– Панове, аж настільки детального щоденника я не вела, втім… Так – віддалений кут стоянки, під каштанами – то було наше місце!
– Дякую! – натужно видихнув Лука. – Це все. Дякую. Вибачте! – і знесилений плюхнувся на заднє сидіння легковика.
Ленґхем кинув запитальний погляд на Пашку.
– Здається, останній синьошкірий переходить у ваше розпорядження! – пояснив той.
– Тоді мусимо їхати негайно! – відповів йому Тоні, заводячи Ланос і стрімко рушаючи з місця. – Лука вийшов з автомобіля, засвітився, переконаний – сюди вже мчать співробітники спецслужб! Документи й кредитки при мені – в Гермес я можу й не повертатися, в синьошкірого взагалі немає речей, залишаєшся ти…
– Великий клопіт! Висадиш мене на шосе – до Рожищева доїду попутними!
– Тоді я викликаю мінівен – вони вже в Києві й за моїм сигналом виїдуть нам назустріч. В автомобілі можна лягти, там буде досвідчений лікар – він одразу ж огляне хворого й почне лікування!
– Я не хочу нікуди їхати! – сказав Лука, коли друзяка переклав йому слова Тоні. – Я втомився. Я щасливий. Я хочу відновити родину. Мій син ненавидить синіх тому я хочу знебарвитись. Я дізнався все, що хотів. Вибач, англійцю, але свій світ я вже врятував!
Тоні вдарив по гальмах. Зупиняючись, Ланос здійняв хмарку снігу, що починав уже встеляти землю тендітним білим покрівцем.
– А інші? – Пашка ледве встигав перекладати збуджену мову Ленґхема. – Хто врятує їх? Хто врятує мільйони й мільярди інших світів, Луко? Хто врятує єдиний, великий, неповторний і дивовижний світ у якому ми всі живемо? Хто, дідько тебе забирай, Луко, хто? Якщо кожен рятуватиме лише свій маленький світ, то ми всі просто загинемо! Чи ти гадаєш, що я не втратив, Луко? Чи ти гадаєш, що я не хотів полетіти на похорон батька, але я не міг, бо саме того дня мусів бути на принциповому суді в Далласі? – правдофіли оскаржували заборону діяльності одного з тамтешніх агентств! Чи ти гадаєш, що мені в утіху було слухати довгий плач і нарікання з цього приводу овдовілої мами? Чи ти гадаєш, що я кайфую від того, що дівчина на ім'я Ліс перестала відповідати на дзвінки? Ми всі втрачаємо, Луко, але в даному випадку ти втратиш зовсім небагато бо я пропоную далеко не розп'яття на хресті й не гільйотину! Ти отримаєш якісне європейське лікування, а натомість лише задаси, а скоріше за все просто вислухаєш відповіді на питання, які зададуть Домнулу інші, вислухаєш і публічно скажеш, збрехав він чи ні. І все. І повернешся до сина не з похиленою головою – як блудний батько, а тримаючи її високо піднятою – як герой. Хіба ти не хочеш, щоб син тобою пишався? Вирішуй – з хвилини на хвилину тут з'являться спецслужби й буде пізно!
– Гаразд! – зітхнув Лука. – Тільки туди й назад!
Вони висадили Пашку при виїзді на київське шосе й Ланос помчав у напрямку столиці. Сніг не переставав. Підморожувало.
Лука сидів на задньому сидінні й думав, що це справді класно – повернутися до Оксани й Борислава не нікчемним винуватцем усіх їхніх лих, не вбогим прохачем прихистку, а тріумфатором! Тріумфаторів приймають без вагань і роздумів. Тріумфаторам пробачають усі попередні провини. Тріумфаторів не судять! І хіба його тріумф не буде бодай незначною компенсацією за роки розчарувань, розпачу й дикої самотини?
Кордон нацгвардії виник несподівано й виглядав грізно. Коли Ланос викотився на черговий згірок, Лука з Ленґхемом побачили, що шлях у кінці пологого узвозу перегороджений двома вантажівками так, що між ними залишився лише вузький проїзд, поруч стоять два бронеавтомобілі, а озброєні до зубів вояки ретельно перевіряють кожну автівку. З обох боків кордону утворилися невеличкі черги. Тоні зупинив легковика, запитально озирнувся на Луку. З усього виходило, що цього разу голлівудська усмішка якщо й допоможе, то лише англійцеві — особу правдовидця перевірятимуть ретельно, до того ж грим на його обличчі вже відчутно постраждав.
– В об'їзд! – сказав Лука, показуючи рукою в засніжене поле. – Треба спробувати об'їхати. Тоні зрозумів, розвернув Ланос і тихо покотив у зворотному напрямку – хвилину тому вони минули непримітний поворот ліворуч. На жаль цей маневр не минув повз увагу нацгвардійців.
Ланос несамовито трясло й кидало на підмерзлому, притрушеному свіжим снігом грудді, Тоні люто лаявся, але повертатися було годі. Спочатку вони швидко промчали цілком пристойною, хоча й вузькою асфальтівкою, аж раптом, за якийсь кілометр від шосе, асфальт урвався й почалися ці божевільні вибоїни. Одразу ззаду вигулькнули панцернички нацгвардійців: один сунув за ними, а другий поволі повз через скошене кукурудзяне поле — навперейми. Поле по інший бік ґрунтовки шкірилось свіжими перелогами нещодавно виораного українського чорнозему, тому їхати залишалося тільки вперед. Ґрунтовка вилася в падину й переслідувачі добре бачили Ланос і Тоні з Лукою розуміли, що з кожною хвилиною їхні шанси тануть.
Ленґхем покладав надію на лісосмугу, що перетинала засніжений овид зі сходу на захід і до якої хай поволі, але наближалася нещасна автівка. Журналіст сподівався, що попід рядком тополь в'ється вкатаний вантажівками шлях і вони таки відірвуться від переслідувачів, які насідали на сутому бездоріжжі.
Озираючись назад Лука звикав до думки, що з тріумфом у нього, судячи з усього, не вийде. Не в багатьох виходить із тріумфом, може в одного з тисячі виходить з тріумфом, а в решти виходить з падінням, синцями, побиттями й переломами гомілкостопа. Така діалектика життя, Луко – не ти перший і не ти останній. Змирись, скорись і навчись грати за правилами! Якби ти грав за правилами, нічого б цього не було: надавав би буцімто зрадливиці Оксані тумаків, лигонув би з горя пляшку, а назавтра проспався й пішов би налагоджувати свої преси й можливо, заради сатисфакції, навіть звабив би на повторне "збирання грибів" безвідмовну фасувальницю Ірочку. І всі залишилися б задоволені. І зберіг би родину – свій маленький, але насправді неосяжний і загадковий світ!
Тоні відчайдушно шарпав кермо, оминаючи найграндіозніші брили та найглибші баюри, лісосмуга поволі наближалась, але він розумів, що, скоріше за все, легковик до неї не доповзе. А якщо й доповзе… Не будь наївним Тоні – в спецслужб оснащення, техніка, зброя. Не дивуйся, якщо за хвилину над вами закружляє гелікоптер! Ти втратив першого правдовидця, Тоні – схоже на те, що втрачаєш і останнього. Ти втрачаєш усе, що маєш, Тоні. Ти втратив батька і втратив Ліс, втратив престижну роботу й авторитет у професійних колах. Жоден з твоїх задумів не здійснився. Скажеш, задум зі всесвітнім об'єднанням правдофілів виглядав занадто амбіційним? Скажеш, задум з викриттям Домнула від початку загрожував і продовжує загрожувати смертю? Можливо, але ж це не виправдання, бо ти знав на що йдеш! Втім, нащо жити на світі, якщо не ставити перед собою нездійсненних цілей? Як інакше рухати замшілу й неповоротку планету вперед? І, дідько його забирай, хто це вирішив, що ти вже здався! Дивись: засніжена лісосмуга, нехай звільна, а таки наближається, і гелікоптерів не видно, й панцернички переслідувачів не квапляться, той, що поволі повз навперейми через поле, здається, взагалі зупинився. Може ще не все втрачено?
Цієї миті Ланос вкляк, ніби впершись бампером у брилу. Двигун заглух.
Бронеавтомобіль, що поволі повз навперейми через кукурудзяне поле, вигідно зупинився на схилі, відстань до цивільної автівки становила комфортних шістсот метрів, сніг не був настільки густим, щоб застувати ціль, навпаки – навкісні крейдяні риски дозволяли точно визначити напрямок і швидкість вітру.
Зручно розташувавшись у відкритому люкові панцерничка снайпер першим же виконанням пробив колесо Ланоса й тепер спостерігав крізь оптичний приціл за переслідуваними. Про побачене від напряму доповідав керівнику операцією по радіо:
– Бачу, як з-за керма виліз чоловік з написом PRESS на грудях і спині. Оглядає колесо, розводить руками, дивиться в мій бік. З заднього сидіння вилазить другий…
– Опиши! – наказав керівник операції.
– Середній ріст. Сутулий. Коричнева куртка, чорний кашкет. Дістав ковіньку. Жестикулюють. Схоже, сперечаються.
– Обличчя. обличчя другого!
– Обличчя… обличчя якесь… неприродне. Сині плями. Бачу сині плями на обличчі!
– Уточни! Уточни яке обличчя?
– Сині плями. Сині плями на обличчі!
– Все збігається – це він! Сині плями – то грим! Ціль – чоловік з плямами на обличчі! Тримай і чекай команди!
– Слухаю!
Спостерігаючи за ціллю, він згадував свої перші бойові завдання, перші виконання, від яких розпирало в захваті груди й перші невдачі, від яких хотілося застрелитися самому. Одинадцять років не давав йому спокою промах, коли воложистого лютневого ранку, перебуваючи на вигідній точці він, тоді ще зелений і самовпевнений, не спромігся виконати ціль, яку ас виконав би й з берданки. Двоє майданутих, старший і відвертий салага, зі сміховинними шматками фанери й недоладними палицями в руках, зупинились, витріщившись на свіженький труп, який уже тягли Інститутською донизу. Була ідеальна видимість, ідеальна вітряність, ідеальна відстань, він умить вибрав старшого – з символом "Лк" на помаранчевій будівельній касці, але ціль виконати не спромігся. Він одразу зрозумів, що схибив, що куля лише черкнула голову майданутого, й що до справжнього професіонала йому ще рости й рости – задовго видихав, не прибрав кільцеву тінь в окулярі, палець не витримав стабільного тиску на гачок… Але сьогодні він уже далеко не зелений і зовсім не самовпевнений.
Раптом Тоні зауважив, що його пасажир заплющив очі й поточився на кузов закаменілої автівки – якби журналіст не притримав Луку за плечі, той би впав. Зомління, про яке Ленґхем нічого не знав, як завжди наздогнало правдовидця найменш підходящої миті.
– Луко! Луко! – злякано плеснув його по щоці англієць.
Коли Ланос закляк, зупинився й другий бронеавтомобіль нацгвардійців. Тоні бачив як з обох хутко вискакують дужі, гарно озброєні вояки в зграбних камуфляжах, як швидко й вишколено розбігаються вони полем у широку лаву, як краї лави висовуються вперед, щоб облягти переслідуваних зусібіч.
Борт номер один статечно підкочувався до закритого від сторонніх очей майданчика Аеропорту імені Вацлава Гавела, де приймають зазвичай делегації найвищого рівня.