Якби не його терплячість, хтозна, як би склалася доля. А про в'язниці та про виправну колонію Микола вже чимало наслухався, і розумів, що там справді несолодко.
— Не так тебе, як батька твого шкода. Бо ми з ним зростали, і знаю, що життя своє він прожив чесно, тай працює так, що дай Бог кожному. Людина, словом... Але тепер — усе: відвезу до райвідділу, й отримуй, що заслужив. Пораджуся з начальством, то, може, й "справу" заведемо, щоб надалі тобою займалися в колонії.
Уже взявся за ручку газу, аж раптом від ріки долинув жіночий крик. Обидва зіскочили зі своїх місць і вибігли на кручу.
Крик повторився, і гострим зором своїм Микола розгледів ледь помітну у вечірніх сутінках постать жінки. Вона зайшла на середину ріки, тай тепер благала про допомогу.
— Здається, ще одна топитися пішла, — буркнув парубійко. – Нехай топиться, чи, може, зупинимо?
І, не чекаючи реакції міліціонера, кинувся до річки. Микитюк подався слідом. Ледь уторована стежина, що вела до Дністра, пролягла метрів за двадцять, отож добуватися до неї не було часу. Чоловіки бігли, по коліна провалюючись у ще не спресований часом, і дуже зволожений, а тому в'язкий, сніг. На крутосхилі ж хлопчина просто впав на спину і зсунувся, наче з пришкільної гірки.
— Вас не втримає! – обернувся до міліціонера, що теж примудрився скотитись до самого берега. – Не та вага. Щойно ступите – одразу ж на дно. Не бійтеся, не втечу.
Він уже ступив на лід, але, відчувши, як той потріскує, кинувся вздовж річки до загону, що бовванів поруч, на невеличкому плато, й у котрому влітку тримали молодняк худоби. Спершу капітан вирішив, що затриманий все ж таки втікає, гукнув "Стій, стрілятиму!", навіть інстинктивно шарпонув кобуру з пістолетом. Одначе заспокоївся, щойно побачив, як сільський розбишака відбиває ногою широку дошку. З нею хлопець і побіг, тепер уже навпрошки, до фельдшерки.
"Здогадався, молодець! — схвально відзначив капітан. – А до тебе тільки зараз дійшло, як слід вчинити. Вчися, старий, вчися!", спостерігав, як швидко хлопець наближається до жінки, вбраної у довгу й чорну шубу, хутро якої аж вилискувало під промінням призахідного сонця. Відтак дільничному здалося, що то була фельдшерка, тому що ніхто з жінок у їхньому селі в такій дорогій шубі не ходив:
— Не підступайся до неї близько! – порадив рятівникові. — Лягай на кригу і підсувай дошку! Повзи та підсувай!..
Озирнувся на село. Він міг би погукати людей, і в крайніх хатах, мабуть, почули б, вибігли. Але тут нічого не змогла б зарадити й сотня відчайдухів. Ріка поглине кожного, хто ступить на кригу. Порятувати жінку й справді може тільки цей худорлявий парубійко. Якщо лишень зможе...
А тим часом Микола поспішав туди, де влітку була переправа і звідки час від часу долинав зойк нажаханої жінки.
3
— Лягай на кригу! — гукав Магді. – Тобі кажуть: негайно лягай на кригу!!
Вона чула Миколу, проте не відповідала. Вчепилась поглядом за хистку кригу, і здавалося їй, що варто ворухнутися, варто відвести погляд, як ця сіра маса розверзнеться під нею і поглине на віки вічні.
— Та шубу, шубу скинь, дурепо!
Він біг смугою криги, що покривалася буграми, мов наростами, бо добре знав, що вона утворилася ще тоді, як середина ріки була вільною, отож тепер значно товстіша й міцніша за навколишній лід.
Магда зрозуміла, що, можливо, це єдиний рятунок. Механічно якось опустила сумку на лід, розстебнула шубу й спустила її долі тілом.
Тієї ж миті лід тріснув, і чорна, замішана на крижинах рідина обмила їй чобітки, найшла на шубу, підступила до сумки. Та Микола вже був поруч. Дошка лягла до самих ніг, Магда ступила на неї, як на рятівну купину, миттю підхопила свою медичку сумку і, ще не вірячи у своє щастя, кинулася до рятівника, який уже встиг підхопити за полу її шубу.
— Носить тебе... — процідив він, знімаючи із себе куртку. — Ще б один кожух одягла, тоді б лебідкою пливла від берега до берега.
Підсунув дошку під тепер уже й завислу над розломом шубу і так підтяг її до себе.
— Не кричи на мене! — образилася Магда. — Все одно мені треба йти туди. На острові хвора дитина.
Стояли на кризі, мов двоє змовників. І Микитюк, бачачи, що одіссея Магди закінчилася щасливо, повернувся до берега й, тяжко видихуючи втому, подався назад, до мотоцикла.
Ріка знову вляглася у надвечірній спокій. Лиш зграя птахів стривожено кружляла понад тріщиною, мовби правила над зимовою річкою якийсь пташиний обряд.
— Може, до ранку потерпить, а там, дивись, за ніч крига зміцніє.
Розстелив шубу, аби промерзла, і підштовхнув дошку ближче до берега.
— Тріснуло тут — трісне і в іншому місці. Я, правда, переправлявся колись по такій кризі. Але з дошкою, плазуючи. Коли по дошці, та ще й плазуючи, то, може б, і проскочила. Вага тіла розподіляється на більшу площину — усе ж за наукою...
— Ти, мабуть, дуже змерз.
— Це, он, дільничний змерз.
Видобув цигарку, скоцюрбленими пальцями розім'яв її і втулив межи губи.
— У міліцію везе?
— Куди мене ще повезеш? Давай, добіжимо до крайньої хати, тут якихось сто метрів. Відігрієшся, підсушиш чобітки. А ми поїдемо.
Магда хотіла поцікавитися, за що дільничний затримав його, але не наважилася. Та й чого, власне, питати, як на селі тільки й розмов, що про його витівки.
— Вертатися не можна, — зітхнула. – Мені на Крижаний острів потрібно.
— Не підеш ти туди.
— Піду.
— Ну й затята ж ти жінка! — знизав плечима. — Іди, як кортить.
— Ніяка я не затята. Просто я фельдшерка, а на острові тяжко хвора дитина.
Микола окинув поглядом не по-дівочому кремезну постать Магди і скрушно похитав головою. Цим жестом він сказав усе, що подумав: жінка занадто важка.
— А що зробиш? — зашарілася Магда від такої безцеремонності. — Якою вдалася...
Микола відвернувся, прикурив і знову поглянув на ріку, мовби прикидаючи, чи варто ризикувати.
— От про що я міркую: треба спуститися нижче, он туди за загін для молодняка. Там ріка трохи вужча, до того ж, посередині намило косу, отож має краще промерзнути.
Магда мовчки погодилася і пішла слідом за ним. Від дошки вона рішуче відмовилася, але, щойно дісталася до потрібного місця, заплющила очі і відразу ж лягла на кригу. Так і повзла, не розплющуючи їх. І цілий світ гойдався під її розпластаним тілом.
Микола повз неподалік. Мовлені ним слова долинали до неї, проте змісту їх не усвідомлювала. То самі звуки відлунювали в її душі хвилькою заспокоєння і щезали десь у запамороччі страху.
Розгадавши їхній задум, капітан підігнав мотоцикла по розчищеній бульдозером дорозі до того вигину ріки, за яким фельдшерка розпочала свою другу переправу, і занепокоєно стежив за нею та парубійком. Перше, що спало йому на думку — гукнути цим божевільним, щоб негайно верталися до берега. Але знав, що коли вже фельдшерка зважилася ступити на лід удруге, то на острові справді коїться щось лихе, і назад її не повернеш. Скинув кожух, шапку, рукавиці і пройшов кригою доти, доки вона витримувала його майже стокілограмове тіло. Якщо котресь із цих двох піде під кригу, він мав кинутись слідом і спробувати врятувати, як то вже одного разу робив на своєму віку. Шансів у нього буде небагато, проте іншого виходу не бачив.
Але Магда страхів його не відала. Шлях на той берег видавався їй безконечним. Сльози страху і молитовного сподівання напливали їй на вії, замерзали і кульками сповзали до вуст.
4
Коли Микола повернувся, капітан знову сидів на мотоциклі і готовий був рушати в дорогу.
— Шубу фельдшерки я завіз, он, до крайньої хати, до Климчуків, — пояснив він, співчутливо розглядаючи зсиніле лице хлопця.
Той мовчки кивнув.
— На селі, і в райвідділі міліції не раз допитувалися, чому маруджуся з тобою, чому покриваю твої походеньки... Дехто з односельців навіть дорікав, що тільки тому й рятую тебе від в'язниці, що товаришую з твоїм батьком. Насправді ж, я відчував, що щось таке, ну, як би це сказати — гідне, благородне в душі твоїй, у характері – все ж таки залишилося. Не смійся — відчував. Але що зробиш, як досі ти поводився на селі так, ніби жив посеред вимерлої пустелі, — тільки себе одного бачив, і тільки себе одного поважав...
Майже одночасно зітхнули, помовчали...
— Магда що, до хворого подалася?
Микола кивнув, щулячись від холоду, сів у коляску, аж тоді пояснив, що на острівному хуторі донька Гурщаків задихається від запалених гландів; батько її з бригадного стану по телефону повідомив.
— Мужня жінка, ця фельдшерка, — стримано визнав капітан, — по-справжньому мужня, тут нічого не скажеш.
— І я про те ж саме кажу, — пробурчав Микола.
— Ти теж молодець, по-геройському повівся.
— Та невже хтось у цьому селі сумнівався, що я справді молодець?! – розплився у посмішці.
Міліціонер невдоволено покректав, даючи зрозуміти, що розмова знову пішла не по тому руслу, на яке він розраховував, помовчав, а тоді, неначебто схаменувшись, запитав:
— А ти чого це знову в коляску вмостися?!
Микола здивовано зиркнув на дільничного, мовив: "Що ж мені, бігти за вашим мотоциклом до самого райцентру?", і знову заходився видобувати цигарку.
— Підводься, тобі сказали! Чи гадаєш, що й назад до хати везтиму, наче барона? Я ж кожному стрічному не можу пояснювати, чому й цього разу до міліції тебе не довіз.
Аж тепер Микола зрозумів, що відбувається. Хвиля розчуленості підступила йому до горла, і він марне силувався здолати її, аби сказати цьому терплячому чоловікові в міліцейському кожушку бодай якесь слово вдячності. Одне-єдине. Може, й справді сказав би, якби ж то знав його...
Зійшов на землю. Провів долонею по збілілому задньому сидінню, мовби хотів переконатися, що дільничний не пожартував, або вагався: вертатися йому до села чи не варто? Потім стиха проказав: "ну, що ж, дякую, коли так…", ще якусь хвильку постояв і, зірвавшись з місця, щодуху побіг туди, де спалахувала першими вечірніми вогниками його вулиця.
1974 рік
ДІЙТИ ДО ПЕРЕВАЛУ
1
Гори зароджувалися з туману, і безликі вершини хребта лиш на якусь мить поставали перед Ковачем, мов примарне видіння, яке щезало одразу, щойно пробував охопити поглядом його обриси.
За тим хребтом не могло бути ні лісів, ні океану, хіба що якесь неосяжне й пустельне просторовисько, яке можна було вважати вимерлим, якби колись там існувало життя, або обжитим, якби від нього не так віяло змертвілістю.
Ковач здригнувся від тих думок й озирнувся на вибілену інеєм колону.