Вони були від мене за півсотні кроків; я вперше подумав про Ткача, який ходив десь біля корпусів. Ми, правда, домовилися, що в разі появи прибульців він сховається. Та чи помітить він їх, чорних, на тлі породи в нічній імлі? Я відклав фотоапарат і підніс до очей бінокль. Поблизу цехів не було нічого, схожого на людську постать. Тоді перевів погляд на "чортів", що товклися по шихті. Важкий польовий бінокль затремтів у моїх руках. Істоти бачилися так близько, що, здавалося, простягни руку і торкнешся їх. На людину вони скидалися тільки симетрією. Це не були й комахи, хоча подібність до комах була очевидною — вони мали зовнішній скелет, матеріал якого нагадував і хітин і броньовані лати. Авжеж, "знак цвіркуна" — то їхній символ. Раптом вони зникли. Не відбігли, не відлетіли — їх просто не стало, ніби то були не істоти з плоті, а фантоми. Ні в небі, ні десь поблизу не видно було нічого схожого на літальний апарат. Отже, вони пересувалися самостійно. А тільки як і куди вони зникли?
На сході стало сіріти. Я не віднімав бінокля від очей, шукаючи Ткача. І скоро помітив його. Він лежав, скоцюрбившись, під стіною флотаційного цеху. На мене накотилося дивне відчуття, ніби я потопаю; трясовиння, в яке занурювалося моє Я, називалося страхом. Воно було липке, як багно. Руки й ноги тремтіли, коли я спускався по драбині мостового крана.
...Він лежав на правому боці; ліву руку, здавалося, було вивихнуто в кисті, обличчя — сіре й ніби неживе — потворив вираз страждання. А може, таким його робила передсвітанкова імла. Я взяв руку — здерев’янілу, як у мерця. І тут відчув, що з мене витікає сила; і в міру того, як в’янув мій організм, оживав колега. Попустило руку і вона стала млявою, тоді з лиця зійшло омертвіння. Нарешті розплющились очі і подивились зачмелено. В них ще не було глузду.
Вже по тому, коли ми з Ткачем сиділи в нашій кімнаті — обидва вкрай виснажені, він сказав:
— ...Ходив поміж цехами, але щораз опинявся біля будмайданчика. Там штабелями лежать залізобетонні плити, і я сподівався, що чорти ось-ось з’являться. А тоді, вже перед світанком, вирішив до вас навідатись. Пам’ятаю себе тільки до того моменту, як вийшов з-за рогу флотаційного цеху. Далі сталося щось дивне. Мені немов би хтось затулив вуха, очі, ніс, позбавив можливості мислити, а шкіру — відчувати тепло. Наче доти я був біологічним роботом, та хтось раптом відімкнув від мене живлення. Якби не ви — капець мені був би. Ви фактично запустили знову мою біологічну машину.
— Біль відчували?
Ткач підвівся і, підійшовши до дверей, повернув ключ. А тоді зняв сорочку і я побачив на його міцному, з оливковим полиском, торсі великі синці: в сонячному сплетінні, з обох боків і посередині грудей, під горлом і ледь-ледь помітну позначку на чолі. "Саме в цих місцях свого тіла Білокінь колись "спостерігав" "гейзери" світла, — майнула думка. — І ще один у нього був..."
— Не відчував болю, — сказав Ткач. — Але в місцях, де зараз синці, в тіло немов би чопи позабивали.
Я попрохав його нахилити голову й розгорнув волосся на маківці. Там теж була позначка — завбільшки з п’ятак.
— Ви не сказали ще про один чоп — на голові, — зауважив я.
— Справді. А як ви здогадалися?! — він подивився здивовано.
— Вирахував, — гмикнув я і розповів Білоконеву пригоду в Африці. А тоді сказав: — Вочевидь, ті точки на тілі є не що інше, як місця, крізь які людина сполучається з Вселенським Духом. Без тих точок, а точніше каналів, людина, справді, стає біороботом. Знаходяться вони не на фізичному тілі, а на астральній оболонці і тільки проектуються на ті місця, де у вас зараз синці. Прибульці вміють відлучати, скажімо так, тіло від душі. Такою ж здатністю наділені й комахолюди, а тільки меншою мірою... До речі, ви бачили тих чортів?
— Ні. Мене паралізувало, щойно я вийшов з-за рогу.
— Гадаю, побачите. На жаль, тільки на фото.
Але Ткачеві не судилося їх побачити. Плівка, яку Михайлюк десь проявив, зафіксувала тільки паси, що ними були підперезані тіла "цвіркунів". Власне, зафіксувалися й контури істот, але тільки як екрани, що заступали інфрачервоне випромінювання породи. Вони були розмиті й нагадували звичайні плями від неякісного проявлення. Виходило, що тіла істот не випромінювали інфрачервоного спектра, а відтак їх не мусило б існувати взагалі. Все живе й неживе обмінюється теплом з навколишнім середовищем. Принаймні до температури, вищої за абсолютний нуль. І ось випадок — матерія, яка не пов’язана з енергією... Їх можна було б сприймати як міражі, фантоми, але ж я бачив чіткі відбитки їхніх кінцівок на шихті (коли вдруге поліз до кабіни мостового крана по фотоапарат і бінокль); на той час уже світало. По купі, здавалося, товклися велетенські птахи чи комахи... Бентежило також те, що мене вони не помітили, хоча я від них був не далі, ніж Ткач. Тільки він перебував унизу. Але, мабуть, не це головне, мене ховала (а точніше, екранувала) від них кабіна крана. Така ж ситуація, певно, була і з кранівником, який писав на радіо.
11
Нас — членів ученої ради — запросив до себе Посудієвський і повідомив, що надійшов наказ із міністерства про припинення асигнування акустичної теми Михайлюка, теоретико-фундаментальної Білоконя і скорочення коштів на нашу спільну з Ткачем і Вакуленком тему. Отже, до кінця року нам належано подати готовий звіт.
— Але ж це буде халтура! — вихопилось у Вакуленка. — Розвідка ділянки тільки почалася.
— Халтура, — погодився Посудієвський. — Та у цьому вас ніхто не звинуватить. Більше того, у нас вилучать якихось сто, а дадуть натомість п’ятсот тисяч карбованців. Хіба це погано?
— Броніславе Олексійовичу, — подав голос Пожидай. — Ви ж не забули, що Слимчук он ще зі студентської лави цікавиться боросилікатами? В нього й література підібрана. Дайте нам хоч якусь сотню тисяч.
— Ну, Сергій Дмитрович свого не проґавить. Чує, де смаженим пахне... — поблажливо мовив завідуючий відділом. — Не хвилюйтесь, колеги, усі будемо при ділі. Єдине, через що нам слід переступити, так це через амбіції. — Він зиркнув на Білоконя й Михайлюка, а тоді перевів погляд на Ткача, який сидів осторонь. І тут очі Посудієвського заіскрились, у них з’явилося безліч віничок і водночас наче щось заворушилося в роті, мовби за стуленими губами запрацював жувальний апарат комахи. По тілу Вакуленка, з яким ми сиділи пліч-о-пліч, пробігло тремтіння. Сумніву не було — Посудієвський помітив у Ткача під горлом мітку, а Вакуленко вловив знайомий йому рефлекс у зава. Тим часом Посудієвський опанував себе; на обличчі в нього з’явився вираз, який буває у людини, котру в спекотний день поманили кухлем холодного пива, але не дали. — Ага, так оті п’ятсот тисяч дають... Під кого б ви думали? Під Тхолика. Він-бо один працював з боро-силікатними рудами впродовж усього цього часу. Звісно, опріч офіційної теми, яку в нього ще раніше забрали. Отож кожному, хто бажає займатись прогнозною оцінкою боро-кремнієвих родовищ, слід найближчим часом підготувати програми. Власне, це будуть програми розділів великої теми, керувати якою доручено Тхолику.
— А тим, хто не бажає займатись цими е-е?.. — поцікавився Білокінь.
— Ага, забув... Маємо ще одну тему, але вона не стільки геологічна, як технологічна. Промвідходи боровиробництв, їх утилізація і таке інше. Командувати довірили мені. Отже, кого не цікавить тхоликівський напрямок, прошу до мене.
На цьому зібрання закінчилось. У кабінеті затримався Пожидай. Я виходив останнім і чув, як він ображено казав:
— А чого все Тхолику!? Все Тхолику... Он у мене Слимчук...
У кімнаті пахло полином — Вакуленко привіз із свердловини цілий оберемок, свіжого, з зернятками. Сріблястий пилок витав у повітрі, гірчив губи. Ні в нас, ні в Михайлюка, де на вікні за ширмами лежало по "букету", ніхто не спостеріг жодного метелика. Втім, міль була не причиною, а лише прикметою великого лиха, що насувалося на нас усіх. На жаль, знали про це тільки ми троє. Знали і нічим не могли зарадити. Я наполягав на втаємниченні Білоконя й Вакуленка, але Михайлюк рішуче заперечив. "Він не боєць, а філософ", — сказав про Білоконя. Що ж до Вакуленка, то про нього й чути не хотів. "Ви й проти Ткача були..." — нагадав я. "Ще невідомі наслідки нічної пригоди", — відказав він.
Тим часом Білокінь, прийшовши від Посудієвського, скинув і повісив на крісло свій піджак. Кощава спина його, обтягнута сорочкою в червону клітинку, не здавалася вже такою могутньою. Вона зсутулилась, як під гнітом. Гіркота, що висіла в повітрі, начебто сходила від нього.
— Ось і все, — сказав Білокінь по недовгій паузі.
Ми з Ткачем не поцікавилися, що він має на увазі. Було й так ясно. Руйнувався храм, майже завершений.
Ткач саме курив на інститутському ґанку, коли під’їхала машина "швидкої допомоги". Він подумав, що комусь із старих учених стало зле. За хвилину один з хлопців у білому халаті вискочив по ноші. А невдовзі на тих ношах винесли непритомного Посудієвського.
Слідом за Ткачем до нас в кімнату зайшов Вакуленко.
— Вакуло, Броню "Швидка" забрала, — сказав йому Ткач.
— Знаю. Я сам її викликав.
— Ти?.. — здивувався Ткач.
— Авжеж я.
— А що з ним?
— Гадаю, струс мозку.
— З чого б це ?
— Я молоснув його по голові.
Рипнуло крісло-вертушка, до нас обернувся Білокінь, що досі безучасно сидів біля столу.
— Нащо ви те зробили? — запитав.
— З цікавості, — відказав Вакуленко. Він був явно сам не свій, хоч і тримався з усіх сил. — Щоб пересвідчитись чи, справді, в нього на в’язах людська голова.
— Чим ти його? — поцікавився я.
— Кулаком. Він сидів, а я стояв. Вчистив з розмаху, як молотом.
Майнула думка про недавню розмову з Михайлюком і я, уже вкотре, пересвідчився в його обачливості. Вакуленко висвітив би нас усіх.
— Ти кому-небудь казав про це? — озвався Ткач.
— Ні.
— Ото ж і забудь. Адже свідків не було.
Коли Вакуленко вже взявся за ручку дверей, щоб іти, я запитав:
— Ну, і яка в нього голова?
Він подивився розгублено — психіка його була явно загальмована. А тоді, збагнувши про що йдеться, помацав ребро долоні правої руки, відказав:
— Дерев’яна.
Як ми й сподівалися, Посудієвський не підняв галасу. З’явився вранці наступного дня, і поводився так, наче нічого не сталося. По обіді пішов на нараду завідуючих відділів.