Але Вадим не запахнув навіть плаща і швидко пішов по твердій замерзлій доріжці саду. Не доходячи до хвіртки, що виходила на спільне подвірря, він почув, як вона рипнула, й потім затемніла чиясь постать, одсвічуючи до вікон з будинку Рибацьких жовтою плямою лиця.
Через хвилину він пізнав Ося. Той ішов чудно, помалу, піднявши голову, немов прохожуючись. Здавалось навіть, що він заклав руки за спину. Але, побачивши Вадима, зразу шарпнувся до його, швидко підійшов і проговорив:
— Добре, що найшов тебе. Я був у тебе. Треба сказать...
Вадим, хоч і сам був у піднятому стані й ще дихав важко, але помітив щось особливе в братові. В чому воно було, не можна було зразу сказать.
— Що трапилось?
"Дійсно, якийсь надзвичайний день", — мимоволі згадалась йому Олеся.
— Ти що думаєш робить? — спитав Ось.
— Як то "що робить"? Коли? Де?
— Взагалі. Поїдеш звідци кудись чи тут лишаєшся?
Говорив Ось суворо, одривисто, поспішно.
— А тобі що до того?
— Мені те, що... я звідци їду, й батьки самі зостаються. Можеш ти взять на себе берегти їх? Чи ні?
— Куди ж ти їдеш?
То не твоє діло. Далеко.
Щось непевне було. Вадимові згадалось знов "злочинство", про яке говорив Ось в перші дні приїзду й яке потім пригадувалось не раз.
Вадим узяв Ося за плече й, повертаючи до хвіртки, мьягко й рішуче сказав:
— Ходім, десь у другому місці побалакаємо. Я також маю тобі дещо сказать.
Ось нетерпляче й гидливо, як здалось Вадимові, одшарпнув плече й проговорив:
— Нікуди я з тобою не піду. Я тебе питаю: будеш берегти батьків?
— Осю, ходім, в инчому місці...
— Не піду!
— Ходім, я тобі кажу! — раптом рявкнув Вадим і, схопивши за руку брата, сильно потягнув за собою. Ось уперся ногою в землю й теж скажено шарпнувся назад.
— Осипе! Я пробив тільки що Стьопку. Нам треба поговорить. Чуєш? Не будь хлопчиком. Ходім.
Ось тихо спитав:
— Стьопку?
— Так. Ходім.
І, ніби не сумніваючись, що Ось тепер ніде без вагань, Вадим швидко пішов уперед. Осип, дійсно, зараз же поспішив за ним.
— Нічого не маєш проти трактира? — на улиці кинув Вадим назад до брата.
— Нічого.
— Ну, то ходім у цей. Він досить брудний для нас.
Трактир справді був брудний. Смерділо смаженою рибою, пивом, тютюном. На підлозі брудні, змішані з болотом опилки.
Брати заняли порожній столик під стіною й замовили пива.
— Я алькоголю не пью, — бовкнув Ось.
— Плюнь. К чорту там алькоголь. З чайом возня і довго. Ну, говори, що ти замислив? Говори все без всякого там гартованства. Тепер не до цього. Ну?
Ось тісно, суворо стиснув губи, потарабанив пальцями по столі й, дивлячись на них, сказав:
— Я більше не гартованець.
— Т-а-а-к? — здивувався Вадим. — Через що?
— Недостойний. Нема у мене сил. Ти сам знаєш. Я тільки що бив Маню.
Вадим мовчав. Половий поставив перед братами дві пляшки пива, дві шклянки, утер серветкою кінчик столу й одійшов.
— За що? — кинув Вадим, наливаючи пива собі й братові.
— Так. За многе. Вона не заслужила, просто я — дрянь.
— Пий! — хитнув Вадим на пиво, беручи сам шклянку й жадібно пьючи гіркувату холодну плинність.
Ось машинально сьорбнув і поставив шклянку коло себе.
— Ревную Маньку! — ніби випалив він і почервонів усім лицем. — А вона навмисне робить так. Вона навмисно пішла тоді, як... Никодим застав їх. Щоб осрамить себе і порвать зо мною.
— Для чого ж то?
— Щоб я не женився. Каже, що недостойна буть моєю жінкою. А може, й бреше. Я знаю?
Він знов узяв шклянку й сьорбнув. Поспішно поставивши її, він якось рішуче, неначе згадавши головне, проговорив:
— Та не в цьому річ. Скажи, Вадим: ти от тоді колись у Ріни говорив. Памьятаєш? Про справедливість. Єсть справедливість чи нема? Тільки серйозно говори. Чуєш? Вадим пильно якийсь мент дивився на Ося. Фарба з лиця зійшла, й воно стало жовто-сіре, з земляним недужим відтінком. Під запалими очима були зеленяво-сині кружки. Ніс, підборіддя й вилиці ще більш загострились і випнулись. Очі дивились з хоробливим блиском.
— Абсолютної нема... — тихо й твердо сказав Вадим.
— Ні, єсть! — немов аж зрадівши цьому, зразу ж хитнув Ось головою. — Єсть! І буде. Ти тоді говорив про Никодима. Щось таке, що справедливість його не зачепить, він так собі й помре. Ні, так він не помре. Я докажу, що єсть справедливість. Хай я... Ну, та то нічого. Я вийшов з гартованства. Сьогодня, як побив Маню, пішов і заявив. Але я докажу. Усім докажу. І тобі, і тобі. Єсть і мусить бути. Раз я хочу її, то я й дам її. І буде.
Шклянка його була вже порожня, але він підніс її до роту, потягнув губами, ніби пив і поставив знов, нічого не помітивши. Вадим налив йому з пляшки, сам того не помічаючи й не перестаючи вдивлятись в змучене лице брата.
— Убить його хочеш? — неголосно кинув він.
— Так, убить! — голосно й з вибухом ненависти викрикнув Ось.
Вадим все так само машинально повів очима навкруги, — їх ніхто не слухав.
— Ти знаєш, що мене хотіли бить товариші з фабрики? Знаєш? — аж перехиляючись до Вадима й впиваючись в його тмяним поглядом, криво, болісно посміхнувся Ось. — Провокатором називали! "А, — говорять, — він племінник хазяїна. Зговорилися! У його й живе. Знаємо! Брат у його такий самий зрадник!" Розумієш? І це Никодим пустив, Никодим! Я це знаю. Никодим і Стьопка.
— Страйк падає? — хрипло кинув Вадим.
— Пада! — все так же перехилений через стіл, хитнув головою Ось. — Пада. Всі біжять назад. Нас обманули. Обіщав один падлюка-інтелігент дать грошей і утік десь. Це нас і вбило. Пада. А коли б ще тиждень, виграли б у того Шакала. Ми знаємо, що вони не зможуть держаться. Там ціла сіть усяких... І от "провокатор". Розуміється, провокатор. І Никодимові все, все так і минеться?! — раптом одкидаючись всім тілом назад, скрикнув Ось. — Не буде ніякої справедливости?! Ні? І я так все це й пущу? Я, провокатор, зрадник!? Я загубив десятки родин моїх товаришів, завів їх, втягнув, і так на радість Никодимові все й зостанеться без нічого? Це справедливо чи як?
Вадим знов налив пива, жадно випив усю шклянку і, нічого не одповідаючи, затиснувши губи, тяжко й часто сопів носом.
У Ося на губах запеклася тоненькою білою ниточкою піна. Він все так само дивився на брата, очевидно, не бачучи його.
— Скільки грошей треба, щоб продержати страйк до кінця? — раптом спитав Вадим.
— Що? — спитав Ось, немов приходячи до себе.
Вадим повторив питання.
— Рублів 400, — одрубав з ненавистю Ось.
— Посидь тут, я зараз... — сказав Вадим, устаючи.
— Куди ти? — з хмурим, здивованням глянув на його вгору Осип.
— Маю тут з одним чоловічком перебалакать. Може, гроші будуть. Я не довго.
— Не треба тепер грошей! — качнув головою Ось.
Вадим схопив пляшку й не дуже, але твердо стукнув нею об стіл.
— Осипе! Знай, що говориш. Ідіотство лиши. Вперед про товаришів подумай, а потім про свої справедливости. Раз можна дістать грошей і вести діло далі, то при чому тут "не треба" й всякі там... антімонії?
— Де ж ти можеш взяти ті гроші? — тихше, розумніще, але й з підозрінням спитав Ось.
— Де візьму, то візьму. Не твій клопіт. Обіщався мені тут один позичить рублів п'ятьсот. Сьогодня якраз маю зайти до його. Посидь, я зараз. Півгодини найбільше. Ждатимеш?
— Ждатиму.
Вийшовши з трактира, Вадим майже бігцем пішов у напрямі дому Рибацьких. Раз він зупинився на всім бігу, одійшов до стіни й безсило сперся на неї. Здавалось, що у його від швидкої ходи заболіло серце. Але миттю знов зірвався й ще швидче побіг, злісно оббігаючи прохожих і непохитно заціпивши губи.
Покоївки вже не було у сінях, але вікна Тепи, Вадим бачив знадвору, світились. Він ввійшов в її сінці й твердо, нехапливо постукав. І зараз же, набравши повні груди повітря, помалу видихнув його й провів рукою по голові й по бороді, немов приводячи себе до спокійного вигляду.
— Ввійдіть! — крикнув грудний нетерплячий голос Тепи.
Вадим, не поспішаючи, ввійшов з картузем у руці, стримано уклонився Тепі й став коло порогу. Вона, видно, так само весь час бігала тут по хаті з кутка в куток.
Його вона, певно, зовсім не ждала й навіть трохи розтерялась.
— Що таке? Знов щось з Стьопою? — живо спитала вона.
— Ні, я не про те, — силуючись посміхнутись, проговорив Вадим. — Я про... гроші. Я згожуюсь на твою умову.
Він навмисне, ще дорогою придумавши, сказав не "вашу", а "твою".
Тепа випрямилась — від здивовання чи від уколу радости й торжества.
— Як це розуміть? — спитала вона жорстко.
— Так, як є. Я згожуюсь. Сьогодня напишу записку Микульській, щоб завтра прийшла до мене й ми її зустрінемо. При вас напишу. І навіть хай ваш... твій дворник однесе її завтра вранці. Тільки я прошу позволить мені не грубо прогнать її. Вона все зрозуміє, але не... хотів би грубо. Це — непотрібно. Я вибачусь.
Тепа довго нічого не говорила й весь час водила очима по Вадимові, немов розшукуючи на йому розгадку цього несподіваного рішення.
— До-о-бре... — нерішуче протягнула вона. — Пишіть. Я зараз дам паперу.
І вона, ще раз хмуро озирнувши Вадима, пішла в сусідню кімнату й винесла звідти чорнило, перо й папер. Вадим все так само стояв біля порогу з картузиком в руці.
— Прошу, — ставляючи прилади до писання на невеличкий столик, сказала Тепа.
Вадим хутко підійшов, сів, твердо взяв у руки перо і зараз же швидко, без задержки написав:
"Олесю! Прийдіть до мене завтра о 7-ій годині ввечері. Дуже треба Вас бачити. Прийдете? Сам до Вас не можу прийти. Дайте відповідь дворнику, який принесе цю записку. Вадим Стельмашенко."
Підписавшись, він устав і простягнув записку Тепі.
— Ах, ще ж адресу!
І, не сідаючи вже, нахилився й написав на конверті адресу Микульських.
Тепа стояла коло його з тим же хмуро-допитливим нерішучим лицем.
— Що це значить, Вадиме? — нарешті ледве чутно спитала вона.
— Нічого. Мені потрібні гроші! — неначе навіть весело й піднято сказав Вадим, жваво розгинаючись і подаючи надписаний конверт. — Потрібні гроші. І більше нічого. Але памьятайте, що, коли обманете, я... лишаю за собою право... А втім, ви не обманете. І потім от що: можна не пьятьсот, а вісімсот? Ви сказали, скільки я схочу.