За якусь годину–дві їх було зібрано біля сільради. Сюди ж зійшовся майже весь Вавилон. Із Глинська прилетів Македонський на кількох санях з людьми.
У полишених напризволяще дворах ревла непоєна худоба, кричали голодні свині, вили собаки за хазяями. Недавні дідичі вавилонські, тепер майже нічого не варті, збилися в купку на Гусакових санях, мовчазні та безпорадні.
Парфену застали на хуторі саму, Данько втік кудись верхи на коні, отож одну й припровадили до сільради. Вона сиділа на своїх однокінних санчатах. Якби ще Данько був тут, біля неї, то вважала б себе просто щасливою вже хоча б з того, що залишає хутір назавжди.
Явтушок скорчився, плакав, обступлений дітками, на казенних санях, бо своїх ще не встиг надбати, а на Гусакові сани сісти не захотів.
Рубан оголосив постанову Вавилонської сільської Ради про арешт бунтівників і став начитувати список, кожен поіменований у ньому мав відповісти: "Я — Хома Раденький", "Я — Матвій Гусак", "Я — Проць Гулий", "Я — Панько Кочубей" і так далі.
Коли Рубан вичитав із списку Явтуха Голого, то за нього відповіла Пріся.
— Явтушок тут, аякже, — сказала вона, бажаючи бодай цим підкреслити його велику порядність і послухняність перед властями.
До всього спричинився обріз, якого Явтушок тримав у ковбашці проти Соколюків. То — зброя. Явтушок благав Прісю не забувати його, чекати до самої смерті. Пріся клялася чоловікові у великій любові й відданості, жалкувала, що не пошила йому нових штанів, добротних, теплих, суконних, як у тих дідичів, і мусить виряджати в штанях нікудишніх, полотняних. Так і не вмовила Явтушка взяти з собою празникову вишивану сорочку і чорну касторову камізельку, до пояса він теж був у дранті, у тому, в чому пішов на Йордань, бо гадав, що там доведеться битися з комнезамами навкулачки, й не міг для того брати одіж–пошанівку. Вже тут, на санях, попрохав Прісю, аби вона зняла з шиї разок намиста червоного, вона зняла і вкинула його в торбину з хлібом, з кількома гранками сала і з рушником, новеньким, ще не вибіленим і жорстким, як бляха.
Левко Хоробрий попрощався з Явтушком за слов'янським звичаєм — цілуючись тричі. Явтушок жалкував, що філософ не їде з ним, все–таки було б веселіше, якщо справлять кудись далеко, і знову заплакав.
— У тебе своїх діток нема, то приглядай за моїми дітками, — попросив наостанку. — Твій цап полюбляв літечком обідати з нами під грушею.
Левко Хоробрий хотів виручити Явтушка, повернути його діткам, і ще жаль було, що кожної неділі не стоятиме на воротях така дивовижа, як Явтушок: у вишиваній сорочці, в камізельці касторовій, а там, нижче пояса, — в латаних–перелатаних штанях. Він кілька разів бігав то до Рубана, то до Клима Синиці:
— Я про Явтушка. Нічого куркульського в ньому нема, він середнячок натуральний, давайте відпустимо його з миром.
— Я не проти, — казав Рубан, — та чи Македонський погодиться…
Той зрозумів, про кого йдеться:
— Нехай їде, а в Глинську побачимо.
— А може, нехай утече? А ні — я за нього? Діток у мене нема, дружини також чортма.
Не дозволили, всі бачили Явтушка з обрізом біля хреста.
Їх вивезли опівдні. В тутешнім краї о цій порі саме починають гуртуватися заметілі. Вітри збираються в Кумовій балці або ще деінде, там лежать нишком усю ніч, а лишень сонце прогляне в Кумову балку, вони випурхнуть звідтіля, налітають на вітряки, а потім бешкетують над Вавилоном до пізньої ночі. Перша рушила Парфена, сиділа на своїх санчатах горда й гарна, а вже за нею вибиралися на глинську дорогу інші. На греблі зупинилися — велетенський йорданський хрест лежав на ставу самотній, іскрився багрово, було в ньому щось трагічне, майже фатальне. Всі затихли перед тим вічним хрестом, навіть у конвої не квапили їх, дали можливість уволю надивитися на останній йорданський хрест, біля якого могли б мати чудове й веселе свято, літання на дзиґах, високі випари душ у морозному мороці.
Хрест на ставу, напевне, лежатиме ще довго, до шквальних весняних відлиг, і лише інколи, переважно в ранкові години, до хреста ще навідуватиметься цап Фабіян, гнаний голодом. Старому все ввижатиметься, що станеться диво, і люди знову вийдуть на Йордань із печеним та вареним. Але дива не буде, а червоний буряковий квас вимерзне дощенту, і хрест прибере розмито–холодного синього кольору, аж поки його не підхопить повінь і приб'є до греблі разом із кригою.
Від хреста до самої греблі виднілась червона цівка — то Рузя волочила за комір свого Джуру. Зараз вона вийшла вся в чорному, гарна, майже юна, самі нерви, самий страх, а може, то була байдужість до страху, — зійшла на греблю, впізнала Джуриних убивць на санях: одного, другого, третього, всіх оббігла, а тоді спитала:
— Це вас за мого Джуру? Ха–ха–ха!
Раділа вона, проте важко було збагнути, раділа з того, що їх везуть із Вавилона, а чи з того, що вони вбили Джуру, і тепер вона більше не буде страхатись ні його самого, ні його безумного трактора, якого він запускав майже щоночі, перед сном, і велетенська хата їхня тремтіла, мов у пропасниці.
Рузя була неабияк вражена, побачивши Клима Синицю, який сидів на окремих санях із конвоєм.
— Це ти, Климе? А тебе за віщо?
У конвої засміялися, то вона тепер поготів повірила, що й його арештовано. І тут спалахнула в ній осоружна думка: податися з ним. У сум'ятті бентежному метнулася до хати.
Свічі горіли в головах Джури, вавилонські бабусі шепотіли молитви над ним, приклавши йому очі мідяками, щоб не дивилися так безумно на свою смерть та ще на божевільний Рузин рішенець. Перебігла в свою половину, одягла похапцем кожушка дубленого, нап'яла хустку, дістала зі скрині своє святкове вбрання, сорочку шовкову, все те зв'язала у вузлик і, не сказавши бабусям ні слова, вибігла з хати. Встигла на сани.
— Замість кого? — запитав її конвоїр.
— Сама за себе, — нехитро мовила Рузя, маючи намір перебратися потім на сани, в яких їхав Синиця.
— Будеш замість Данька Соколюка. Втік, бестія… — сказав вусатий.
— Мені однаково, — заусміхалась Рузя. — Джури нема. Тепер я вільна птаха…
Цап біг за ними геть за Вавилон, аж поки йому не вдарила заметіль у вічі. Коли повертався, зайшов погрітися до Джури. Той лежав на лаві, мав безневинно складені руки, а Левко Хоробрий саме знімав із нього мірку для домовини. Бабусі зашепотіли щось не то проти одного, не то проти обох Фабіянів — цапа і чоловіка, чи то пак, чоловіка і цапа, що не одне й те саме.
Ще того ж дня з Глинська повернулася Рузя, її одіслали, щоб поховала Джуру, обдуреного і спровокованого куркулями. Повернулися й брати Скоромні з синами, вони зізналися там, що були намовлені та озброєні проти Рубана, але ж не припускали, що дійде до розправи над ним. "Тепер саме вони, Скоромні, — сказав Рубан на слідстві, — будуватимуть новий Вавилон, якщо звільняться від своїх класових помилок. А так люди вони справні, заповзяті, у майбутньому на таких можна покластися". Рубан у запалі міг наговорити про них і зайве, самих–бо Скоромних вразила його незлопам'ятливість, і тепер не можуть простити собі, як вели його на хрест йорданський. Ничипір потім іще довго ховатиме свої очі від голови, від Антона Рубана. Скоромні такі, що вже як один раз повірять людині до кінця, то вже не зрадять її ціле життя.
На ярмарковім майдані бурхотіли багаття, для підтримання яких трощили непманські рундучки. Вавилонське вогнище вирізнялося з–поміж інших. Його розвела Парфена з жінками, грівся ж біля нього та смажив сало на шпичці і Явтушок. У спалахах він скидався на маленьку волохату істоту, що прагла тепла й горнулася до вогню ближче за інших. Прочув від когось уже тут, біля багать, що землі, на які збираються зіслати куркулів за бунт і за все, ніким не зміряні та не займані, бери собі хоч сто, а хоч двісті десятин, став на них гарного зруба (лісу там тьма!), викликай родину і хазяйнуй, скільки здолаєш, ніхто до тебе жодного діла там не матиме. І то, мабуть, не жарти якісь, Явтушок прочув те не лише від своїх, яким великої віри не йняв, а й від сторонніх людей, анітрішки не зацікавлених бачити якогось там Явтуха Голого великим магнатом на тих землях. Он Панько Кочубей навіть прихопив із собою колійське начиння: "Хто ж буде колоти там твоїх кабанів, Явтуше, як не я!" А бездітний Созон Лобода з Теклею (вона, як і ще дехто з жінок, зголосилася поїхати добровільно з чоловіком) взяли з собою лозову колиску, ще сподіваються надбати там діток. Явтушок схопився за те, поводився на слідстві зухвало, сказав, що пристав до багачів свідомо і добровільно, що ніхто його до того не спонукав, що він, мовляв, прагне доходити до всього своїм власним розумом. Тому суд не послухався Рубана, не зглянувся на батька стількох діток, хоч уже самий вигляд Явтушків не міг не викликати співчуття. Суд, на якому головував сам Чуприна з Чупринок, вирішив і його зіслати з вавилонським охвістям заодно, як підкуркульника й заколотника. Під час суду думки Теслині мимоволі оберталися довкола трагічної постаті Явтуха Голого. Ще ж якась мить, і вже міг би визріти в ньому новий Бубела — злобний витвір старого Вавилона. Лишень постав він власного вітряка на горі, дай такому відчути крила — і вже не здіймеш його з тої гори голіруч…
Ватажка куркульського — Дороша, який у Прицькому на Йордані убив голову сільради котовця Майгулу, було засуджено до розстрілу. Він сказав, що заводієм бунту насправді був Бубела, іще коли жив, а він при ньому ходив лише у підпасичах. Мовляв, ще невідомо, як би склалося, коли б не замерз Кіндрат Бубела. Після повалення влади на місцях мали намір захопити Глинськ і проголосити Глинську республіку.
"Куркульську республіку", — уточнив Тесля.
Македонський посміхнувся при тому. За порадою Теслі він свого часу звільнив Бубелу, аби видніше було, хто гуртується навколо нього, та щоб краще бачити наміри куркулів. Але раптова смерть Бубели дещо приспала Македонського. З мертвим Бубелою виявилося важче боротися, ніж із живим.
Чуприна з Чупринок оголосив, що вирок суду остаточний і не підлягає оскарженню у вищих інстанціях.
Наступної ночі засуджених відправили з Глинська, а далі їхньою долею вже ніхто не цікавився ні тут, ні у Вавилоні. Лише згодом Харитон Гапочка, який полюбляв розглядати світ через глинську пошту, звернув увагу на листи здалеку до родичів та односельчан.