
— Купатися! Ха-ха-ха! — засміялася Ольга, і тільки найпохмуріша душа не заяскріла б від того щирого, дзвінкого, майже дитячого сміху, і хто б то там згадував про суворе, мало не чернецьке правило: "Непристойно голосно сміятися, показувати зуби, як хижий звір".
— Власне, відкладемо цю забаву, — сказав Берладник, звертаючись до князя Юрія. — Даруй, князю, що затіяли ми тут своє берладницьке купання, але ж не знали про твоє прибуття. Відкладемо на інший раз, а тепер поїдемо до города та повітаємо тебе, князя Андрія і княжну Ольгу, як велить звичай і як того вимагає наша князівська гідність, хоч маю нагадати відразу, що прибули ви до людей, єдині святощі для яких — воля.
— Що мав тут робити — роби, — Долгорукий зацікавлено оглядав розкошлану юрму берладників. — Коли забава, то й ми звеселимося, спочинемо по довгій дорозі.
— Воно й не забава, а так, — Берладник підшукував властиві слова, але чомусь не знаходив, так ніби збентежився чи то від присутності великого князя, чи то цієї тоненької дівчинки в білому, такої незвичної для їхнього суворого чоловічого товариства. — Тут, князю, таке діло. Багато охочого люду прибивається до берладників, попервах ми брали всіх, бо коли ти сам, то радий кожному спільникові й товаришеві. А вже як обставився вірними людьми, то починаєш добирати собі вже лиш таких, без кого не обійдешся, бо ж зготовляєшся для служби тяжкої і, може, кривавої. Так я кажу, князю?
— Тобі видніше.
– Ідуть до мене зубожілі, упосліджені, перелякані, ледь живі, брудні, плюгаві, завошивлені, струпуваті, чирякуваті, зашмаркані, зухвалі, голі й босі, часто з порожніми руками, іноді з таким майном, на яке дозволить доля або випадок, бувають умілі воїни, а найчастіше незграбні й нікчемні. Але то все не біда, бо людину можна й навчити, й вимити, і зодягти, й нагріти та нагодувати. Важче зробити її відважною, коли в неї боягузливе серце, через що й доводиться мені вдаватися до деяких вигадок, аби визначити міру відважності того та іншого. Так і з тими ополонками. Хто хоче пристати до берладників, то має проринути попід кригою, пірнувши в одній ополонці й випірнувши в другій.
– І ти, князю, заганяєш їх в ополонки? — поспитала Ольга.
— Не заганяю — лізуть самі.
— Мов темні погани при хрещенні?
— Ні, тут з темною душею ніхто пірнати не стане. Бо
й навіщо?
– І ти нам покажеш, князю? — не відставала від нього княжна.
— Коли великий князь дозволить…
— Не будемо заважати, — підняв руку князь Юрій. — Ми твої гості, князю Йване, — гості некликані, справа, задля якої прибули, почекає, ти ж роби своє діло.
— Діло не діло, а так — наша берладницька вигадка, — Берладник всіляко намагався не надавати значення тому, що відбувалося тут досі, до приїзду князів, і що мало тепер знову відбуватися, але тут була ця ніжна дівчина високого роду, мимоволі порушувався берладницький звичай не допускати до своїх справ жіноцтва, князь Іван мав навіть побоювання, що або ж збунтуються його берладники, або просто не захоче жоден з тих, що мали проринати попід кригою, лізти в ополонку, посилаючись на те, що порушено установлення, за яким жіночі очі не могли спостерігати ані їхньої ганьби, ані їхнього геройства.
— Хто там у нас ще? — поспитав голосно своїх Берладник, гамуючи розгубленість, якої ніхто в ньому й не запримітив. — Де той киянин? Кузьмо, ти тут?
— Тут, — відгукнулося голосом грубим і мовби злим, і наперед мерщій протовпився високий плечистий чоловік у гарно пошитому корзні з собачого хутра, в чоботях з такого самого хутра, в кудлатій чорній шапці, під якою круглилася величезна, як підрешітка, повісплена мармиза, якась рудяво-мідна, з полиском, неначе змащена смальцем.
— Готовий? — спитав Берладник.
— Давно! — гаркнув віспуватий і почав кидати на руки товаришів шапку, корзно, чоботи, здирав з себе одяг і взувачку швидко, сердито, рвучко, лишився в самій тільки довгій сорочці з брунатної вовни; вигляд тепер мав вельми кумедний, бо до цієї м'якої довгої сорочки аж ніяк не пасувала віспувата мармиза, не пасували товсті руки, що стиснулися в величезні кулацюри чи то від холоду, чи від злості на всіх тих, хто спостерігатиме його безглузде купання, не пасували волохаті ноги, що двома потужними стовпами підпирали це велике, незграбне, недоладне тіло.
— Стань на сінце! — гукнув хтось з берладників, бо здоровило босими ногами стояв просто на кризі, знетерпеливлено тупцював, ждав, мабуть, веління Іванового.
— Молитися будеш? — спитав Іван Берладник.
— А нащо?
— Не боїшся води?
— Чорта б мені боятися!
— Тоді вклонися князям, та й ну!
— Обійдуться твої князі…
Непоштивість цього грубого чоловіка можна було б виправдати, зважаючи на те нелегке, може, й смертельне випробування, яке його ждало. Тому на його зухвальство не зважили ні Долгорукий, ні князь Андрій, ні, ясна річ, Ольга, якій жалко було цього віспуватого й за те, що має поринати під кригу, і за те, що він такий негарний, навіть порівнюючи з усіма отими кудлатими, розчухраними берладниками, вже не кажучи про князя Івана. Сам князь Іван, звиклий ще й не до такого і знаючи гаразд, що все забудеться, як тільки отой чоловік булькне в холодну воду, трохи відступився, щоб гостям було видніше, і, припрошуючи й водночас повеліваючи, наставив на віспуватого простягнуту руку, повернуту долонею догори, так щоб великий палець вказував просто на ополонку. Мовляв, стрибай, пірнай і або ж згинь навіки під товстою озерною кригою, або ж виринай он там і стань нашим до кінця.
Але з Берладникових припросин скористався не той, у вовняній сорочці, й не князі, що просунулися ближче до ополонки, щоб було видніше, — проскочив, продерся крізь дружину круглоголовий, круглоокий Силька, забіг наперед віспуватого, заступив йому шлях до ополонки, налякано крикнув:
— Кузьмо, куди?
— Повилазило? — одгріб його вбік своєю важкою рукою Кузьма, але щось його зацікавило в цьому зодягненому мало не по-князівськи молодику; ще й не вірячи, але вже впізнаючи, він спитав:
— Силька?
— Я ж, Кузьмо, я! До тебе приїхали всі князі, а ти ото під лід?
— Вирину.
— А коли…
— Сказав — вирину! Одійди!
— Хоч сорочку скинь — заплутаєшся ж.
— Без сорочки застуджуся. Одійди!
— Кузьмо!
Але той відгорнув Сильку з дороги й з розгону шубовснув у чорну воду, аж виляски пішли.
— Оце! — зітхнув Іваниця, що стояв коло Дуліба, переводячи погляд то на Івана Берладника, то на того божевільного Кузьму, який згодився лізти під кригу, а тепер ще й дивуючись безмірно, збагнувши, що мають вони перед собою саме того київського Кузьму, задля якого добивалися сюди аж з самого Києва.
— Невже той самий Кузьма, Дулібе?
— Ти ж бачиш, — спокійно відмовив Дуліб.
— А як не вирине?
— Не вирине — винен.
Однак Кузьма виринув. Залиплий чуб затуляв йому очі, патьоки крижаної води дзюркотіли по вісповинню, він відпирхувався, незграбно виляпував руками по воді, ще мовби брався плавати, чи що, йому загукали звідусіль:
— Вилазь!
— Хапайся за кригу!
— Забирайся в кожуха!
— Жени до города!
Але Кузьма не слухав нікого, плавав собі далі, аж поки підійшов до ополонки Іван Берладник і промовив одне-єдине слово:
— Прийнятий.
Тоді Кузьма вмить вихопився на кригу, накинув просто на мокру сорочку одяг, просунув ноги в свої собачі теплі чоботи, проковтнув чашу якогось питва, поданого йому від саней, і чимдуж кинувся бігти до города.
— Кузьмо! — закричав йому вслід Силька.