Усі вибігли надвір привітати дорогих гостей. Перезимувавши в чужих краях, вертали чорногузи в рідні села, йа солом'яні стріхи, де народилися.
Як вони зимували? Звідки вертають? Де вони, ті казкові теплі краї? Хто показує птахам дорогу через шиірокі моря і безводні пустелі? Хто їх спрямовує до старих гнізд після великого і довгого льоту? А вони ж тільки птахи. Людина і та не могла б знайти дороги, а вони птахи, тільки птахи...
Суворі люди, позбавлені не тільки прав, але й нормального людського житла, зачудовано вдумувалися в цю таємницю — одну з незліченних таємниць природи.
Відтепер щоранку вони зустрічали нових і нових посланців весни. Пролетіли над табором ключі журавлів, гусей, лебедів. Побратими дивилися їм услід. Заздрили. Ворожили з їхнього льоту, яке буде літо та чи всміхнеться їм удача цього року!
Весна вселяла в їх серця і радість, і тугу. Радість від того, що скінчилась зима, яка тримала їх наче у в'язниці, тугу за втраченим правом жити на землі, як живуть люди, за теплими хатами, за рідними сім'ями, за жіночими пестощами...
По селах готувалися до веснування. В Дідушковому оседку все частіше можна було побачити Федора Што-лу. На прохання молодого Дідушка він залишився й надалі в нього ватагувати. Іванко був ще молодим парубком, господарством не дуже цікавився, та й вдачею не був подібний до батька. Кажуть, що під старість люди скупішають. Мабуть, є в цьому якась частка правди. Про Іванка люди казали: "Чекайте, воно ще тільки в колодочки вбивається, а опіриться — покаже свою масть!"
Одначе Іванко, мабуть, пішов характером у свою матір. Та й зустріч з Довбушем і великодушність його поки що пам'ятав. Штола допомагав недосвідченому ґазді розібратись у господарстві і водночас сам, як колись Дідушок, підготовляв його маржину до вигону на полонини. Чекали тільки Юрія на білому коні — свята весни.
"Коли на Явдохи курочка нап'ється, то на Юрія овечка напасеться",— кажуть гуцули. Юрій був найулюбленішим святим. Це ж він, молодий красень Юрій, відбирає у святого Миколи ключі од світу і посилає старого на піч небесну спати до майбутньої зими, а сам, прогнавши зиму з гір, наповнює ріки водами, сушить плаї і дороги копитами свого білого коника. Гарцюючи над горами, піднімає списом все вище ясне сонечко, а запліднена сонцем з осені земля родить жито, пшеницю і всяку пашницю, родить на полонинах трави, підмальовує їх різнокольоровим цвітом, косичить ліси зеленим листом, наповнює їх співом пташиним.
Чекали Юрія і в Довбушевім таборі. Бо ж після цього свята виганяють маржину на гірські полонини, і тоді опришкам легше прогодуватись. А зараз почав докучати голод. Майже всю маржину, яку годував Данило, поїли. Але не такий був страшний голод, як те, що, коли з'їли останню овечку, не стало роботи.
Змалку Данило Вовк-Устеріцький пас худобу, виріс на полонинах. Хоч і наймитом був, але там, на полонинах, синє небо і сонце, ясний місяць і зорі, верхи гір, ліси і кручі, п'янке повітря, вітри буйні і бистрі ріки — все це було не панське, його. А зараз усе це пропало для нього навіки. Чекав пастухів і овець на полонинах, щоб почути звуки трембіти, почути пісню, почути бекання овець і брязкіт дзвіночків.
Але швидше, ніж на полонини пастухи з маржиною, почали вертати в табір торішні опришки. Принесли з собою харчі: сало, кукурудзяне борошно, сіль. Принесли і сумні вісті про мученицьку смерть побратимів у станіславській в'язниці.
На питання Довбуша, чи повстали б селяни, якщо б спробував підняти їх зараз, ніхто з прибулих не міг сказати чогось певного.
— А що, коли зібрати чоловіків одного села і з ними рушити походом на друге. Роззброїти смоляків і військо, і з їхніми пушками 1 йти на третє село знищувати панів? І так війною далі, і захистити увесь наш край? А то поодинокі розправи нічого не змінюють. На місце одного пана стає інший — та й усе.
Опришки слухали і не розуміли, чого хоче отаман.
— Ну повстануть одне, два, три села. А далі що? — спитав Бойчук.
— А далі? — Довбуш думав лише хвилину, видно, чекав такого питання і мав на нього готову відповідь.— А далі закладемо свою власну державу селянську, в якій всі будуть рівні.
Пушка — рушниця.
Опришки мовчали. Чудне щось говорив отаман. Ніхто не міг уявити собі таку мужицьку державу. Споконвіку над мужиком був пан, гайдук чи смоляк, було військо, а там, десь у столиці, король, до якого було так далеко, як до бога. Всі ці пани, смоляки і король панували, а мужик працював і утримував їх своєю працею. І як же може бути інакше?
— Хто ж би правив нами? — спитав Бойчук. Довбуш мав і на це готову відповідь:
— Сам нарід.
Бойчук похитав головою.
— Не вчені ми,— сказав просто. Але Довбуша і це не збентежило.
— Я не вчений, а знаю, що мені треба і що треба людям,— сказав він,— Тут великої вченості не потрібно. Я вже скільки літ воюю з князями, панами, проти мене стоять полковники, офіцери, і всі вони вчені, але я їх б'ю. Щоб забрати у панів землю і розділити між селянами, великої вченості не треба. Не думайте, що ті пани, які мають великі маєтки, усі вчені. Вони тільки грабувати добре вміють. Коли б увесь нарід повстав, позбулись би їх раз і назавжди.
— Треба б зрушити хоч одне село,— підтримав його Фока, — може, за ним пішли б і інші.
Але ніхто з побратимів — ні Пугач, ні Мир, ні найрозумніший серед них Іван Рахівський, ні спритний Іван Бойчук,—ніхто не міг навіть уявити собі, щоб можна було підняти на повстання все село, а то й ще заснувати селянську державу. Про незрозуміле і говорити не хотілося. Як то можна, щоб мужик мужиком правив? Та й мужики ж робляться з часом дідушками...
— А от тепер Дзвінчук замість Дідушка війтом і править селом так, що Дідушкові й не снилось. От кого б треба знищити! — сказав раптом Бойчук.— Він зловив Вардзарука і Кіф'яка. Тепер він перейшов до Дзвінки, живе в її оседку і розкошує чужою працею.
Довбуш відчув, що кров ударила йому в лице. Нагнувся, ніби поправляючи волоки при постолах. Але слухав і зважував кожне слово товариша. Коли б Степан не був чоловіком Дзвінки, він і хвилини не вагався б. А так... Чи має він моральне право вбивати цю людину?
Побратими зрозуміли його вагання.
— Може, вам незручно самому, чи просто рук не хочеться паскудити,— сказав Бойчук,— то ми самі з ним справимось. Ви тільки дайте свою згоду. Скликайте раду. Зам'які ви, пане отамане. Довбуш випростався:
— Ти, Іване, не вигадуй дурниць. Я отаман. Я й вирішую, кого карати, а кого — ні, зважую більше усяких причин, ніж ти знаєш, А що щадив досі Ксеню — так сильний завжди повинен у житті щадити слабого, а надто жінку. Так що, перш ніж щось казати, краще подумай! Коли мені буде треба твоєї поради, я спитаю...
— Та й не знаю, як ото мені таке вирвалось,— промовив Бойчук, скидаючи крисаню.— Не прогнівайтесь.
— Сідай, порадимось, куди підемо воювати,— примирливо сказав Довбуш.
У Довбуша на цей час вже давно визрів план нападу на князів Яблоновських. Довгими зимовими ночами він мріяв про це. Пам'ятав, як червоніла молода княгиня, коли заходив до її колиби у себе в таборі. Знав, що міг її зробити любаскою, можливо, й не силою. Згадував синьоокого юнака Андрися, сина польських Татр. Що з ним, де він зараз? Була чутка, що в польських горах з'явився якийсь отаман, що громить панів, як колись славний Яносик. Але чи це був Валя, чи хто інший — як було знати? Згодом він пошле туди когось із своїх товаришів, хоч би й Бендейчука, щоб довідався, чи можна з'єднатися з тим ватажком для спільної боротьби.
— То куди, хлопці, спочатку підемо,— звернувся до побратимів,— князів Яблоновських воювати чи зрадника Степана карати? Я думаю, що для Дзвінчука вистачить налигача, щоб повісити його па Дзвінчиних воротях. А от з князем буде важче. Скільки у нього війська?
— Воно порозкидане по всіх селах Яблоновського ключа. По кілька смоляків у кожному фільварку. А найбільше в космацькому замку. Там їх чоловік десять-два-надцять. І ротмістр Сіромський тримає біля своєї хати двох вартівників,— сказав Пугач.
— Сіромському треба відплатити за мученицьку смерть наших побратимів. Самого повісити, а оселю спалити. Ну і князя не щадити. Будемо безжалісні, як і вони. Я тебе не раз стримував, Пугачу. Раніше стримував. А тепер нікого стримувати не буду. За четвертування наших братів рубайте панів! Хай тремтить вороже кодло!
Насуплені брови, міцно стиснуті зуби, кров'ю налиті очі робили бліде, схудле за зиму лице Довбуша страшним.
Опришки розійшлись, а він подався на полонину, де торік Данило пас вівці, сів на пень. Весна давно закосичила травами і найвищі шпилі гір. З кожним днем ставало все тепліше, дні довшали. У долині вже зазеленіли ліси, на полонині цвіли білі анемони, де-не-де мигтіли серед високої вже трави жовтенькі зірочки гусячої цибулі і на волохатих стеблах розцвітав ліловий сон.
На мить забув, чого прийшов. Весна зачарувала. Згадалась полонина, на якій сам пастушив перший рік. Яке то було щастя виганяти вранці отару! З сопілкою у руці і піснею в грудях виходити на вершечок гори і почувати, що тут тільки ти один і над тобою сонце, а більш нікого...
З трудом одігнав спогади. Завтра треба вирушати з людьми у невідоме. Чи вдасться здобути панське лігво? Відтоді, як він був у дворі, минуло більше року. За той час замок укріплено. Не так легко буде його взяти. А треба! Доконче треба! Не можна терпіти, щоб князь довше точив зуби на опришків, плював на їх вимоги попустити узду селянам.
Шкода, що тоді не витяв упень усю ту панську знать, яка сиділа за весільним столом. Пожалів панів. А життя щораз показувало йому, що пани і шляхта нікого не жаліють. Проливають кров хоч би й ріками. І тільки на те, аби зберегти своє панування, не поступитися і крихтою для бідних селян.
— Ну, бережіться, пани! — пробурмотів сам до себе,— Тепер Довбуш з вами інакше розмовлятиме!
Встав і вернувся в хату. За довгим обіднім столом сидів маленький, ледве видний з-за столу Фока і щось писав. Довбуш зацікавився. Тепер він уже й сам умів читати. За дві довгі зими навчився.
— Що пишеш, Фоко? — спитав, підходячи до столу. Хлопець звів на отамана свої прекрасні сині очі.
— Пишу універсал.
— Що таке?
— Універсал,— відповів спокійно хлопець,— як три роки тому Потоцький.
Довбуш зареготав.
— Що ж ти там пишеш?
— Я коротко: "Брати гуцули! Беріть у руки сокири,
вила, коси і йдіть бити панів, помагайте опришкам!" — те, що ви говорили.
— Ну й молодець! І де ти такий хороший взявся? Ну й утяв! Універсал! — повторював Довбуш,— Як ти слова цього не забув! Ти ось що,— сказав він уже серйозно.— Напиши таких універсалів кілька, і де в яке село зайдемо, ці універсали будемо ліпити на церквах і на корчмах.