Але той хоч проводив експерименти на ондатрах і їжаках. Він нікому не заважав і йому ніхто. А ви? А ви їх, шановний, проводите на людях!
— Карле Івановичу, я вас не впізнаю. Ви — і крик. Це те саме, що північ і південь, кохання і ненависть, життя і смерть. Це парадокс.
— А моя розбита сім'я — це вам не парадокс? Ви мені розбили сім'ю своїм зміцненням! Ось цими фотографіями. Чого я повинен страждати за Адама і Єву? Хай вони самі страждають,— Бубон уже хрипів, як старший боярин на другий день після весілля.
— Карле Івановичу, ви егоїст. У вас повністю відсутнє почуття колективізму.— Сідалковський налив води і подав Карлу Івановичу,— Ви самі винні. Вам же було сказано: фотокарток у себе не зберігати, здавати у фіндіпошівський сейф або, в крайньому випадку, вивчивши напам'ять, знищити, як код, як шифр, як ключ од шифру. А ви повелися, наче шестикласниця, закохана в кіноактора: носила в кишені невідісланого листа, поки його не знайшла мамочка і не роз'яснила їй, що й до чого. З вашими нервами й помилками комісаром Мегре не станеш...
— Йдіть ви к чорту! — ковтнув води Бубон.
— Захлинетеся, Карле Івановичу. Випийте і розкажіть усе спокійно. Тільки скажіть чесно, Мацеста Єлізарівна вас дуже била?..
Бубон підвів очі і глянув на Сідалковського.
— Синок,— несподівано почав він.— Я тобі в батьки годжусь. Не насміхайся. Пожалій сивину...
— Ну, що ви, Карле Івановичу,— Сідалковський наважився присісти поруч, забравши заздалегідь склянку з водою і поставивши її на відповідній віддалі.— Не сердьтеся. Розкажіть усе, як було. Завтра будемо виправлятися. Завтрашній день для того й існує, щоб виправляти сьогоднішні помилки.
...Бубон лежав на дивані й думав: "Якщо ми розлучимося, кого ж я собі візьму за дружину?" Ця думка свердлила йому голову, як пружина диван. Знайомих жінок у Бубона не було. За двадцять років спільного життя із Мацестою Єлізарівною він був вірний дружині, як Пенелопа Одіссеєві.
Карлу Івановичу хотілося плакати. Він лежав і жалів себе. Йому було боляче. Не тільки від того, що стерпла нога і клята пружина впивалася в бік, як самка-блощиця у заголений лікоть. Бубону було боляче, бо Мацеста Єлізарівна несправедливо назвала його зрадником.
Йому раптом захотілося померти. Бубон хотів померти лагідною і доброю смертю. З життям йому не хотілося розлучатися, як зі своїми вельветовими штанами, але що ж поробиш: іншого виходу для себе він не бачив...
...Бубон хотів одягти в труну сорочку без краватки, а тому востаннє просив Мацесту:
— Найкраще купи вишиванку. Вона на поворозочках. Але поворозочки не тісно зав'язуй... Гроші я на дітей переводжу. Каханцям вони не дістануться.
— Я не виходитиму заміж,— перебила вона його.— Своє життя присвячую дітям... Я не Єва, я чесна жінка. А чесна жінка може кохати тільки один раз...
"Як я,— подумав Бубон.— Вона точно така, як я. Недаремно я взяв її".
— Газети переадресуй Адамові. Ти все одно їх не читаєш. Коли він стане головбухом "Фіндіпошу", подаруй йому мої нарукавники і мого "Фелікса". Він усі цифри вибиває...
Бубона поклали в труну і повільно повезли повз Байкове кладовище аж на Шулявку. Бубон лежав у труні, і йому хотілося встати й крикнути: "Шановні, куди ви мене везете? Ховайте за місцем проживання і прописки..." Аж на лікті підвівся.
— Ляж,— наказала йому Мацеста Єлізарівна.— Ляж і не сміши людей. Ти помер.
Бубон покірно ліг, але, коли повернули за ріг Байкового цвинтаря, він знову зірвався й сів у труні серед квітів і живих вінків з срібними та золотими траурними стрічками. Карло Іванович забув, що мав сказати, почав читати на них написи: "Дорогому... Незабутньому... Рідному..." "Хто, цікаво, на вінки гроші збирав? — інтересувався Бубон.— Голова ж "бюро уваги" — я. Цікаво, чи всі здали гроші? А може, були й такі, що казали: "Вмирають і народжуються завжди невчасно. Тоді, коли грошей нема. Вмирали хоча б на другий день після зарплати, а народжувалися перед авансом". Певне, гроші на вінки брали в касі взаємодопомоги. Видав Адам і трохи виділив Сідалковський".
Похоронна процесія тим часом рухалася далі.
— Лежить, як налитий,— кивали на Бубона бабусі.
— Цікаво, скільки йому? — хтось запитав.
— Ще зовсім молодий,— промовила пишногруда молодиця.— Завтра виповнилося б п'ятдесят. Одного дня не дожив до ювілею.
— А-яй-яй,— хитали головами-квітами бабусі.— І треба ж так. Нещасний чоловік, хоча б після ювілею помер. Після доброї чарки. Не так жалко було б...
— Він не пив.
— А ви його знаєте?
— Аякже,— відповіла та ж пишногруда молодиця.— Це ж Карло Іванович Бубон, головбух із "Фіндіпошу". Гарна була людина. На кота ніколи не крикнув...
Бубону ще більше стало жаль себе, він не стримався і заплакав.
— Перестань. Он люди сміються,— прикрикнула Мацеста Єлізарівна.— Нюні розпустив. Усі вмирають. Не тільки ти один... Витри сльози,— Мацеста Єлізарівна вийняла хусточку.— Тільки не рукавом. Ось носовичок...
— Він же зовсім сухий,— раптом обурився Бубон.— Ти що, не плачеш за мною?
— Тепер уже це нічого не дасть...
— Хоч для людей. Чуєш, хоч про людське око. А то подумають, що ти моїй смерті рада.— Бубон поклав голову на щось тверде й незрозуміле.— Це несправедливо. Це жорстоко. Я на вас працював усе своє життя, як віл. Спини не розгинав, а ви... Куди ж ви мене несете? За місцем постійного проживання. Я хочу недалеко від дому. Щоб ви мені завжди носили свіжі квіти, а не клали вінок з металевих листочків з облізлою фарбою. І обов'язково поливайте. Хай їх поливає Муза. А Дем'ян воду носить. А ти, Мацесто,— Бубон уперше за своє життя назвав її так. Процесія на мить зупинилася.— А ти, Мацесто,— повторив Карло Іванович,— хоч одягни чорну хустку, не будь така жорстока, засвіти свічечку і присядь на могилці. Зроби вигляд, що тобі жалко мене...
До труни підійшов Сідалковський.
— Ідіть ви до біса, шановний! — вигукнув Бубон.— Ви мені при житті ще набридли. Дайте хоч померти спокійно...
— Не дам, Карле Івановичу, не дам. Укрийтесь моїм плащем, а то й справді замерзнете...
Сідалковський поклав на Карла Івановича двобортний японський плащ.
— Заберіть цей плащ собі, шановний,— Бубон відкинув плащ жестом тореадора.— Я вам його дарую. Хай він і вам вкоротить віку, як мені...
— Доброзичливим вас не назвеш,— докірливо похитав головою Сідалковський.
— Мені там без вашого плаща буде тепло.
— Карле Івановичу, вставайте. Ви весь тремтите...
— Звідси вороття нема,— відповів Бубон.— Смерть не жінка, гріхів не пробачає.
Сідалковський узяв його за плечі.
— Карле Івановичу, Карле Івановичу...
...Бубон здивовано розплющив очі. Сідалковський тихо запитав:
— Карле Івановичу, їсти хочете?
— Ви знаєте, Сідалковський,— розім'яв ноги Бубон і опустив їх на долівку,— я тільки що помирав. Бачив свою смерть на такій відстані, шановний, як оце вас. Стояв на самій грані. Ви коли-небудь на грані стояли?.. Дивилися кістлявій в очі?
— На грані не стояв і в очі не дивився,—відповів Сідалковський.
— А мені доводилося. Двічі. Раз на фронті, вдруге ось тут. На дивані...
— За останніми статистичними даними люди найчастіше вмирають на диванах,— сказав Сідалковський.— Вам, Карле Івановичу, це тепер не загрожує. На дивані двічі не вмирають.
— Це гарна прикмета. Той, хто двічі вмирав, втретє не зможе,— засяяв Бубон, як новий барабан при гарному освітленні.— Я хотів сам померти. Вірите, шановний? Навіював собі. Смерть, кажуть, можна навіяти...
— То вам снилося, Карле Івановичу, то був сон.
Бубон почав розтирати ліву ногу.
— Весь лівий бік затерп. А ви кажете сон. Наче тіло відмерло. То не сон. То приходила смерть, шановний.
— Сон — та ж сама смерть, тільки в кредит,— мовив Сідалковський.
— Е-е, не кажіть. Різниця між сном і смертю є...
— Невелика,— Сідалковський підвівся і підійшов до вікна. У вітрині магазину, немов у нічному дзеркалі, яскраво горіли літери фіндіпошівського гасла. Тільки навпаки.— Різниця між сном і смертю має ту перевагу, що інколи під час відпочинку залишає вам право на ілюзії. Смерть цього права не дає. Вона не така щедра.
— А як ви свою смерть уявляєте, Сідалковський? — запитав Карло Іванович.
— Взагалі я про смерть ще не думав. Але якщо помру, то хотів би, щоб на моєму похороні були прекрасні дівчата і наймиліші вдови Кобилятина-Турбінного. Щоб вони несли вінки й квіти і всі до однієї плакали. Щоб це був такий, Карле Івановичу, похорон, на якому б навіть ощасливлені моєю смертю чоловіки заздрили мені і ридали разом зі своїми жінками.
— Гарно,— не стримався Бубон.— На такому похороні мені теж хотілося б побувати. Нема тепер гарних похоронів. Все засушили. Колись похорон, шановний, святом був,— Карло Іванович встав, узяв себе руками за ліву ногу і почав її переставляти по паркету, як колоду.
— Затерпла? — запитав Сідалковський.
— Просто задубіла, шановний. Спасу нема,— Бубон скривився.— Кисню не вистачає. Рухатися більше треба.
— Півгодини тому телефонувала Мацеста Єлізарівна,— Сідалковський присів на диван і дивився на Бубона, який йому в ці хвилини нагадував ходячу літеру "я".— Питала, чи ви є. Цікавилася, чи це правда, що ми вас послали стежити за Євою. Я їй все роз'яснив. Визнав безглуздість нашої ідеї і запевнив, що завтра за Євою піду я.
— Не ходіть! — порадив Бубон.
— Чому? — здивувався Сідалковський.
— Страшенно гарна, шановний,— зітхнув Карло Іванович.— Ви закохаєтесь у неї, Сідалковський.
— Ви мене заінтригували, Карле Івановичу. Ви знаєте, я ще в житті нікого не кохав.
— Без Єви ви не зможете жити!
— Ви певні?
— Повірте мені. Я таких жінок знаю. Такі не для сім'ї створені. Нещасний Адам,— Бубон важко зітхнув.— Такі гарні жінки не для сімейного життя. Повірте мені, шановний...
— А я гадав, що ви не розбираєтеся в жінках, Карле Івановичу! Крім Мацести Єлізарівни, не кохали нікого...
— Я люблю жінок,— признався Карло Іванович.— Але не таких, як Єва. Вона пуста, вертихвістка. Я люблю пишногрудих жінок з примулами на високих грудях,— мрійливо сказав він. — Але я, ви будете сміятися, шановний, все життя їх кохав платонічно...
— Платонічне кохання — це заочна гра на більярді,— перебив його Сідалковський.— Уява є, а насолоди ніякої.
— Може, й так,— Бубон нарешті розім'яв ноги.— А ви, Сідалковський, яких ви жінок любите? Вам, мабуть, такі, як мені, не подобаються? Ви ж аристократ! А аристократи люблять переважно сухих, як чумацька тараня...
— Це не харчі,— відповів Сідалковський.— Тут я неперебірливий.
РОЗДІЛ XII,
в якому розповідається про внутрішню боротьбу двох світів, знову про таємничість садиби генерала Чудловського, Грака у полоні, капітуляцію, немилість генерала, білий прапор, загадкову знахідку і нерозкриту таємницю
Грак третій день не виходив на роботу.