Президент знав, що червона доріжка для зустрічі шановного гостя застелена, либонь і чеський колега походжає вже в її кінці, розминаючи долоню для міцного рукостискання з головною дійовою особою самміту.
Шлях до цієї доріжки складався з років копіткої праці всіх гілок української влади. Розроблено й прийнято сотні законів, радикально реформовано цілі сектори складного державного механізму, наближено й адаптовано до європейських стандартів тисячі нормативних актів, виконано практично всі виставлені євроспільнотою умови. Україна заслужила, ні – вона виборола собі право долучитися до сім'ї європейських демократій і Празький самміт мав лише урочисто посвідчити цю історичну мить.
Президент не страждав самозакоханістю, але озираючись на пройдений шлях, добре усвідомлював, що його особистий вклад у наближення й саму можливість сьогоднішньої події неоціненний. Він мав усі підстави для задоволення, але задоволеним зовсім не виглядав.
Бо з-поміж сотень заявлених і виконаних умов Євросоюзу залишалася невиконаною одна. Вважалося, що з цим простеньким і дріб'язковим зобов'язанням Україна давно впоралась, аж раптом його – лідера однієї з найбільших країн Європи, прямо перед телекамерами тицяє в проблему, наче кошеня в шкоду, всемогутній Домнул!
Синьошкірий! Виявляється, Україною досі валандається одинокий синяк, а країна, в якій не виконана програма зі знебарвлення, не може претендувати на членство в Євросоюзі, які б карколомні успіхи в економіці, праві, безпеці, освіті чи медицині вона не демонструвала!
Від часу тієї прикрої розмови з Високошановним Президента неодноразово запевняли, що знебарвлення недоречного синяка буде проведено в найближчі години, але воно все чомусь не проводилось і не проводилось. Він вимагав, грюкав кулаком по столу, загрожував звільненням, дата історичного самміту невпинно наближалась, а люб'язно наданий Домнулом монітор "синього стеження" ні-ні та й виловлював джерело недвозначного випромінювання то в якихось хащах на ба́тьківщині синяка, то в Білій Церкві, то ще десь.
Напередодні, особисто віддаючи долю операції в руки бувалого в бувальцях генерала, Верховний головнокомандувач поставив тому конкретне завдання: проблема має бути розв'язана до початку візиту! Природно, ми йдемо в Європу і з синьошкірим треба повестися гуманно, але… в крайньому випадку… Генерал запевнив, що Президентові нічого непокоїтись, але ось – Керівник протоколу повідомив, що до виходу перед об'єктиви сотень телекамер залишається три хвилини, а такого очікуваного рапорту все не було. Руйнувався сценарій урочистої зустрічі, коли тепло привітавшись з чеським колегою, він мав підійти до журналістів і пафосно доповісти про виконання всіх до одної умов вступу України в Євросоюз. Руйнувався сценарій самміту, адже замість суто протокольної зустрічі з усмішками, короткими вітаннями й довгими пафосними промовами захід ризикував перетворитись на важку знервовану розмову про втрачене вікно можливостей і про туманність подальших перспектив, ще б пак – адже вороги України не дрімають! Руйнувалась європейська стратегія на найближчі десятиліття.
Замість репетирувати сонцесяйну усмішку, підходячи до дверей літака Президент напружено кусав губи, члени офіційної делегації за його спиною нервово перезирались, помічник не випускав з рук слухавку апарата спецзв'язку.
Лука розплющив затуманені очі. Він стояв упершись спиною в автівку, Тоні ляскав правдовидця долонею по щоці, за спиною журналіста, розосередившись по засніженому полю, до них підтюпцем наближалися нацгвардійці. Лука відсторонив Ленґхема, роззирнувся. До лісосмуги вони не доїхали всього тридцять-сорок кроків. Сніг безгучно встеляв поле, ґрунтовку, дах Ланоса, тонковерхі тополі й кучматі кущі посадки. Раптом біля стовбура однієї з тополь Лука помітив якусь ніби жовтогарячу пляму й одразу ж, майже одразу, зрозумів, що це не пляма, а хлопчик у помаранчевій курточці й такого ж кольору шапочці. Малий стояв під деревом і усміхався. Правдовидець одразу ж його впізнав.
– Бориславчику! – вигукнув Лука. – Я тут, синочку! Я йду! – Відштовхнувши Тоні й важко спираючись на ковіньку, він попрямував до лісосмуги. Костур совгав по притрушених снігом брилах, Лука спотикався, хилився, мало не падав, незграбно махав вільною рукою, але наполегливо простував уперед. Ззаду щось кричав журналіст, звіддалік щось кричали нацгвардійці, кричав Лука.
– Синочку! – кричав він. – Я все з'ясував! Ніде правди діти – я помилявся! Я негідник! Я сволота! Але я все виправлю, обіцяю! Синочку, Бориславчику, ми знову будемо разом!
– Ціль пішла! – доповів снайпер.
– Куди?
– Ціль пішла в напрямку лісосмуги! Ціль рухається до лісосмуги – я можу втратити її між деревами!
– Виконати ціль! – наказав генерал.
– Слухаю!
Стрілець надійно притиснув потиличник приклада до плеча, ліва долоня звично приголубила заокруглення ствольних накладок, вказівний палець правої "зрісся" зі спусковим гачком, око треновано вивело вістря прицільної марки на точку. Ціль рухалась, але досвідченого снайпера це не бентежило – ледь затримавши дихальну паузу він м'яко довів гачок.
Серед майстрів влучного пострілу є повір'я, що пораненого треба неодмінно добити, інакше він переслідуватиме тебе в нічних жахіттях усю решту життя. Професіонал у такі забобони не вірив, але сьогоднішню ціль виконав чомусь з особливою зловтіхою…
Командир екіпажу особисто потягнув на себе ручку дверей, знадвору війнуло свіжою вільгістю, Лідер нації неохоче розправив плечі. І цієї миті до його вуха наблизились вуста помічника:
– Генерал доповідає: завдання виконано!
Президент вдихнув повні легені повітря, ступив на трап, широко усміхнувся й тріумфально звів догори обидві руки…
Немолода, скромно, але охайно вбрана жінка стояла біля вікна однокімнатної квартири на Відрадному й спостерігала, як неочікувано рано столицю встеляє рясна біла пелена. В одній руці жінка тримала сигарету, в другій – телефон.
Згадуючи фатальну історію з супутником, батько казав, що ідея відправити експериментальний матеріал у космос виникла в нього, коли вони гостювали в Підгірцях. І от цієї ночі Ніна згадала фразу, кинуту якогось дня вже безнадійно хворою мамою. Тоді вона часто розмовляла сама з собою та з покійним чоловіком, дочці взагалі видавала якісь загадкові ребуси – запам'ятовувати їх було просто шкідливо для психіки, тому Ніна й не запам'ятовувала. Але траплялися в мами й просвітлення, і от під час одного з них, без жодного зв'язку з попередньою розмовою вдова перспективного вченого й видала: "А ідею експерименту батькові підказав Іванів Лука – малий ганяв на моріжку за метеликом, той злетів угору, Борі й сяйнуло: нічого тримати метеликів у лабораторних боксах – треба відправити їх у небо!" Ніна подумала, що Луці буде цікаво таке почути, від самого ранку намагалась додзвонитися до родича, але той уперто перебував поза зоною досяжності…
Мгамба з Сайною сиділи біля її хатчини й тішились чотирирічною Амері, яка кумедно дибуляла довкола тата й мами, а ті вдавано намагалися її спіймати. Коли Мгамбі таки "пощастило" схопити донечку, дитя радісно залементувало, обхопило батька за шию й заходилося цілувати.
– Любиш татка? – спитала Амері Сайна.
– Так! Так! Так! – відповідала малеча.
– А маму? – поцікавився Мгамба.
– Так! Так! Так! – продовжувала дівчинка.
Щоб відрізнити брехню від правди, зовсім не потрібна якась особлива змога! – щасливо подумав старійшина.
Неподалік, біля своєї хатини Нйамбуру складала хмиз для вогнища – невдовзі олайони приженуть худобу й вона готуватиме десятирічному Камаї вечерю. Сьогодні жінка збиралася покликати до столу й Мгамбу…
Звістка, що осередок синього випромінювання в Україні нарешті ліквідовано, застала Домнула на облавку власної яхти "Евеластинґ флауе"[83] поблизу острова Сардинія в Середземному морі. Кремезний чорнявий чоловік, що задумливо походжав мармуровою підлогою розкішного кабінету, подякував помічнику за новину, вдоволено усміхнувся й узяв зі столу роздрукований аркуш. Це був чорновик заяви, в якій Собор Всесвітнього Спасіння вимагав від ООН надати йому статус постійного члена Ради безпеки. Перечитавши текст, Домнул, на якому замість звичної сірої сутани цього разу був м'якенький махровий халат у червоних маках, виправив у документі кілька слів, кинув гордівливий погляд на аквамаринові хвилі за величезним панорамним вікном і тихо промовив:
– Час настав!
Поташ засипало снігом… Білі метелики падали на німий ліс по той бік видолинку, на викошені луки, на городи з поодинокими грядками ще не зрізаної капусти, на голі садки й на порожні подвір'я. Сніг падав на дашки й на прильоти вуликів, залітав на ґанок холодної хати з вибитими шибками, сідав на кошлаті брови Хлястика. Песик тоскно визирав з будки й затято чекав хазяїна…
Тоні тримав на руках прострелену голову Луки й кров із вихідного отвору збігала журналістові на коліна. Понаставлявши на англійця автомати, до нього бігли вояки в камуфляжних строях, касках і бронежилетах. Вони щось кричали, але Тоні їхньої мови не розумів…
Жовтень 2016 – Січень 2017 рр.
Примітки
[1] Гірський хребет на півночі Кенії
[2] Віщун у племен родини нілотів, що мешкають на півночі Кенії, до них належить і самбуру. (Тут і далі більшість термінів перекладено з суахілі або маа – мови масаїв і самбуру ).
[3] Нкай – Верховний бог, повелитель неба і дощу
[4] Табір, кочове поселення з 5-10 родин.
[5] Олайон – пастух. Хлопчак до церемонії обрізання (14 р.)
[6] Вчитель, наставник, звернення до шанованої людини поважного віку.
[7] Стаціонарне "європеїзоване" поселення.
[8] Загальна назва необроблених напівпустельних обширів центральної і південної Африки.
[9] Воїн. Неодружений чоловік від церемонії обрізання до 28-30-ирічного віку.
[10] Злий дух.
[11] Молодший, щойно посвячений моран
[12] Поселення, "гарнізон", де окремо від решти роду живуть морани.
[13] Орикс – антилопа; дик-дик – карликова антилопа завбільшки як заєць, турача – африканська дика "курка" – щось середнє між фазаном і куріпкою.
[14] Білі люди, європейці (У множині.