Скафандри з них зняли, і Коор поклав потерпілих на м’які чисті ліжка.
Вони поринули в прірву сну.
А коли прокинулись, то побачили незвичайну картину. Коор сидів у кутку великого, вирубаного в су-цільній породі приміщення і ворожив над мініатюрними кібермашинами. Поряд з тими машинами видно було якісь дивні зеленкуваті сфери на золотистих триніжках. Вони з’єднувались з лічильними машинами кабелями.
Добромир оглянув печеру. На її сферичному куполі, в центрі, було вирізьблено опукле коло, облямоване золотим обручем. Від обруча в усі боки розходились зигзагоподібні промені. А далі, на темно-синьому тлі, бли-скотіли кружала. Напевне, планети. Добромир порахував їх. Кружал було одинадцять.
Дивно. Як дивно! Чому одинадцять? Адже планет дев’ять…
— Ага, — почувся голос Коора, і його сухорлява постать підвелася від кібермашин. — Ви теж помітили цю схему. Чудово. Абсолютна таємниця. Але я майже розгадав її.
— Тоді розкажіть нам, — озвалася Зоря, протираючи заспані очі. — Досить спати.
— От добре, що ви теж прокинулись. Я вже передав повідомлення про вас. Незабаром прилетить реакти-вний вертоліт. Попаде на горіхи. Зате почуєте таке, що й не снилося.
— Так чому ж одинадцять планет? — не стримався Добромир. Коор лукаво примружив очі, цмокнув і за-сміявся.
— Про одну можна догадатись і так.
— Фаетон! — скрикнула дівчина.
— Молодець, — похвалив Коор. — А ще одна — Трансплутон, або Вулкан. Не відкрита навіть сучасною наукою. Але була відома у давнину, а кому — скажу потім. Не робіть незадоволеного вигляду. Спочатку вмий-тесь, поїжте, а потім — ласкаво прошу. Соромно говорити про такі тайни, не вмивши обличчя. Жартую, жар-тую. Вода ось там, у кутку. Тільки не розхлюпуйте. Вона потім ніде в дистиляцію. Треба берегти. Та вас не вчи-ти… Ну, хутчіше, хутчіше.
Потерпілі швиденько вмилися, випили гарячої кави з бутербродами, їм не терпілося почути розповідь Коора, в словах якого відчувалося хвилювання і радість ученого, що відкрив зовсім новий світ.
Селенолог підійшов до дивних сфер на триніжках, торкнувся однієї з них рукою.
— Вас вразив їх вигляд? — запитав вій.
— Дуже, — признався Добромир. — Ніколи не бачив таких.
— І не дивно, — засміявся Коор. — Вони зроблені мільйони років тому.
— Де? — ахнула дівчина. — На інших планетах? Біля іншої зірки?
— На іншій планеті, — хитро сказав Коор, — якщо мати на увазі, що ми перебуваємо на Місяці.
— Не морочте нас, — скрикнув Добромир. — Ви говорите загадками.
— Ну все, годі, — посерйознішав селенолог. — Сідайте там, на ліжках, і слухайте. Ці апарати — подоба наших пам’ятних машин. Вони зроблені мільйони років тому, а точніше — сім мільйонів років тому, па Землі.
Добромир і Зоря перезирнулися вражено.
— Як — на Землі? — здивувалася дівчина. — Хто ж їх робив? Адже тоді ще не було людських рас.
— Були, — махнув рукою Коор. — Ви, може, не читали або забули, що вже півстоліття тому знаходили пам’ятки мільйонорічної давності, які підтверджували існування розвинутих цивілізацій багато мільйонів років тому. А наша знахідка тут, — Коор любовно погладив зелені сфери, — освітлює ту епоху повністю.
— Але чому на Місяці? — розвів руками Добромир. — Як потрапили на Місяць ці апарати? Хто сюди прилітав?
— Люди Землі. І дехто інший. Про все це я прочитаю вам. Слухайте уважно. В цих сферах методом кри-сталічного запису розповідається історія тих часів, часів розвитку лемурійської культури. Ви чули про гіпоте-тичний материк Лемурію? От і гаразд. Вона існувала раніше за Атлантиду. Це був гігантський материк. Він розстилався там, де нині Тихий, Індійський океани, до нього входила частина сучасної Африки.
— І ви зрозуміли чужу мову? — здивовано запитала Зоря.
— Не я, а мої кібермашини, — ласкаво сказав селенолог. — Вони дуже швидко знайшли ключ до записів. Довелося поморочитись, але все вдало. Скоро люди нашої планети знатимуть повністю свою передісторію. Досі все було в тумані. Труднощі були неймовірні. Розповідь ведеться в символічному плані. Своєрідна алгебра ви-разів і понять. Але я маю велику підготовку щодо стародавніх культур. Оскільки ж у них була повна спадко-вість, то мені пощастило натрапити на кінчик ниті. А до клубочка дійшли кібермашини. Ось так. Почнемо?
— Читайте, читайте, — разом скрикнули Добромир і Зоря.
— Гаразд. Ні, краще не я читатиму, а машина У неї неприємний голос, але вона збереже всю своєрідність викладу. Бо в мене можуть бути свої домисли, гіпотези, пояснення, а машина об’єктивніша. Будете судити самі. Назви Землі, Місяця, планет і так далі машина замінила з древніх на сучасні. Релігійно-містичне забарвлення залишилось. А об’єктивне наукове зерно вилущити — це вже справа дослідників.
— Скоріше, не мучте нас, — попрохала дівчина. Її сині оченята горіли нетерпінням. — А то прилетять наші мучителі — і не дослухаємо до кінця.
— Встигнете, — пообіцяв Коор. — Починаю.
Він підійшов до кібермашини, ввімкнув її. На щитку заблимали мініатюрні синюваті вічка. Почулося ле-геньке стрекотання. Спокійний металічний голос сказав:
— Ти, хто вперше доторкнешся до записів Асурамія, збережи священну повагу до моїх слів. Це слова правди, це слова горя, це слова великого попередження, яке Асурамія посилає в далеке Майбутнє. Я вірю — воно прийде, бо Спіраль Життя Вічна і нема сил у Безмежному Лоні Великої Матері, які б зупинили її урочистий і переможний хід.
Асурамія знає: ти, хто вперше доторкнешся до його записів, — будеш інший, бо ніщо не повторюється у Всесвіті. Ти будеш інший зовнішньо, у тебе буде інше вбрання, інші звичаї, інша мова, інші традиції. Але ми Брати з тобою, рідні Брати, бо Лоно Великої Матері, яке породило нас, — єдине. Кров Безмежності — Великий Вогонь — пронизує і мою, і твою ще не народжену субстанцію. І через нього, через той вічний благословенний Вогонь, ми з тобою і з’єднаємось у розмові дружби.
Прийми любов Асурамія, далекий Брате, прийми його сердечне попередження. Вислухай Історію Лему-рії, історію її розквіту і загибелі, і хай вона буде для тебе дороговказом до Істини, яку не встигли побачити ми — діти Чорної Раси.
Вогонь — Священний Вогонь! Збережи слова Асурамія, донеси подих мільйонноліть до слуху майбутніх рас. Бо ми — це вони, бо вони — це ми, розділені невблаганним часом і простором — Великою Ілюзією Єдино-го Існування.
Люди у підземеллі завмерли. Нема для них нічого: ні недавніх негод в ущелинах Місяця, ні страху смер-ті, ні Землі, ні Гайворона, який, напевне, готує їм прочухана за порушення дисципліни. Є лише цей дивний, та-ємничий голос, є лише грандіозна, легендарна панорама давно зниклого життя, яке знову відроджується, вирує, постає нещадною об’єктивністю у всій своїй буряності і трагічності.
СЛОВО АСУРАМІЯ
— Я, Асурамія, сиджу в печері.
Переді мною — священний Сура-па. Він приймає мої слова і поглинає їх в надра своїх кристалів.
Інколи я виходжу з печери, дивлюся у простір. Там пливе колесо Землі, яку я покинув недавно. Вона охоплена полум’ям і димом. Не видно землі. Не видно води.
Гнівні Божества Космічної Справедливості обрушили свою караючу волю на грішних сипів Чорної Раси, які власними руками викликали до дії таємні сили Вогню, заховані Великою Матір’ю в своєму покрові. Посіяні отруйні зерна дали жахливі парості. Нема повернення назад! Лемурія гине!
Місяць теж здригається від пекельних вибухів. Вогняні смерчі іуляють по його тілу. Випаровуються від страшного жару теплі моря, чорніють голубі дерева і мохи.
По ущелинах Місяця з вереском і жахом мчать волохаті тюї-ри — примітивні тварини цієї планети. Вони нічого не розуміють. Вони шукають захисту в горах. Та захисту нема ніде. Гине Земля. Гине Місяць. Караючий вогонь не знає пощади. Хай же здійснюється воля Космічного закону. Хай наступні раси не повторять гріха Лемурії.
Я, Асурамія, повертаюся до печери, сідаю перед священним Сура-па і починаю свою розповідь. Це буде розповідь про далеке минуле Лемури, про дні її розквіту і падіння, про дивних, божественних Синів Вогню, які прийшли з Космічної Далини, і про Чорних Жерців Лемурії, які повстали проти Посланців Великої Матері.
Я теж скоро піду з цього світу страждань та ілюзій. Я піду спочивати до Сфер Блаженства, щоб колись знову прийти сюди для боротьби і страждань. Але тепер доведу до кінця свій задум — залишу для наступних рас Слово Попередження. Я, Асурамія, починаю.
Перші раси Лемурії вийшли з предковічних лісів. Вони були високі і могутні. Вони мали довгі сильні ру-ки і порослі густим волоссям тіла.
Вони були хоробрі і меткі. Чоловіки не боялися наодинці зустрітися з плямистими гігантськими такала, які нападали навіть на носорогів.
Мисливці приносили з полювання багато м’яса. Жінки збирали плоди. Лемурія була багатою землею. Пересуваючись з місця на місце, племена легко знаходили їжу і притулок. Інколи вони селилися в гірських пе-черах, інколи робили криївки з кори великих дерев.
Так минали віки. Багато віків.
Лемури почали здобувати вогонь. Спочатку вони його зберігали у кам’яних схованках, а потім навчилися підпалювати сухий мох і бересту тертям двох кусочків дерева.
Вогонь дав тепло і захист від нічних хижаків. Він нагадав темним лемурам, що якісь вогні сяють вночі на небі. Вони почали, інколи думати про ті таємничі далекі вогні.
А думка — брат вогню. На її крилах почали прилітати до лемурів великі відкриття. Так почалася довга дорога до слави Лемурії.
Минула епоха списів, луків і стріл. Лемури знайшли в горах руди — мідну, залізну і срібну. Вони навчи-лися плавити і обробляти її. Деякі племена оселилися на постійних місцях. Виростали городища, які почали володіти навколишніми землями.
Спалахнули війни за землі. Полилася кров.
І тоді прокотилися по Лемури могутні землетруси. Земля попереджувала нерозумних дітей своїх. На за-ході океан поглинув частину земель. На сході піднялися високі гори. Над ними клубо-чились вогні, і гарячі ка-мені розліталися від них, запалюючи навколишні ліси.
Та лемури не прислухалися до голосу Матері. Війни тривали. Вони інколи переривалися короткими ро-ками спокою.
Якраз у цей час з’явилися Сини Вогню — Посланці Великої Матері.
З неба спустилися великі Храми. Вони були вищі за тисячолітні дерева. Вони сяяли, як сонце, і могутнім ревом потрясали землі Лемури.
З них вийшли Сини Вогню.