Однією фарбою не змалюєш. Хоча... Не знаю навіть чи варто згадувати... — зам'явся Грунтовий. — Бо стан природи, біль її, для Вандевури святе.
— Я вірю в це. І все ж таки скажіть.
— Та був такий випадок. Рік тому. Наша вчителька біології, Корже вська... Якось вона прочитала в школі лекцію... для вчителів і старшокласників... з проблеми екологи краю. То Вандевура теж виступив тоді... І... звинуватив, що намагається "ворожо очорнити роль парти та уряду в розвитку нашого краю". Так і сказав: "ворожо очорнити"! Та, дивовижний чоловік! А через кілька днів ображена і, куди правду діти, налякана вчителька біології принесла йому газети і журнали з публікаціями Распутіна, Залигіна, інших письменників, про які Вандевура просто не знав. Бо доти екологією не цікавився. Й ось тоді він, здається, зрозумів, що втрачає реальний шанс стати "виразником дум місцевої інтелігенції". А це для нього дуже важливо... Особливо зараз... Щоб закріпитися на посаді керівника клубу. Нехай хоч громадській, але все ж таки... Пробачте, що я все так докладно розшифровую. Але ж ви самі почали цю розмову. Хоча зауважу: згадкою про той його виступ я не хочу применшити роль Маркіяна Маркіяновича в захисті природи. Ми повинні бути вдячними, що він підняв проблему озера і плавнів на сторінках хоча б районної газети. Бо досі ж мовчали. Геть усі.
— Й авторитет його справді зріс, — похмуро додав Радомир. — Я відчув це, слухаючи виступ. А могла ж виступити з такою статтею і вчителька біології. Як фахівець. Більшість фактів він, напевне, запозичив з її лекцїї.
— Е, ні, після звинувачення Вандевури виступити в районні вона вже не наважилася б. Він би їй цього не пробачив. Сотні комісій нагнав би сюди. Ну а тепер... Що-що, а коньюктуру Вандевура відчуває досить тонко. Ось і після цієї публікації одразу з райвно зателефонували. Хвалили Маркіяна Маркіяновича за гостроту і принциповість. В райкомі партії статтю теж помітили, радили виступити в обласній партійній газеті. Тільки вже грунтовніше дослідити саму проблему озера. Суть у тому, що меліоратори відкачують з нього занадто багато води. Натомість в озеро планують підвести воду з Дунаю. Але ж ви знаєте, яка вона засолена, забруднена, всілякими промисловими відходами зі всієї Європи. Керівники району теж начитані про це. Стан озера їх теж турбує.
— І Маркіян Маркіянович, звичайно, виступить?
— Аякже. І стане популярним, не тільки тут, але й у всій області. Спробуйте тоді сказати щось супроти "самого Вандевури". Ось так. Ще й кандидатуру свою висуне під час виборів до Верховної Ради республіки. А що? Тепер таких сміливих охоче вибирають.
— Вам не здається, що ви протирічите самому собі? Щойно ви казали, що...
— Я пам'ятаю, що я казав, — досить різко перебив його директор. — Але... Хто такий Вандевура і як він прийшов до задуму своєї екологічної статті — про це знаємо тільки ми, його колеги, вузьке коло людей. А його виступи в пресі — справа громадська і громадянська. Ми її повинні підтримувати. Усім селом. Всім районом. Одначе будьте певні: якби не ті рятівні публікації в центральній пресі, Маркіян Маркіянович писав би листи на вчительку біології доти, доки не довів би її до самогубства. Ви навіть не уявляєте собі, як Коржевська перелякалася, почувши від Вандевури, що вона намагається очорнити роль партії та уряду в розвитку нашого краю. Тому коли в газеті з'явилася стаття, по суті, списана з її доповіді...
— Отже, все таки, списана?! — вигукнув Оснач.
— Ні, даруйте... Я зновуперебільшую. Перегукується з її виступом. Чуєте, перегукується....так от, вона навіть не заїкнулася про якийсь там моральний бік справи. Навпаки, прилюдно похвалила Вандевуру за глибину і гостроту. І ніхто інший теж не заїкнувся.
— Боже, які вишукані дипломати! — в'їдливо посміхнувся Оснач. — Прямо-таки рибанська школа дипломатії!
— А що вдієш? — сумирно зітхнув Грунтовий. — У мене нерви теж не залізні. І сім'я. Треба якось жити. Тільки не вважайте, що це справді "рибанська школа дипломатії". До цієї школи дипломатії нас привчали десятиліттями. Всю країну. Правда, слід віддати належне, піддалися цьому жорстокому навіюванню не всі.
— Але ж часи вандевур минулися! Минулися, Вікторе Гнатовичу! Що було те було. Згоден: привчали. Але тепер... Невже всі ви тут, у Рибані, й досі не розумієте цього?
— Часи минулися — це так. Але ж не самі вандевури. Вандеву— ри — ось вони. Лишилися. їх безліч. Були вандевури від застою, тепер з'явилися вандевури від перебудови. Звечора вони наставлятимуть нас на шлях "істиної інтелігентності", а вранці, на свіжу голову, писатимуть звинувачувальні доноси. Вже не анонімки, як колись — ні, з підписом, як і належить. А ось щодо інтелігентності, то нам усім її бракує — це треба визнати. До речі інтелігентність завжди передбачає громадянську мужність. А без мужності... без мужності протистояти вандевурам неможливо — в цьому ви вже й самі переконалися.
"Проклята вандевурівська дипломатія! — обурювався Оснач, ідучи з двору школи. — Як вона паралізувала тут вас усіх! "Часи вандевур минулися, але вандевури — ось вони! Ну й давайте їм бій!" "Давайте бій..." — раптом передражнив себе. — Сам ти дав йому просто-таки "рішучий бій"! Невідомо, як Ванднвура зуміє пережити його!"
* * *
На світанку Святослав Оснач побачив попереду, біля села, шлагбаум і кількох солдатів біля нього.
— Щось занадто їх там багато для звичайного поста, — підтвердив його побоювання Григорій, висунувшись з кабіни.
— Так, телефон уже спрацював... Напевне, чекають машину, в якій роз'їжджають радянські десантники.
До поста залишалося близько кілометра. Але навіть звідси Святослав бачив, як, угледівши на дорозі машину, солдати одразу вскочили в окопчики обабіч дороги. Він озирнувся. Позаду їхало кілька підвод з солдатами. Вони ще були далеченько: а раптом ці теж по їхні душі?
— Попереду долина! — Гукнув Григорій
— Бачу. — Долина, що відкрилася їм за пагорбом, була досить широкою і сухою. — Накажи водієві звернути з дороги ліворуч і гнати балкою, скільки зможе.
— У нього закінчується бензин. Лишилося кілометрів на десять.
— Якщо він протягне десять кіломерів, я його розцілую. Так і скажи йому.
"Спочатку біля поста чекатимуть, поки проїдемо долину. Потім ще кілька хвилин дивуватимуться, чому так довго не видно машини. Тоді їм знадобиться ще десять хвилин, щоб добігти сюди і з'ясувати,
куди ми поділися. Отже, хвилин двадцять ми виграємо... — прикидав Оснач, вчепившись в борт вантажівки. — Двадцять хвилин — це вже шанс".
Водій витискував з мотора все, що міг. Іноді Осначеві здавалося, що ця побита на фронтових дорогах машина от-от розлетиться вдруз— ки, або вибухне, наче її начинили динамітом. І коли кілометра через три водій різко затормозив перед крутим яром, що переорював долину від схилу до схилу, десантник навіть зрадів, що ці муки нарешті закінчилися.
За звичкою водй взявся за капот, щоб зазирнути в мотор, але Оснач, забувши, що водій не розуміє його, гаркнув:
— До дідька мотор! Ось твій карабін! За мною!
Подолавши яр, він побачив, що на глинистому схилі залишаються сліди і зрозумів, що вони дуже допоможуть переслідувачам. Тому, піднявшись на узвишшя, Святослав наказав своїм супутникам стрибати слідом за ним на травяний килим і вже з нього, по царині, спустився назад у долину. Далі вони ще з кілометр пробігли правим, порослим травою, схилом, аж поки не побачили попереду невеличку отару — з десяток овець та кілька кіз, яку доглядав хлопчина років тринадцяти. Помітивши у долині озброєних людей, він злякано підхопився, видерся схилом на пагорб, але далі не втікав. Страх перед тим, що може втратити овець, виявився сильнішим за страх перед озброєними незнайомцями.
— Григорію, поговори з ним, — попросив десантник, пропускаючи Караджі поперед себе.
— Це можна, — охоче погодився Григорій. — Слухайте, та він же гагауз! — радісно повідомив Караджі, коли Оснач і водій (якому, Святослав аж тепер виявив це, не було ще, мабуть, і тридцяти, хоча тоді, вночі, він здався йому літнім чолов'ягою) підійшли до них. — Оце зустріч! Він справді гагауз! Ану скажи ще щось, хлопче, по-гагаузькому!
Хлопчина мовив ще кілька слів, і Григорій кинувся обнімати його.
— Куди важливіше, що він розуміє російську, — зауважив Оснач, бачачи, що толку від Караджі як від дипломата зараз не буде. І сам заходився розпитувати чабана, де вони, що за село попереду і чи не чути щось про фронт, про росіян.
Домогтися від хлопця якихось конкретних відомостей вони не могли, але навіть те, що він повідомив, було для них надзвичайно важливим. Пастушок сказав, що їхнє село, крайні хати якого виднілися на недалекому узвипптті, розташоване всього-на-всього за тридцять
два кілометри від Дністра. Він знав це добре, бо так колись казав румунський офіцер, що квартирує у них на хаті. А ще він чув, як офіцер говорив своїм солдатам, що росіяни готуються захопить правий берег Дністра і що десь на півночі Молдавії вони вже захопили кілька сіл і румуни ніяк не можуть вибити їх звідти. А ще хлопчина пояснив, що коли пройти яром, який починається трохи далі, то можна вийти до старої вівчарні. Вона стоїть на кручі, а поруч — чагарники. Хлопець був тямущий і добре розумів, як це важливо для них: щоб був дах над головою і щоб поруч — чагарник, в якому вони могли б сховатися.
— Якщо незабаром тут з'являться вершники, — попросив його Оснач, скажи, що було якихось п'ятеро людей і що вони подалися он тією низиною, — показав Оснач в протилежний бік тому, куди вони справді мали рушати. — Скажи, що було п'ятеро і що вони просили показати шлях до села... Як зветься найближче село?
— Чимишлія. Але я скажу, що взагалі не бачив вас.
— Не треба. Тоді вони не повірять. Скажи, що бачив, що це були росіяни і що просили показати шлях на Чимишлію.
Караджі присів біля хлопчини, погладив його по голові і те ж саме попросив по-гагаузькому.
— Тепер він уже точно не видасть нас, — задоволено сказав він потім російською, ніби хлопець не міг зрозуміти його слів. — Він не видасть гагауза, правда?
Хлопець, мовчки попорпався в сумці, що висіла в нього на боці, видобув звідти все своє багатство: кукурудзяний корж, загорнутий в хустину шматочок бринзи та пляшку води — і віддав його Григорію.
— Ми не можемо взяти всього цього, — сказав Оснач.