Але я про Ларису з ним говорити не бажав, натомість сповістив, що по Києву ходять чутки про арешти і що саме зараз треба сховати і знищити все нелегальне.
— По-моєму, це вони самі пускають таку пушку,— фуркнув Артур.— А знаєш чому? Шукати й вилучати самвидав — це робота і копітка, а так пустив чутку, і люди самі познищують усе, що треба і не треба. От робота і зроблена.
Я розповів про свою пригоду на автовокзалі.
— Ну, це річ звичайна,— сказав Артур.— Профілактичний наскок. Теж може робитися з подвійною метою: злякати таких овечок, як ти, а друге: може, на потрібне собі наскочать. Щось цього разу віз?
— Ні,— сказав я, а про себе відмітив: ось звідки Ларисина думка, що я овечка. Виявляється, це Артурова думка.
— По-моєму, не треба бути таким само-надіяним,— сказав я.— Мені про майбутні арешти казали люди, яким не можу не вірити. Дуже серйозні люди.
— А вони звідки дізналися? — спитав Артур поблажливо.
— Про такі речі не розпитують. Мій обов'язок це переказати.
— Обов'язок перед ким?
— Перед собою й вами,— сказав я.— Для того й приїхав.
— Знаєш, що на це скажу? Ми надто стережемося і надто перебільшуємо здатності тих собак. Вовків боятися — в ліс не ходити. І ще одне скажу: у нас завівся такий шиз: манія переслідування. Все нам здається, що нас хтось вистежує, підслуховує, ми вже й слова боїмося сказати, записочки пишемо, оглядаємося на вулиці, чи хто за нами не йде — так і з глузду зсунутися недовго. А мені все це осточортіло: хочу говорити те, що думаю і щоб нікого не боятися. Хочу, зрештою, закинути ці ідіотські підручники, щоб не пускати в голову і на язика оту гидь.
— Ну, коли думаєш учитися далі,— сказав я,— то без тієї гиді не обійтися.
— А я піду на технічну спеціальність.
— Там теж учитимеш історію партії і марксистську філософію. А ні, тебе виключать за неуспішність.
— Отже, що пропонуєш! — аж підхопився Артур.— Щоб я брехав і говорив супроти сумління? Звивався як вуж, щоб захопити дипломчик?
— Нічого не пропоную,— сказав я спокійно.— Кажу те, що є, а кожен крутиться у цьому світі, як вважає за ліпше.
— Нудить мене від цього марксизму, партій — брехні, брехні, брехні! Нудить од цієї Росії, якою мені тикають щохвилини у очі, що вона така славна, розумна, геніальна, вища всіх і краща всіх. А по-моєму, вона бездарна, тупа й жорстока. Завалю я ці екзамени. Заздрю тобі, що все це покинув і плюєш на такі речі!
— А я таки вчитися хочу,— сказав.
— Задкуєш? Чи вже, може, зломило?
— Ні,— сказав я:— Але хочу вчитися. Знаєш, що я в Києві пізнав? Те, що ми знаємо — мізер мізерний, а без розвиненого інтелекту всі наші помисли — дитячі ігри.
— Отже, що радиш?
— Взяти себе в руки і вчитися,— сказав я.— Інша річ, що брати в душу, а що не брати. Можна, наприклад, вивчати історію фашизму, інквізиції, комунізму, але це не значить, що сповідувати їхню ідеологію, переймаючись нею. Вивчаєш тваринний і рослинний світ зовсім не для того, щоб стати биком чи кропивою, а щоб про них знати. Ясно: бик може боднути, а кропива вжалити, але й це не причина, щоб їх не вивчати.
— Ну, остання твоя аналогія софістична,— промовив, дивлячись на дошки столу, Артур,— але, загалом, ти, може, й маєш рацію. Однак... з душі мені верне від цієї тра-хомудії. Знаєш, що я зроблю, коли здам екзамени? Влаштую вогнище інквізиції: всі ці підручники урочисто спалю. Зошити, щоденники, пенали — все, що нагадує осоружне школярство. Ми вже з хлопцями домовилися.
— Йдеш від заперечення інквізиції до інквізиції?
— А що, лишати собі цей мотлох на пам'ять?
— Ні, чого ж? В тебе є молодша сестра. А ні, здай у мукулатуру. На зароблені гроші купиш собі свищика, матимеш утіху й користь.
— Ну, то уділ твій,— якось недобре усміхнувся Артур.— А я поки що волію інквізицію. Ти ж собі в куточку таємно посвисти. А мукулатура, до твого відома, піде на папір, на якому друкуватимуть таку ж муть і гидь, що отрує дитячі душі.
— Ну, ти не знаєш нашої технології,— сказав я.— Ми ще не навчилися переробляти мукулатуру на папір. Хіба на. картон.
Артур за цей час, поки ми не бачилися, змінився: у ньому з'явилася непримиренність, навіть злість. Висував якісь не зовсім ясні звинувачення й проти мене, ніби я був опортуніст, а він оракул істини. Раніше він був ніби в тіні Славка, бо той оракулствував, а він, здебільшого, мовчав, однак при створенні нашого братства ініціативу взяв у свої руки і був мовчки визнаний нами за провідника. Зрештою, щось у ньому від провідника й справді було: ось чим він захопив Ларису. Вона бачила в ньому героїчну, пряму й просту душу, тоді як ми із Славком були за її визначенням "нудики", тобто більше міркували, як щось чинили. Хотіли збагнути складності світу, а Артур відразу ж себе переконав, що все збагнув. Читав тільки нелегальну літературу, а ми всяку. До мудрасних книжок мав відразу, бо її погано тямив, а ми більше захоплювалися саме мудрасними книжками, ніж нелегальними творами, хоч і та нас вабила і хвилювала. Боюся, що саме такі, як Артур, створять згодом нову систему догм, від яких тепер його нудить і на які він одвер-то плює. Але вабили мене в Артурі інші риси: сміливість, ясність і простота — те, чого в мене таки не було. Бо я в усьому сумнівався, а він сумнівався тільки в тому, що було сумнівно безперечно. Інтелектом своїм ніколи не вражав, зате вражав силою духу. Отже, він справді був більше мужчина, як ми, за визначенням Лариси, але така вже природа наша і його.
З Ларисою я того разу не бачився, а до Славка зайшов. Із здоров'ям у нього було кепсько. Але лишався спокійний, хоч уперше заговорив про смерть як таку, і це був черговий монолог, який він проголосив; скажу наперед, при мені — останній.
— Смерть звикли уявляти старою й кос-томашною бабою із косою на плечі — наївний і примітивний образ,— сказав Славко; Люди в цей час у нього не було, тож ми могли поговорити вільно,— а вона ніякий не образ, а частина нашого єства. Народжується з нами і ніколи нас не покидає, а живе у нас, має свої ступені розвитку і готова щохвилини до дії. Вона жахає нас, робить обережними, тобто по-своєму оберігає, примушує хитрувати, викручуватись у певних ситуаціях, а зрештою, примирює нас з собою і зі світом. Мене найбільше цікавили в житті люди,— сказав Славко, кволо усміхаючись,— які не боялися смерті. Розділяю їх на кілька категорій. Одні переконували себе, що життя — це тільки епізод існування вічного, а смерть — вихід у інші сфери: раю чи пекла, перехід в інше живе тіло (так зване переселення душ),— я при цих словах здригнувся і миттю згадав свої історичні візії,— інші, героїчні особистості, вважають, що вмирати не страшно, бо все одно це колись має статися — до речі, це найлегковажніший підхід; треті вважають, що смерть — це розрішення неможливо заплутаних і важких житейських обставин, тобто смерть їм ставала бажана, бо з її допомогою вони звільнялися від тих важких обставин; і нарешті — філософи, які вважають, що смерть — не біда, а закономірність, перехід з кінця в початок, тобто в попереднє ніщо. Всі інші люди смерті панічно бояться, і життя їхнє — це втеча від смерті, од її по-рожньоокого і порожньоротого ніщо. Всі пристрасті людські спричинені бажанням утекти від смерті, саме тому люди прагнуть прославитися, залишити після себе плід, духовний чи фізичний, будують, пишуть, мислять, винаходять, хочуть уразити світ і навіть до кінця не усвідомлюють, що їхній головний натхненник — не Бог, а Смерть, яка народилася разом з людиною і щасливо в ній пробуває. Часом мені навіть думається,— сказав Славко, пильно дивлячись на мене, ніби перевіряв, як я все це сприймаю,— що Смерть — це і є Бог, а її присутність у нас — це присутність Бога, закінчення ж тлінного нашого існування — це не прихід до нас, а вихід із нас смерті, бо душа — це, зрештою, та сама смерть. Знаєш що таке добре вмерти?
— Ні,— признався я.
— Це середньовічне "мистецтво умирання". Уявляєш, люди придумали й розробили правила мистецтва умирання. Жахливо? Ні! Просто, маємо ще один спосіб утечі від смерті, від того, від чого втекти неможливо, через це й вигадуються дивовижні, навіть дивачні й наївні способи, які будуються на нашій самооблуді. Від того всього можна у відчай упасти, а що таке відчай? Знову-таки наближення до смерті. Відчуваєш, вона скрізь і в усьому: в дереві, в траві, в коті чи собаці, у квітці, навіть у цеглі, з якої зведено будинок, бо цегла рано чи пізно також розкришиться. А знаєш де її немає? У піску пустелі, бо пісок — це те, що смерть покинула. Змішай той пісок із цементом, і вона знову вселяється в цій суміші, бо її треба зруйнувати розчин чи бетон, а самий пісок не руйнується, отже не знає смерті. Скеля тріскається й розсипається, а пісок — ні. Через те, коли мені дуже важко, а важко людині стає, коли підступає смерть, я слухаю пісню піску. Знаєш що це таке?
Я дивився на приятеля: зір його палав, а щоки покрилися землистими рум'янцями.
"Господи,— спалахнуло в мені,— адже він мудрий! Чому, Господи, поселив мудрість у таке кволе, тлінне тільце — чи, може, тільки в таке тільце мудрість спеціально вкладається?"
— Це такий дивний звук,— казав Славко, який виникає, коли йдеш піском, щось схоже на посвист, різкий і гострий. Він якийсь неприродний, я б сказав — космічний, і в тому посвисті — усе: ми і смисл життя нашого, а заодно наша смерть. Пісня піску — це не музика, бо музика — це світ штучно уладне-них звуків,— це голос смерті, її пісня, хоч самої смерті в піску й нема. Отже смерть промовляє звідтіля, де її нема, але мовчить, де вона є. І мовчання її — це не значить відсутність її. Але інколи вона дає про себе знати — це тоді, коли людині болить. Отже в людському тілі ожила й заворушилася смерть. Отож, і всі хвороби людські — це прояв смерті в людині. Декому вдається затамувати, залікувати хвороби, але це не вирішення проблеми, а тільки відстрочка. Бо її саму затамувати чи загнати в якусь руру не можна, хіба що в пісок. Але тоді на піску проростає якийсь кущ чи травина, і вона в них оживає.
— Але чому ти говориш, що Бог — це смерть? — спитав я.
— Бо умовою життя є саме смерть. Без смерті ніякого життя існувати не може. Без смерті — тільки пустеля та пісок. Візьми планети, на яких колись було життя, а тепер нема.