Жаїра. Том 2. На волі

Ольга Мак

Сторінка 49 з 52

До речі сказавши, я дуже голодний, а ти маєш вечерю. Чудесно! Ну, сідай!

Вона підсовувала йому найкращі кусники, подавала вино, а сама думала про небезпеку, перед якою її осте­регла Сторожиха: "Праліс горить! Праліс горить!.." Ска­зати це йому? Тоді негайно ж схопиться і побіжить, а вона знову лишиться сама. Сама! Ні, ні, не треба нічого тепер казати! Вона скаже пізніше, трохи пізніше! До ранку ще далеко. Сторожиха казала: "Ранком". Зрештою, може, ду­рила. Може, взагалі нема ніякої небезпеки. Може, і Сто­рожиха їй лише привиділася. Ні, не треба нічого казати!

Антоніо їв, пив, оповідав їй про сьогоднішню гру, а вона дивилася на нього пожадливо, слухала і нічого не розуміла, крім того, що він тут і що сьогодні ласкавий.

Добра вечеря, п'янке вино і вид висипаних на скатер­тину грубих самоцвітів зробили Антонія таким закоханим, як у перші дні спільного життя. Він голубив Жаїру, при­гортав до серця й знову заговорив про те, що забере її й піде з нею далеко-далеко від людей, де на них чекатиме щастя. Знову називав її своєю мрією й присягав, що кра­щої жінки не зустрічав ціле своє життя. Від цього всього Жаїра була більше п'яна, ніж він від вина, і старалася за­бути все те, що було вчора, і те, що буде завтра.

Затопившись у солодощах щасливої хвилини, обидвоє були байдужі до того, що діялося поза наметом, і не почули ні незвичного руху, ні окремих вигуків, які зчини­лися в таборі. А тим часом пола намету рвучко піднеслася і пропустила півголого малого хлопця, який, задихаючись, випалив одним духом:

— Прибула шляхетна дружина пана у супроводі свого брата!

Ледве скінчив ці слова, як відкинулися обидві поли намету і в них з'явилася вбрана в дорожній одяг... Анна-Марія. За нею, граючи їдкою усмішкою на білому пласкатому обличчі, показався Карлос.

"І обидві дороги, різні для кожної, пересікаються і плу­таються, як два канчуки в спільному зударі"...

У наметі залягла нестерпна, несамовита тиша. Але тільки на кілька секунд. Пізніше відігралася ще більше несамовита сцена, якої ніхто з учасників не міг би ані вста­новити в пам'яті, ані переказати...

* * *

Зв'язана і прив'язана до стовпа, який підпирає вер­шок шатра, стоїть Жаїра. На її обличчі й голих плечах ясно виступають фіялково-чорні смуги від канчука, а об­дерта й забруднена біла сукня є найкращим свідоцтвом важко пережитих хвилин. Біла скатертина, перетворена в брудну ганчірку, лежить у кутку і цілком нагадує Жаїру. В наметі більше світла (засвічено аж п'ять свічок) і двоє вартових: спливаючий товщем червонопикий Естасіо та ще якийсь жилавий метис на ім'я Матеус. Зовсім не в'яжу­чись присутністю Жаїри, вони обговорюють випадок:

— Шкода, що не можна звідти вийти! — зідхає Ма­теус. — Я б з охотою тепер подивився, що там з нашим капітаном діється...

— Як тебе це так цікавить, то можу тобі сказати: пестить дружину.

Матеус засміявся:

— Скоріше вона його "пестить"... канчуком, як оцю... — і показав на Жаїру.

— Ти дурний, нічого не знаєш, — ліниво обізвався Естасіо. — Вона ж божеволіє за чоловіком, то досі вже перегнівалася.

— Гадаєш?

— А ти думав! Для чого ж веліла перенестися до ін­шого шатра? Чи не чув, як вона сказала: не може сидіти на місці, яке нагадувало б їй зраду чоловіка.

— А капітанові що сказала? Що не хоче його на очі бачити.

— Е-е, то лише так говориться! А пішов же він до того другого шатра разом з нею, і Карлоса нагнали. Для чого? Щоб не перешкоджав! — і Естасіо усміхнувся масно.

— Гм!.. Може бути... — почав міркувати Матеус. — Та він і не винен.

— Певно! — Естасіо цинічно підморгнув і засміявся знову.

— Чого смієшся?! — розсердився Матеус. — Я вірю, що ця відьма могла його зачарувати. Вона напевно знає чари.

— Їй ще потрібні чари? — продовжував сміятися Ес­тасіо. — Та вона з своєю пикою, зі своїми очима і зі своїм тілом кожного зачарує...

— А ти знаєш, чи то все в неї справжнє?

— До чорта! Справжнє, чи не справжнє, коли б згоди­лася мене полюбити — я б не питався! Ей, ти, красуне, схотіла б мене полюбити, чи ні? Ти мені вже давно в око впала, і я, правду кажучи, чекав, поки капітан тобою наті­шиться...

Жаїра лише зуби заціпила й дивилася в бік, немов би не чула.

— Хі, горда! — не переставав сміятися Естасіо. — А я б тебе по-справжньому любив: одружився б з тобою.

— Коли б донна Анна-Марія дозволила... — вкинув Матеус.

— Я відкупив би її, або... Є інші способи увільнити рабиню серед пралісу...

— А я б такої відьми не хотів, коли б мені до неї ще й доплачували.

Стояла вже пізня ніч, і вартові були сонні. Ні одному, ні другому говорити не хотілося, але й спати не сміли.

— Е-е-х! — позіхнув Матеус. — Але, що не кажи, а дружина нашого капітана — відважна жінка. Відбути таку дорогу — на це не кожна зважиться!

— Кажу тобі, що вона задля чоловіка і в пекло скочи­ла б.

— Так любить його?

— Вони обидвоє любляться.

Матеус позіхнув ще раз.

— Ага! — пригадав. — Що то там плещуть, що ніби їм довелося чекати ночі, щоб пройти непоміченими попри табір дикунів? Ще чого доброго, нас окружать і витовчуть...

— Ет! — скривився сонно Естасіо і також позіхнув. — Мало тут усяких дикунів волочиться... Ти ліпше піди розстарай чогось перекусити і випити, бо мене вже починає сон морити.

— Казали не відходити.

— Іди, іди, не бійся...

Коли Матеус вийшов, з Естасіо відразу злетіла йото удавана сонність, і він приступив до Жаїри.

— Слухай, дівчино, — зашепотів, — я справді тебе люблю і хочу тобі помогти... Не будь дурною і прийми мою поміч... Тебе чекає помста Анни-Марії, а це погана річ! Антоніо тебе не оборонить, він — ганчірка! Я їх обидвох знаю ще з Сантосу: він — ганчірка, а вона — чорт у спід­ниці. Скажи мені, де той підземний хід, яким ти прийшла з того боку, — і ми втечемо обидвоє. Я тебе звільню...

Жаїра страждала невимовно. Але одночасно голова її напружено працювала весь час. Коли Матеус вийшов, вона вже сама хотіла заговорити до Естасіо, і тепер зраділа, що той обізвався першим.

— Гаразд, — погодилася, — я тобі вкажу підземний хід, але при одній умові: ти мені викличеш сюди дона Ан­тоніо.

Естасіо дуже втішився такою скорою згодою, але, до­слухавши Жаїру до кінця, лише свиснув і засміявся.

— Я не дурний, дівчино! — сказав. — Коли хочеш тікати, то навіщо тобі здався Антоніо? Ти ще надієшся на нього?

— Зовсім ні! Але я хочу помститися.

— Помститися? Як?

— Знаю одну річ про Анну-Марію і хочу йому сказати.

— Та навіщо тобі воно здалося?! Ніч кінчається, тепер найліпший час для втечі, а ти згадала про якусь помсту.

Але Жаїра настоювала на своєму: вона не зрушиться з місця, поки не помститься! Коли не зараз, то завтра кине привселюдно правду в очі Анні-Марії, а тоді не знати, чи Антоніо буде ганчіркою супроти своєї жінки...

Естасіо врешті згодився, але також поставив умову: сказати йому, де є підземний хід — інакше він не піде.

Жаїра хвилину вагалася. Потім сказала:

— Хід є близько від тієї криївки, де ти ховаєш чер­вінці.

Червона пика Естасіо стала враз жовтою, і він з остра­хом подався назад від Жаїри.

— А ти й справді часом не відьма? — спитав.

— Ти дурний, Естасіо! — нетерпеливо крикнула Жа­їра. — Я така ж відьма, як ти ворожбит! Я бачила тебе ще тоді, коли ти нічого про мене не знав...

І вона коротко переповіла йому його розмову з Андре.

— Хід у підземелля під старим імбуєм, — скінчила. — Але мусиш взяти зі собою більше людей, бо ж по тому боці ріки сидить моє плем'я. А воно буде битися. Іди на­кажи зрубати імбуй і поширити вхід, а сам біжи по Антонія. І відв'яжи мене від цього стовпа. Скоро, скоро!

Естасіо ще вагався, але врешті згодився.

— Добре, — сказав. — Я піду по Антонія і відв'яжу тебе від цього стовпа, але самої тебе не лишу. Не вірю тобі. Мусимо почекати, поки прийде Матеус.

Відрізав ножем сирицю і, притуляючи Жаїру спиною до стовпа, наказав:

— Стій так! І не показуй, що ти вже відв'язана.

— Звільни мені ще руки!

— Руки? Е, ні, дівчино, забагато хочеш на один раз! Я пішлю людей перевірити, чи ти правду сказала, а тоді звільню тебе зовсім. Тихо! Здається, Матеус вертається...

Справді повернувся Матеус з вином та їдою і немало здивувався, почувши, що Естасіо хоче вийти.

— Ліпше б ти не лишав мене з цією чаклункою, я боюсь її, — признався одверто.

Але Естасіо таки вийшов, на прощання значучо під­моргнувши Жаїрі.

Матеус, христячись і спльовуючи та скоса поглядаючи на Жаїру, потягнув собі з боклаги вина і закусив добрим шматком в'яленого м'яса, а дівчина, зовсім не помічаючи його присутности, гарячково думала своє. Хвилювання заваджало їй уложити виразніший плян, і в голові у неї плуталося.

Спочатку, як лиш її зв'язали й прив'язали, була така люта на Антонія, що з цілої душі бажала йому найгіршої смерти. Не могла подарувати йому його страху перед Анною-Марією, обурення викликала в ній згадка про його плазування перед жінкою і запевнення в тому, що він упав жертвою чарів і дурману. І коли почула між вартовими згадку про якийсь індіянський табір, що затримав Анну-Марію з Карлосом та їхніми людьми в дорозі, навіть зраділа:

"Це ж "праліс горить"! — думала зловорожо. — Це ж. ранком тут "буде бенкет", як казала Сторожиха! І добре! Ах, як це добре! Так їм усім і треба! Мені байдуже, я прий­му смерть з радістю, але вони!"

Малювала собі в уяві картини кривавої різні й тіши­лася: прийде смерть і вирівняє всі рахунки.

Але несподівано прийшла їй думка, що вона не обов'яз­ково мусить загинути. Її могли б пощадити, особливо, коли б знайшли її в такому жалюгідному становищі...

Скоро це припущення переросло в певність, і тоді їй стало страшно: як житиме, коли Антоніо загине? Який сенс має помста, коли той, проти кого вона скерована, пе­рестане її відчувати? Не звернеться вона проти самої Жаїри? Що вона тоді робитиме в житті й навіщо воно їй зда­лося?

"Врятувати Антонія, врятувати!.." — закричало її сер­це, і тоді власне відбулася її розмова з Естасіо.

Не було часу обдумувати подробиць — важне було відсунути смерть.

Естасіо побіг, його змінив Матеус, а неспокій в душі дівчини розрісся так, що її почало кидати то в жар, та в холод. Питання майбутнього, яке тривожило її постійно від пам'ятного приїзду Анни-Марії до Паранаґви і яке гні­тило її весь час після втечі з рабства, тепер виринуло особ­ливо гостро, і вона марне шукала на нього якоїсь задовіль­ної відповіді.

46 47 48 49 50 51 52