То, бувало, надіялися на батька Кармелюка, що приборкає панів, укоротить їм руки.., І справді, трохи живилися то тим, то сим... та й од пана отамана перепадало, а тепер, як його, сердешного, забрали, то пани ще гірше знущатися стали, та й од лісної волі кривда... Виходить, з двох боків шкуру деруть, хоч лягай та здихай!
.*"■ Ох, правда! — зітхнув Андрій і потупився.
—* То було за батька до нашого брата жаль був, а тепер свій свого грабує,— діймав когось брюнет.
Заступника немає! зітхнув білявий.
— Поспішайте, поспішайте, голубчики!—заметушилася господиня, намагаючись перервати неприємне розбазікуван-
ня гостя.—Я ж замикаюся наглухо і вночі нікого не пускаю до хати. ■ '
— Коли ж не хочу,—засміявся п’яний.— А щодо батька, то це брехня,— провадив він, пробуючи звестися на ноги.#-Ніхто його не взяв і не візьме... правду кажу! Бо — трах'**-і всі, як груші посипляться. Трісь — і немає кайданів!
— Еге ж, еге! " похопилася господиня.—Він тут, я сама чула... та й штуку встругне іноді не хто інший, як тільки він!
— Ого-го!.. Ще й яку штуку! — п’яний підвівся нарешті на ноги, вхопившись рукою за стіну.— Дається навмисне в руки,— закують його: кайдани, ланцюги, колодки... а він сміється.. Гульк, а вони закували колоду, а його й пальцем не зачепили, бодай я навіть не понюхав горілки, якщо неправда... А то от сяде на підлозі в тюрмі... І аби тільки грудка крейди,—намалює човна — і ф’ю-ф’ю! Так і винесеться на хвилі... от що, а не то що!
Характерник! — підтвердила господиня.
— Ох, коли б так! — зітхнув Андрій.
— Побачиш... проявиться,— кивнув головою певний у чаклунстві Кармелюка селянин,— тільки збореться на силах і проявиться, аякже! І таких от негідників, котрі, значить, і свого брата... Гм!.. Або таких гадюк, які бувають шинкарі...
— Геть! — схопилася в запалі Уляна?
Але солдат стримав її. ч — ■
— Облиш, кумо, п’яний. А виряди краще всіх за фронт,— діло є.
— Ну, чорт із ним! — облишила вона.— А тільки ось що,
добрі люди; підкріпилися, чим бог^послав, і по сій мові бувайте здорові! ^ *
— Авжеж, час, пора кожному в своє лігво! — крекнувши, підвівся Дмитро разом з Андрієм. За ними почали хреститися й дякувати господині голодранці селяни, а п’яний заметушився по хаті, безнадійно розшукуючи свою шапку.
— Дай-но лишень я допоможу тобі, пане-брате! — люб’язно сказав Андрій, підійшовши до нього.
А в цей час у сінях почувся якийсь підозрілий шерех: хтось увійшов туди і навпомацки шукав двері.
Всі переглянулись.
-т— От принесла лиха година! — буркнув солдат.
Уляна кинулась була замкнути двері на засув, але було пізно: на порозі вже стояв згорблений дід із сивою бородою і в жебрацькому лахмітті; в руках у нього був довгий кий, а за плечима теліпалася торба. Спершу можна було подумати, що то прочанин.
— Слава богу! — промовив старечим голосом подорожній, низько вклоняючись і шукаючи очима ікони, немовби хотів перехреститися.
— Навіки слава! — відповіла невдоволеним голосом Уляна.
Подорожній, не звикши до темряви, нічого ще поки що не бачив і стояв коло дверей, протираючи очі.
— Іменем Христа, пана Ісуса, прошу притулку,—* вклонився він знову Уляні й одразу притих, немов побачив у ній щось дивне.
— Що бог послав, діду, прийміть, а ночувати в мене ніде,— відповіла господиня сухо й дала жебракові скибку паляниці.
— Нехай бог вам, папі, відплатить,— зітхнув дід,— а мені б спочити хоч годиночку... Я з курми встану... А тепер от просто ступити не можу,— так підбив ноги й намучився в довгій дорозі.
— Рада б, та не можу,— розвела руками господиня.
— Та мені хоч би під лавою отут,— обернувся подорожній назад і зустрівся поглядом з Дмитром.
На обличчі його мигнув подіїв, він подався на ступінь уперед і тихо скрикнув: але ту ж мить схаменувся й знітився, похилившись па кий.
— Що з вами, дідусю? — здивувалася господиня.
— Та щось у ногу кольнуло... і в бік,— відповів розгублено подорожній.
. Почувши крик старого, солдат здригнувся і з розширеними очима став прислухатися до його голосу; коли подорожній збентежився, мова його втратила старечу хрипкість і зазвучала виразніше.
— Діду, звідки ви? — швидко підійшов до нього Дмитро й, узявши старого за руку, став пильно приглядатися до його обличчя.^— Ви впадете від утоми... ось тут присядьте та підкріпіться хоч чаркою горілки.
— Як бувало в лісі темної ночі! — промовив з усмішкою дід і міцно стиснув солдатову руку.
— Коли пташині гнізда дерли? — перепитав солдат.— Та найкращого сокола втратили...
— А сокіл або мертвий упаде, або до пташенят повернеться,— відповів старий тихим, але зовсім дзвінким і молодим голосом.
При звукові цього голосу солдат схопився з місця, нахилився до обличчя старого, і в нього з грудей радіспо вихопилось:
— Ех, живий бог — жива душа, а хазяйка — хороша! — скрикнув він на весь голос, щоб зам’яти хвилювання, яке прорвалося, і додав, стукнувши кулаком по столі: — Ей, хазяйко, чого ж ти каменем стоїш: піднеси лишень бідному подорожньому чарку, а то впаде...
— Та ну його!—сердито огризнулась Уляна,—На всякого пройдисвіта добра не настачиш.
— Порожня в тебе пляшка, чи що? — суворо зауважив солдат.—Не скупись та кріпись, а весілля почнеться, то й частування буде...
^ Ти здурів? — витріщила вона очі на солдата.
— Замкни на замок кухню; коли в курнику свій півень, то чужі бійку зчинять. А що, хлопці,— звернувся він до селян,— тягніть лишень п’яного та тікайте, а то дід ненадійний... умре, то всіх нас поцуплять і такого всиплять, що й за рік не висьорбаєш. Знаєте, які ці проклятущі комісії, бодай їм добра не було, скільки вони перемучили нашого брата! Тільки попадись у зуби виродкам!
— Кара господня! — простогнав білявий.
— Бодай вони виздихали! — вилаявся чорнявий і став допомагати п’яненькому землякові знайти двері.
Тим часом Андрій, почувши злодійську мову солдата, його замішання і якусь тривогу, що зародилася в хаті, сам сполошився, підсів до діда й почав підозріло придивлятися до його обличчя.
Дід помаленьку стиснув його руку й тим ще дужче збентежив простуватого Андрія.
Коли солдат уже вирядив гостей і замкнув за ними на засув уїзні ворота, Андрій, вдивившись, нарешті, в очі старого, раптом здригнув і розкрив од жаху рота.
— Впізнав? — шепнув тихо старий.
— Батьку мій! — нестямно скрикнув Андрій і кинувся на шию старому.
-т— Тихіше! — прошепотів дід і стиснув йому до болю
РУКУ— . • ,
Цієї миті увійшов до хати Дмитро й кинувся обнімати Кармелюка. ’
— Не бійся... тут свої!
Андрій, теж з криком: "Батьку мій!" почав душити в своїх могутніх обіймах подорожнього.
— Задушите! — щасливо усміхався "дід", цілуючись і обіймаючись з своїми друзями.
Та хто це? — сполошилась Уляна, розгубившись до
краю.
— Хто?.. Батько наш і отаман, Іван Кармелюк! — урочисто проголосив солдат.— Воскрес-таки! Ур-раИ
Уляна стояла як ошелешена й почувала, що під нею земля хитається,
Скидай, друже мій, геть к бісу це лахміття: в нашої куми дещо знайдеться з награбованого та й личину геть,— заговорив після бурхливого вияву радості солдат.— Ану, кумо, ліворуч кругом... марш! Та до одягу ще неси сюди всякого провіанту і на зуби, і в горло... Свято ж яке! Людина з мертвих воскресла... Та яка людина!
— Не хвали так уже мене, друже!—докинув Кармелюк.— Перехвалиш!
— Ні, боже мій! Сама потім узнаєш, красуне, що хоч виверни світ навиворіт, а ліпшого не знайдеш!
Куди! — махнув рукою Андрій,
Ой? — блиснула очима Уляна.
з*-. Не вір, пані,—похитав заперечливо головою Кармелюк.— А от що він сказав — красуня, то правда... і що другої такої не знайдеш, то теж не брехня.
Ого-го-го,—загорілася від задоволення господиня.— Старий дід, а язик — пече, як вогнем...
Неси лишень одяг, там побачиш, що з дідом станеться...
Вечеряти, тітонько, дайте батькові мерщій,— втрутився Андрій,— а то мелете язиком, а батько голодний...
Зараз, зараз,— заметушилась Уляна,— дорогому гостеві нічого не пошкодую! —Вона вибігла й незабаром повернулася з цілим оберемком усякого польського одягу.— Приміряй, пане, що підійде, а я побіжу ще по господарству!
Кармелюк вибрав на свій зріст венгерку й інше; зірвав бороду, вмився й став знову, як і був колись, красенем. Неволя,-недуга і довга важка дорога змусили козака схуднути, але та худорлявість надавала його обличчю ще більше моложавості й краси.
Молодець!—вигукнув, задоволений солдат.— Такий самий... Ніби вчора розлучилися..."
— Ех, не такий, брате,— зітхнув Кармелюк і нахмурився,— Багато пропало здоров’я...
— Схудли батько,— сумно мовив Андрій.
Наживем! — махнув рукою солдат.
До хати заскочила Уляна.
— Ой мамо моя! — скрикнула вона, глянувши на Карме-дока, сплеснула руками й остовпіла.
— А що, впізнала, пані? — ласкаво всміхнувся колишній ДІД.
— Боженьку мій! Та це ж той самий пан, що я зустріла років два тому коло жидівської корчми.
— Він і є! А пані господиня і за два роки не забула?!
. — Господи, що ж це? — шептала Уляна, не відриваючи зачарованих очей од Івана.--Я думала — шляхтич якийсь... панрк... а, виходить, Кармелюк... От щастя! І в голову не могла собі взяти... ночами не спала... Про Кармелюка скільки начулася, а в очі не бачила... і невтямки... А воно, виходить, не дідич, а наш славний отаман... Ну й дивовижа!
— Спасибі за ласкаве слово... Вже коли задля першого знайомства говорити всю правду, то і я не раз проклинав красуню, яка до всіх моїх мук додала ще й туги...
— Ге-ге, друже,— ударив Кармелюка по плечі солдат,**** такий же, як був — просто з фронту й спуску немає!
— Годі вже! — махнула рукою зніяковіла господиня.^ Я ось зараз дам вам вечеряти.
Через кілька хвилин на великому столі, застеленому чистою скатертиною, красувалося вжо кілька чималих фляг з березівкою, перцівкою, вишнівкою й чорним нивом, шкварчала па сковорідці яєшня з салом, стояла миска з холодною свининою, а друга з свіжим сиром і сметаною.
— Пробач, дорогий пане! Що бог послав...— припросила з приворожливою усмішкою господиня Кармелюка і його товаришів.
— Та пошли, боже, й багачеві такої вечері! — підлестив Кармелюк.
Всі посідали. Господиня піднесла гостеві першу чарку,
— Чого ж побажати нашому любому панові отаманові? Ну, щастя, здоров’я, слави, удачі... Ні, ще ось чого: щоб коло нього було таке вірне та щире серце, яке б не допустило поставити йому пастку, яке б кинулося на самого диявола, себе б оддало йому в зуби, а дорогого б друга закрило...
— Козир-молодиця,— усміхнувся солдат,—хоч і в наш город закинула камінчика...
— А що ж, і правда,— зауважив Андрій,— не вберегли.
— Сам винен, попався на вудочку,—усміхнувся Іван,— та ще попався, як дурень, а дурня і в церкві б’ють...