До речі сказавши, я дуже голодний, а ти маєш вечерю. Чудесно! Ну, сідай!
Вона підсовувала йому найкращі кусники, подавала вино, а сама думала про небезпеку, перед якою її остерегла Сторожиха: "Праліс горить! Праліс горить!.." Сказати це йому? Тоді негайно ж схопиться і побіжить, а вона знову лишиться сама. Сама! Ні, ні, не треба нічого тепер казати! Вона скаже пізніше, трохи пізніше! До ранку ще далеко. Сторожиха казала: "Ранком". Зрештою, може, дурила. Може, взагалі нема ніякої небезпеки. Може, і Сторожиха їй лише привиділася. Ні, не треба нічого казати!
Антоніо їв, пив, оповідав їй про сьогоднішню гру, а вона дивилася на нього пожадливо, слухала і нічого не розуміла, крім того, що він тут і що сьогодні ласкавий.
Добра вечеря, п'янке вино і вид висипаних на скатертину грубих самоцвітів зробили Антонія таким закоханим, як у перші дні спільного життя. Він голубив Жаїру, пригортав до серця й знову заговорив про те, що забере її й піде з нею далеко-далеко від людей, де на них чекатиме щастя. Знову називав її своєю мрією й присягав, що кращої жінки не зустрічав ціле своє життя. Від цього всього Жаїра була більше п'яна, ніж він від вина, і старалася забути все те, що було вчора, і те, що буде завтра.
Затопившись у солодощах щасливої хвилини, обидвоє були байдужі до того, що діялося поза наметом, і не почули ні незвичного руху, ні окремих вигуків, які зчинилися в таборі. А тим часом пола намету рвучко піднеслася і пропустила півголого малого хлопця, який, задихаючись, випалив одним духом:
— Прибула шляхетна дружина пана у супроводі свого брата!
Ледве скінчив ці слова, як відкинулися обидві поли намету і в них з'явилася вбрана в дорожній одяг... Анна-Марія. За нею, граючи їдкою усмішкою на білому пласкатому обличчі, показався Карлос.
"І обидві дороги, різні для кожної, пересікаються і плутаються, як два канчуки в спільному зударі"...
У наметі залягла нестерпна, несамовита тиша. Але тільки на кілька секунд. Пізніше відігралася ще більше несамовита сцена, якої ніхто з учасників не міг би ані встановити в пам'яті, ані переказати...
* * *
Зв'язана і прив'язана до стовпа, який підпирає вершок шатра, стоїть Жаїра. На її обличчі й голих плечах ясно виступають фіялково-чорні смуги від канчука, а обдерта й забруднена біла сукня є найкращим свідоцтвом важко пережитих хвилин. Біла скатертина, перетворена в брудну ганчірку, лежить у кутку і цілком нагадує Жаїру. В наметі більше світла (засвічено аж п'ять свічок) і двоє вартових: спливаючий товщем червонопикий Естасіо та ще якийсь жилавий метис на ім'я Матеус. Зовсім не в'яжучись присутністю Жаїри, вони обговорюють випадок:
— Шкода, що не можна звідти вийти! — зідхає Матеус. — Я б з охотою тепер подивився, що там з нашим капітаном діється...
— Як тебе це так цікавить, то можу тобі сказати: пестить дружину.
Матеус засміявся:
— Скоріше вона його "пестить"... канчуком, як оцю... — і показав на Жаїру.
— Ти дурний, нічого не знаєш, — ліниво обізвався Естасіо. — Вона ж божеволіє за чоловіком, то досі вже перегнівалася.
— Гадаєш?
— А ти думав! Для чого ж веліла перенестися до іншого шатра? Чи не чув, як вона сказала: не може сидіти на місці, яке нагадувало б їй зраду чоловіка.
— А капітанові що сказала? Що не хоче його на очі бачити.
— Е-е, то лише так говориться! А пішов же він до того другого шатра разом з нею, і Карлоса нагнали. Для чого? Щоб не перешкоджав! — і Естасіо усміхнувся масно.
— Гм!.. Може бути... — почав міркувати Матеус. — Та він і не винен.
— Певно! — Естасіо цинічно підморгнув і засміявся знову.
— Чого смієшся?! — розсердився Матеус. — Я вірю, що ця відьма могла його зачарувати. Вона напевно знає чари.
— Їй ще потрібні чари? — продовжував сміятися Естасіо. — Та вона з своєю пикою, зі своїми очима і зі своїм тілом кожного зачарує...
— А ти знаєш, чи то все в неї справжнє?
— До чорта! Справжнє, чи не справжнє, коли б згодилася мене полюбити — я б не питався! Ей, ти, красуне, схотіла б мене полюбити, чи ні? Ти мені вже давно в око впала, і я, правду кажучи, чекав, поки капітан тобою натішиться...
Жаїра лише зуби заціпила й дивилася в бік, немов би не чула.
— Хі, горда! — не переставав сміятися Естасіо. — А я б тебе по-справжньому любив: одружився б з тобою.
— Коли б донна Анна-Марія дозволила... — вкинув Матеус.
— Я відкупив би її, або... Є інші способи увільнити рабиню серед пралісу...
— А я б такої відьми не хотів, коли б мені до неї ще й доплачували.
Стояла вже пізня ніч, і вартові були сонні. Ні одному, ні другому говорити не хотілося, але й спати не сміли.
— Е-е-х! — позіхнув Матеус. — Але, що не кажи, а дружина нашого капітана — відважна жінка. Відбути таку дорогу — на це не кожна зважиться!
— Кажу тобі, що вона задля чоловіка і в пекло скочила б.
— Так любить його?
— Вони обидвоє любляться.
Матеус позіхнув ще раз.
— Ага! — пригадав. — Що то там плещуть, що ніби їм довелося чекати ночі, щоб пройти непоміченими попри табір дикунів? Ще чого доброго, нас окружать і витовчуть...
— Ет! — скривився сонно Естасіо і також позіхнув. — Мало тут усяких дикунів волочиться... Ти ліпше піди розстарай чогось перекусити і випити, бо мене вже починає сон морити.
— Казали не відходити.
— Іди, іди, не бійся...
Коли Матеус вийшов, з Естасіо відразу злетіла йото удавана сонність, і він приступив до Жаїри.
— Слухай, дівчино, — зашепотів, — я справді тебе люблю і хочу тобі помогти... Не будь дурною і прийми мою поміч... Тебе чекає помста Анни-Марії, а це погана річ! Антоніо тебе не оборонить, він — ганчірка! Я їх обидвох знаю ще з Сантосу: він — ганчірка, а вона — чорт у спідниці. Скажи мені, де той підземний хід, яким ти прийшла з того боку, — і ми втечемо обидвоє. Я тебе звільню...
Жаїра страждала невимовно. Але одночасно голова її напружено працювала весь час. Коли Матеус вийшов, вона вже сама хотіла заговорити до Естасіо, і тепер зраділа, що той обізвався першим.
— Гаразд, — погодилася, — я тобі вкажу підземний хід, але при одній умові: ти мені викличеш сюди дона Антоніо.
Естасіо дуже втішився такою скорою згодою, але, дослухавши Жаїру до кінця, лише свиснув і засміявся.
— Я не дурний, дівчино! — сказав. — Коли хочеш тікати, то навіщо тобі здався Антоніо? Ти ще надієшся на нього?
— Зовсім ні! Але я хочу помститися.
— Помститися? Як?
— Знаю одну річ про Анну-Марію і хочу йому сказати.
— Та навіщо тобі воно здалося?! Ніч кінчається, тепер найліпший час для втечі, а ти згадала про якусь помсту.
Але Жаїра настоювала на своєму: вона не зрушиться з місця, поки не помститься! Коли не зараз, то завтра кине привселюдно правду в очі Анні-Марії, а тоді не знати, чи Антоніо буде ганчіркою супроти своєї жінки...
Естасіо врешті згодився, але також поставив умову: сказати йому, де є підземний хід — інакше він не піде.
Жаїра хвилину вагалася. Потім сказала:
— Хід є близько від тієї криївки, де ти ховаєш червінці.
Червона пика Естасіо стала враз жовтою, і він з острахом подався назад від Жаїри.
— А ти й справді часом не відьма? — спитав.
— Ти дурний, Естасіо! — нетерпеливо крикнула Жаїра. — Я така ж відьма, як ти ворожбит! Я бачила тебе ще тоді, коли ти нічого про мене не знав...
І вона коротко переповіла йому його розмову з Андре.
— Хід у підземелля під старим імбуєм, — скінчила. — Але мусиш взяти зі собою більше людей, бо ж по тому боці ріки сидить моє плем'я. А воно буде битися. Іди накажи зрубати імбуй і поширити вхід, а сам біжи по Антонія. І відв'яжи мене від цього стовпа. Скоро, скоро!
Естасіо ще вагався, але врешті згодився.
— Добре, — сказав. — Я піду по Антонія і відв'яжу тебе від цього стовпа, але самої тебе не лишу. Не вірю тобі. Мусимо почекати, поки прийде Матеус.
Відрізав ножем сирицю і, притуляючи Жаїру спиною до стовпа, наказав:
— Стій так! І не показуй, що ти вже відв'язана.
— Звільни мені ще руки!
— Руки? Е, ні, дівчино, забагато хочеш на один раз! Я пішлю людей перевірити, чи ти правду сказала, а тоді звільню тебе зовсім. Тихо! Здається, Матеус вертається...
Справді повернувся Матеус з вином та їдою і немало здивувався, почувши, що Естасіо хоче вийти.
— Ліпше б ти не лишав мене з цією чаклункою, я боюсь її, — признався одверто.
Але Естасіо таки вийшов, на прощання значучо підморгнувши Жаїрі.
Матеус, христячись і спльовуючи та скоса поглядаючи на Жаїру, потягнув собі з боклаги вина і закусив добрим шматком в'яленого м'яса, а дівчина, зовсім не помічаючи його присутности, гарячково думала своє. Хвилювання заваджало їй уложити виразніший плян, і в голові у неї плуталося.
Спочатку, як лиш її зв'язали й прив'язали, була така люта на Антонія, що з цілої душі бажала йому найгіршої смерти. Не могла подарувати йому його страху перед Анною-Марією, обурення викликала в ній згадка про його плазування перед жінкою і запевнення в тому, що він упав жертвою чарів і дурману. І коли почула між вартовими згадку про якийсь індіянський табір, що затримав Анну-Марію з Карлосом та їхніми людьми в дорозі, навіть зраділа:
"Це ж "праліс горить"! — думала зловорожо. — Це ж. ранком тут "буде бенкет", як казала Сторожиха! І добре! Ах, як це добре! Так їм усім і треба! Мені байдуже, я прийму смерть з радістю, але вони!"
Малювала собі в уяві картини кривавої різні й тішилася: прийде смерть і вирівняє всі рахунки.
Але несподівано прийшла їй думка, що вона не обов'язково мусить загинути. Її могли б пощадити, особливо, коли б знайшли її в такому жалюгідному становищі...
Скоро це припущення переросло в певність, і тоді їй стало страшно: як житиме, коли Антоніо загине? Який сенс має помста, коли той, проти кого вона скерована, перестане її відчувати? Не звернеться вона проти самої Жаїри? Що вона тоді робитиме в житті й навіщо воно їй здалося?
"Врятувати Антонія, врятувати!.." — закричало її серце, і тоді власне відбулася її розмова з Естасіо.
Не було часу обдумувати подробиць — важне було відсунути смерть.
Естасіо побіг, його змінив Матеус, а неспокій в душі дівчини розрісся так, що її почало кидати то в жар, та в холод. Питання майбутнього, яке тривожило її постійно від пам'ятного приїзду Анни-Марії до Паранаґви і яке гнітило її весь час після втечі з рабства, тепер виринуло особливо гостро, і вона марне шукала на нього якоїсь задовільної відповіді.