Парад планет

Всі хотіли позбутись шкід­ливих протиприродних статичних позитивних зарядів, а найбільше, либонь, учителі яблунівської десятирічки. Ди­ректор школи Діодор Дормидонтович Кастальський, сидя­чи за столом у кабінеті, щоправда, не роздягався до пояса, зате з лівої ноги знімав черевик і шкарпетку, а до босої п'яти прилаштував голий дріт, через який струм із тіла виходив до секції батареї парового опалення. Діодор Дор­мидонтович розряджався й тоді, коли розмовляв з педа­гогами, й тоді, коли знімав стружку з бешкетника. Учні на уроках, розв'язуючи задачі з алгебри чи геометрії, в правій руці тримали авторучки, а в лівій — металеві кульки. Та що там казати про старшокласників, коли й першокласники, осягаючи ази науки, теж полегшували собі розумову працю, неодмінно в кулачку лівої руки затискуючи якщо не залізну кульку, то будь-який інший залізний предмет!

Чимало колгоспників позаземлювали не тільки підлоги в своїй будинках, а й ліжка, тапчани, стільці, ослони. Дехто додумався підбивати своє взуття такими підошвами, щоб із них струм виходив прямісінько в землю. Шофери самотужки переобладнували автомобілі, механізатори вдо­сконалювали трактори, сівалки й комбайни, щоб техніка не заряджала їх шкідливими вольтами... Бухгалтери та економісти, сидячи в своїй канцелярії, роззували дружно ліві ноги, заземлялись, виводячи статичні позитивні за­ряди з організмів, тому-то в канцелярії була така плу­танина дротів, що й озутою ногою не ступиш. Праце­здатність бухгалтерів і економістів помітно зросла, здоров'я значно покращало, а сон так зміцнів, що подеколи, заси­наючи за рахівницями й арифмометрами, вони спали — й не добудишся...

Значить, на зворотній стороні медалі науково-технічної революції в Яблунівці появився отакий штришок, як шкідливі позитивні електрозаряди. Але нема такого зла, якого не можна обернути на благо. Отож за прикладом народного умільця й чудотворця Хоми люд активно заземлявся на всіх ввірених йому об'єктах, позбавлявся електричних вольтів, лікуючись від неврозів, головного болю, серцево-судинних захворювань, дражливості, кепсь­кого сну та швидкої втомлюваності.

РОЗДІЛ СОРОК СЬОМИЙ,

у якому Хома, не стомлюючись експериментувати, й далі йде попереду науково-технічного прогресу, вражаючи уяву звиклої до чудес Яблунівки, й наводиться розмова голови колгоспу "Барвінок" зі старшим куди пошлють про невидимців, про видиме й невидиме в нашому житті

Подеколи науково-технічна революція в Яблунівці ви­кидала такі несподівані колінця, що, скажімо, куди тим допотопним часам, коли з доброї рибки та варили погану юшку чи коли за добре ніщо брали добрі гроші, як за перець.

Голова колгоспу "Барвінок" у той день золотої осені у своєму кабінеті розмовляв по телефону з районом. За вікном поривчастий вітер зривав із дерев жовте й вишневе листя, котив полум'яними кругляками по землі, ворушив цілі замети під парканом. У відхилену кватирку віяло терпкими оцтовими пахощами зів'ялого зела, як раптом двері кабінету рипнули й відчинились. Михайло Григоро­вич, дивлячись в осіннє вирування за вікном, по якійсь хвилі обернувся, сподіваючись, що зайшов хтось із від­відувачів, проте нікого не побачив. "Протяг у коридорі, та ще такий вітрюган біснується", — подумав, і далі роз­мовляючи з районом.

Двері так само обережно зачинились, як і відчинились. Голова колгоспу, тримаючи телефонну трубку біля вуха, несподівано сам для себе звівся за столом. Ти ж гляди, який вітер!..

Тонесенько скрипнула дошка підлоги біля порога, далі скрипнула дошка біля обкладеної кахлями грубки, де сто­яв стілець. І начебто прогнулось дерматинове, поцятковане жовтими капелюшками цвяхів сидіння стільця. Михайло Григорович, відчувши раптовий холодок у спині, сказав собі подумки, що не вірить ні в яку нечисту силу, а тому розмовлятиме з районом скільки схоче і не па­нікуватиме, наче хлопчисько.

Так затявшись, Дим гомонів і гомонів у трубку. Зі стільця, на якому під кимось невидимим прогнулось дер­матинове сидіння, почувся сухий кашель!..

Той кашель, звісно, на будь-кого нагнав би страху, тільки Михайло Григорович був не з таких. Хоч волосся й заворушилось на голові, від телефонної трубки не відірвався.

Стілець біля грубки хитнувся, далі спокійно завмер на чотирьох ніжках. Щось човгнуло по підлозі, далі відчи­нились і зачинились двері. Вибалушивши очі, голова кол­госпу поглянув у вікно, за яким веселився осінній вітер-гультіпака. Протяг чи не протяг? Але ж не могло від протягу прогнутись дерматинове сидіння стільця, не міг протяг кашлянути, навіть якщо він одчинив і зачинив двері!

Нарешті, скінчивши розмову з районом, поклав теле­фонну трубку на важіль і сторожко пройшовся по ка­бінету. Наче остерігався, що наткнеться на рожен, який вигулькне з-за шафи чи з-за грубки. Боязко відчинив двері, немов за ними таки чигала небезпека. Цементова­ною долівкою незатишного коридора йшов колгоспний еко­номіст, несучи в руках електрочайник.

— До мене хтось приходив? — озвався голова колгоспу.

— Та наче ніхто, — відказав подивований економіст і, озирнувшись на голову колгоспу, зник у бухгалтерії.

Повертатись у кабінет уже не хотілось, і Михайло Гри­горович подався до машини. Завівши мотор, подумав про те, що перепрацював у цьому році, годилося б і відпочити, бо оті слухові та зорові галюцинації — не до добра. Й раптом жижки затрусились — а чи нікого нема на зад­ньому сидінні? Й хоч бачив, що нема, але, не довіряючи очам, різко раз і вдруге вдарив кулаком назад себе, наче повітря молотив. Далі зірвав машину з місця й шпарко полинув по вітряній Яблунівці, немов тікав.

У той буденний день науково-технічної революції в Яблунівці коїлося щось неймовірне!..

Здивовані ґаволови бачили, як, за своїм звичаєм, до­вгожитель Гапличок сидів у буфеті й чаркувався... з по­рожнім місцем. Тільки те порожнє місце навпроти довго­жителя Гапличка було не звичайне порожнє місце, а незвичайне. Це незвичайне порожнє місце, уявіть собі, таки піднесло догори чарку з горілкою, перехилило й випило, наче то було зовсім і не порожнє місце. Очі на лоба лізли в ґаволовів, і вже тими очима на лобі вони бачили, як із чарки, яку начебто ніхто не тримав, зникала горілка, проте хоч би тобі краплинка проллялась! Наче її справді випило порожнє місце...

Розказували, начебто по Яблунівці котився велосипед, на якому ніхто не їхав. Обертались педалі, блищали шпи­ці, порипувало сідло, як воно порипує під добрячим гузном, струнно прогинались пружини. Велосипед обминав стрічний люд, звертав перед транспортом, підскакував на вибоях... Може, на ньому їхало оте порожнє місце, з яким чаркувався довгожитель Гапличок? Але хіба в ста­рого допитаєшся, коли набрався так, що двох слів ликом докупи не зв'яже.

А то в осінніх прижовклих левадах над яблунівськими ставками чулась пісня, яку, звісно, хтось мав співати, раз вона чулась, але ж нікогісінько не бачили між вербами над сизою водою. Нікогісінько, а пісня павутиною баби­ного літа сріблилась у ясному свіжому повітрі:

— Ой ішли козаченьки з України та й вели кониченьки воронії... Та пускали пасти по долині, а самі посідали на могилі... Та викресали вогню з оружини, соловейкове гніздо підпалили!..

А ще дехто бачив два буханці хліба-житняка, що від яблунівської лавки повільно пливли над землею, начебто хтось ніс їх під пахвами. Трапився пес, що хотів пола­сувати крилатим хлібом, уже скочив до буханців, як раптом сама собою з землі знялася замашна хворостина й так шмагонула пса по хребтині, що той дременув, скавулячи й завиваючи, а крилатий хліб полинув далі.

Директор школи Діодор Дормидонтович Кастальський, хворий на нежить, чхнув у безлюдному місці, бо такий інтелігент старого заквасу не став би чхати привселюдно, а тут йому хтось і каже:

— Будьте здорові, Діодоре Дормидонтовичу!

— Красно дякую, — поспішно вихопилось у директора школи.

Подякував, а вже потім озирнувся — ніде нікого, ву­лиця порожня, горобці лящать на бузині. Й хоч Діодорові Дормидонтовичу хотілося іще раз чхнути, проте стримав­ся, як інтелігентна людина, бо яке ж це безлюдне місце, коли невідь-хто бажає тобі доброго здоров'я!..

У старої баби, що на цьому світі жила, а про той світ гадки пряла, сама собою сокира рубала дрова. Весело злітала догори і з хижим сяянням залізного чола опуска­лась на колоду, розколюючи її на цурпалки. Сусіди по­зирали з обійсть і садків, очам своїм не вірячи, бо які очі й де коли бачили, щоб сокира рубала дрова! Й не одному закралась у голову думка, що не доведи Господь, коли ота сокира-саморуб вирветься з бабиного обійстя й гулятиме по Яблунівці, майне по інших селах і не тільки добро творитиме, а й зло, бо сокира є сокира…

А то начебто заходився хтось цілувати яблунівських дівчат і молодиць у губи та в щоки. І не потай, а привселюдно. Горе дівчатам і молодицям, та й годі, бо поцілунок завжди солодкий, але ж дивно: де той цілу­вальник? Поцілунок не наснився, а цілувальника не вид­но. Та й яка дівка вийде заміж за цілувальника, який цілуватись цілується, а рукам волі не дає, женитись не обіцяє?

Гай-гай, скребковий транспортер на корівнику сам вми­кався й вимикався, сам підчищав гній і збирав гноївку. Ну, раз скребковий транспортер не простоює, значить, десь там повинен бути старший куди пошлють, який став такий малопомітний, що його ну зовсім не видно.

Зоотехнік Невечеря, щоправда, погукав од червоного кутка:

— Хомо, ти там є чи тебе нема?

— Та ніяка лизя ще не злизала, — почувся голос грибка маслючка від скребкового транспортера. — Хіба мене в труді не видно?

— В труді тебе видно, — мусив визнати зоотехнік Не­вечеря.

В цей час на корівнику появився голова колгоспу Дим, такий заклопотаний із вигляду, наче весь урожай іще в полі, а метеослужба пообіцяла всесвітній потоп уже на завтрашній день.

— Старший куди пошлють Хома Прищепа на посту? — запитав у зоотехніка Невечері, що трапився назустріч.

— Ген коло скребкового транспортера!

Голова колгоспу йшов так, наче мав під ногами роз­плавлену магму, а перед собою вглядався з пильністю мисливця, на якого ось-ось має скочити тигр. Коло скреб­кового транспортера, що рухався в проході, Михайло Гри­горович зупинився.