Ясько служив у гарячому місті Мари, де спека така, що тане каніфоль до скрипки, а на піску можна варити курячі яйця — так писав мені Ясько в листах). Одне слово, все було за те, щоб привітати першого вавилонянина, який трапився в дорозі. Ніяк не можу уявити собі Явтушка в цій ситуації й не можу повірити, щоб такий колоритний вавилонянин та "знімчурів". А тим часом ловлю себе на тому, що нікого з вавилонян мені зараз так не кортить побачити, як його. Це, напевно, зовсім не той Явтушок, якого я знав, нині це мало бути щось доконче загадкове. Під Пирятином нас був перейняв якийсь чоловік, почав вимагати документи. Нас було двоє, то ми стягли його з коня і хотіли вже відпустити його душу на покаяння, коли він: "Там німці стоять. А я хочу завернути вас, щоб не гинули задарма". — "Хто ж ти будеш?" — питаємо. "Староста, — каже він. — Новоспечений. Вчора поставили". Розійшлися мирно, ще й подякували йому, а потім пошкодували. Бо ніяких німців у сусідньому селі не виявилось, а ми кралися через болота й ледь не загинули в них. Староста просто перехитрив нас, опинившись під конем. То був перший староста, з яким мені довелося мати справу. Так чи інакше, а не слід поки що показуватись Явтушкові, хоч він і ходив у друзях мого батька, а я був другом його сина, і пісеньку сьогодні він наспівував не з веселих.
Коли я приїздив у відпустку, Явтушок не міг намилуватися формою Аерофлоту, яку ми, курсанти, всілякими хитрощами, а надто кльошем штанів, трансформували майже в морську. "Оце так штани!" — дивувався він, а кашкета з крабом все приміряв на своїх синів. "Учіться, песиголовці, якщо хочете літати", — казав він ошелешеним синам (Ясько вже тоді служив у місті Мари). Коли мій літачок падав, то спав на думку чомусь саме цей епізод у хаті Явтушка, куди я прийшов не так побачити Явтушка, певна річ, як показати себе, майбутнього цивільного льотчика, тоді чи не єдиного на весь Вавилон. Смішно, але ті мої кльошні штани, якими так захоплювався Явтушок, тепер мені можуть коштувати життя. Адже запам'ятав їх тут не один Явтушок, і нема ніякого способу примусити Вавилон про них забути, а що ж до окупантів, то їм досить лише натякнути про такого вавилонянина, хай той і невисоко літав з Глушенею…
Зі згарища Валахів, де закіптюжена піч з комином, нагадуючи комунівський локомобіль, замчала мене в дитинство (скільки ж бо зим переслухано на тій печі!), іду до Рузі через ту саму греблю, на якій колись Боніфацій (пригадуєте?) все норовив усістися верхи на Савку, коли той повертався вночі від Рубана після вечері. Зараз і мене охопив якийсь острах на цій греблі: невже й досі душа Кармеліта блукає по Вавилону? Звідки–бо душі знати, що тут давно нема Зосі, бо Рубана перекидали з одного села в друге, Зося з дітьми металася за ним, а де тепер — невідомо, можливо, причаїлась десь тут, в районі, а можливо, подалася на схід, бо кому–кому, а дружині Рубана тепер не світило тут. Біла зграйка качок ночує на ставу, батько писав мені в Миргород напередодні війни, що вирішив завести білих качок, узяв з інкубатора тридцятеро качат, отже, могли то бути й наші качки. Я покликав їх — зграйка прокинулась, ворухнулась, закричав качур і потяг біле намисто в очерет, подалі від гріха. Та врешті хтось їх таки докличеться, чиї б вони не були.
Рузин дім, такий знайомий з дитинства. З усіх вікон знайшов обжите, в якому білі гаптовані фіранки звисають, як білий сум, — за їх візерунком жевріють очі, геть не божевільні, не полохливі, пропікають мені душу наскрізь, насторожують своєю насторогою. Потім рука відгортає фіранку, й ті самі очі тепер дивляться на мене з подивом і довірою, а друга рука показує мені на двері.
Іду до дверей, стою, чекаю, але бачу — на дверях чималенький замок. Як же це так? Хто замикає тітку Рузю? Навіщо?.. Мабуть, дійшла краю, коли вже замикають її. Від когось чув, що німці розстрілюють причинних. То це Вавилон її замикає, рятує…
Стало водночас і ніяково під цими дверима, і боляче за те, що нема ніякої змоги зарадити її горю, розвіяти печаль її білих вікон. Хто ж відмикає її, бідолашну? А мені чи не краще податися геть…
— Підніми руку. Там на віконці ключ. Відмикай і заходь…
Роблю, як мені звелено, сам–бо напросився, відступати вже пізно. Вітаюся з нею, а вона, війнувши білим подолом, побігла до хати, не може там знайти сірників.
— Ні, ця Рузя таки божевільна. Йде з дому і забирає з собою сірники. Стривайте, ось я зараз з печі дістану жаринку, якось засвітимо.
"Так, вона зовсім кепська, коли вже починає наговори на себе. Це край…"
— Мало того, що вона замикає мене, то ще й ховає від мене сірники, щоб я не світила світла. Проходь, проходь, не бійся. Я зараз дістану жаринку…
Побігла за перестінок, грюкнула там затулою, заходилась розгортати попіл рогачем — все це чути мені, а по хвилі вносить жаринку на затулі, кладе щипоть вати, каже: "Дмухайте". Я дмухаю, аж доки не спалахнуло полум'я, а від нього вже засвічуємо сліпничка. На рижієвій олії. Запахло полем…
— Ну–ну, то хто ж це буде?.. Щось не впізнаю. Схожий на когось, а не впізнаю. Певно, це ти, старший Валахів?..
— Я… Мальво… Мальво Орфеївно.
— Скільки ж це ми не бачились? Ще тоді, як у Зелених Млинах…
— На шкільній молотьбі. Пригадуєте? Ви тоді на барабані стояли. А я відгортав полову. Лель Лелькович, Домірель, Кирило Лукич у пенсне… Загубив його в полові…
— Пасовські…
— І Пасовські. Марія Вільгельмівна і Олександр Стратонович. Математик.
— Помер, бідолаха, з ядухи. Перед війною. На останньому екзамені помер. Задушило.
— Ну, а Лель Лелькович? Домірель?
— Піїпли на війну… В перший день. Залишився один Кирило Лукич там. Старий уже. Ще земський… Повоювала я з ним. Не хотів залишати свого хутора. Не хотів перебиратися у нове село. А хутір там — півтори десятини одного саду. Сад залишився, у колгосп перейшов, а хату ми перенесли в нове село. Звісно, старому не хотілося кидати обжите місце — довкола жита шумлять, овес, пшениці, — рай для птиці, для худоби, лише голубів було сот зо три, — отаке життя, але й мені ніяк було відступати. Тепер мені за ті хутори в Зелені Млини й не потикайся…
— Бачу, що й тут вам не солодко.
— Тут хоч свої люди… Не мають ніякого зла проти мене. Тільки замикають… — посміхнулась Мальва. — Вранці Рузя замикає, а вночі відмикає. Вона ось–ось має надійти з буряків. Ото здивується, коли побачить, що я одмикана. Що ж ти стоїш? Сідай. Розказуй… Звідки і як?..
— Довго розказувати, Мальво… Орфеївно…
— Ну, ну, Орфеївно! До чого це? Зови просто Мальвою. Родичі ж… Та й ти вже нівроку. Кажуть, літав?..
— Невисоко… На кукурудзянику… Побитий був дуже. Літачок побитий…
— Десь тут? Недалеко впав?
— За Києвом. На Полтавщині.
— Це ти з того оточення?..
— З того, Мальво… Орфеіївно. Ми там, Мальво, трималися до останнього патрона. Разом з генералами пішли в останню атаку. Льотчики не льотчики — всі підряд. А вів нас в атаку секретар ЦК Бурмистенко. Я був у його групі. Було п'ять груп, і жодній не вдалося вирватись. Бурмистенко загинув. На моїх очах. Нам навіть не вдалося його поховати. Не встигли…
— А що Кирпонос?.. Зрадив…
— Хто вам таке сказав?
— Народ про це гомонить. Було начебто в німецьких газетах. Здав армію і сам здався…
— Я бачив Кирпоноса. Привіз до нього пакет. Не знаю, що було в тому пакеті, але впали ми недалеко й пакет вручили йому в руки. Це було на світанку, ще добу він був з нами, ходив з ціпком, був поранений у ногу. А другого дня, саме бралось на вечір, загинув біля "генеральської кринички". Там є криничка, в Шумейковому гаю, генерали пили з неї, то бійці називали її "генеральською криничкою". Вибухнула міна, коли він саме пив воду. Шальна міна. Там його і поховали. Я сам пив з цієї кринички, коли прийшов до них. Якби мій літачок не впав, можливо, я вивіз би Кирпоноса…
Гуп–гуп під хатою.
— Це Рузя, — заспокоїла мене Мальва. Вибігла, зустріла її.
Рузя темна та чорна. У фуфайці, підперезаній поясом, у чоботях, в теплій хустині, в очах і переляк, і посміх. Німці пустили завод, женуть усіх на буряки, примушують удень копати, а вночі чистити при ліхтарях. Двічі–тричі на день приїздять коменданти, а щотижня навідується і сам гебітскомісар Месмер, похваляється скликати у Глинську з'їзд буряківниць, на який начебто має прибути ще хтось вищий і кращим з кращих вручить годинники. Ще б пак! За такі буряки, каже Рузя, можна пів їхньої Німеччини віддати. Тож плекали ми їх для себе, буряки, як кінські голови, копачі не витримують, руки німіють, а він, клятий, пройде у білих рукавичках і тільки прицмокує.
— Ось яку землю віддали ви німоті! — злиться Рузя, стягуючи на ослінчику чоботи. Праву ногу не може роззути, то Мальва допомагає їй, і це так зворушливо, коли одна жінка роззуває другу. Мальва не розрахувала сили, падає з тим чоботом на ліжко, сміється, а Рузя, вже боса, плаче на ослінчику.
— Ну, ну, годі тобі, п'ятисотеннице! Іди мий ноги, вечеряй, та й родич, ось бачиш, з дороги. Також не вечеряв.
— А що там у нас на вечерю? — запитує Рузя у Мальви.
— Пироги з буряками… І печеня. Несолена. Немає солі.
Обидві йдуть за перестінок, Рузя вмивається там, а Мальва збирає вечерю: вносить пироги, знамениту вавилонську печеню з качки, непочату пляшку буряківки.
— З нашої винокурні, — посміхнулася Мальва, ставлячи пляшку на стіл. — Рузя простуджується, кашляє, то я її підліковую. Вона на бурячках, а я тут… під замком.
Входить Рузя, випиває свій келишок, береться за пироги. Відразу зашарілась, ожила, в очах заграли вогники.
— Де ж ти збираєшся жити?
— Ще не знаю.
— Тут ваші качки на ставу. Білі. Северин у Глинську дістав. Передоручив мені, та все не можу їх докликатись. Або здичавіли, або не знають нашої мови. Якісь там китайські…
— Ага, батько писав про них…
— Про качок?
— Та він про все мені описував… Такий писучий був, що я не встигав перечитувати його листи. І про вас писав…
— Що ж він про мене писав?
— Що ви отримали орден за буряки. Що заміж ледве не вийшли за якогось прийшлого.
— Дай спокій з тим заміжжям. Він переселенець. З Теребовлі. Піч у мене клав. Потім цей перестіночок поставив. Гарний такий був чоловік, лагідний, тихий і великий майстер по печах. Залюбився, може, в мене, а може, в мою славу.