— Уже тепер не прийде. А то непосидющий: хвількі не може витршимаць!
Коли б Галя не була промовила "прошу говорити", то хто знає, чи їмость була би так хутко зважилася на слово. А так Галина принука заставила їмость обізватися не надумуючись. Коли ж уже раз зачала говорити, то мусила кінчити, хоч це їй було дуже немило. Воліла би була здержатися до завтра з цею мовою.
— Я ще одну річ мала вас, панно Броню, запитатися. Знаєте, панно Броню, в таких справах не можна забавлятися в ніякі таємниці, треба вивести все на чисту воду. Для того не погнівайтеся, коли моє питання буде для вас трохи неприємне. Я не маю наміру нікого ображати, але ви самі, панно Броню, мусите признати, що я, як мати, маю попросту обов'язок розвідатися про все. Я чула, не знаю кілько в тім правди... але чи Славко, пані, знає за ваше попереднє життя?
Броня трохи зчервонілася й спустила очі вдолину. Але лиш на одну хвилину. Потім знову піднесла очі на їмость і дивилася на неї зовсім спокійно. Тепер же їмость не могла витерпіти її погляду й відвернула трохи голову набік.
— Я це розумію, пані добродійко, що вашим обов'язком є про все розвідатися, — говорила Броня спокійно, а все-таки далеко тихше, як перед тим. Буцім боялася, щоби хто з сусідньої кімнати не підслухав їх розмови. — І так само, як перед паном Славком я не робила ніякої таємниці з мого попереднього життя, так не думаю робити таємниці перед панею добродійкою. Я висповідалася зі всього перед паном Славком, і він мені простив мої гріхи. Не хочу себе виправдувати; може бути, що я провинилася, але я тоді жила в таких обставинах, що годі мені було інакше поступити. Я, прошу пані добродійко, кругла сирота, я лишилася змалечку без ніякої опіки, мусила розуму набиратися сама своїми силами. А надто, прошу пані, я була би стратила хліб, коли б була зважилася супротивитися підмові. Та кілько я була причасна до того гріха, це мені тут не подобає казати — це занадто речі інтимні, — однако ж я все розповіла панові Славкові, й нехай він тут засвідчить, чи мій поневільний поступок кидає зле світло на мій характер.
Зупинилася на хвильку, ніби дожидаючи Славкового слова, її очі над усяке сподівання закліпали, а вона їх витирала хустинкою. Отже Славко мовчав. Він чув від неї страшну історію про те, як шкільний інспектор її знасилував, один-однісінький раз, як вона потім думала собі смерть заподіяти, як налагодила собі трійла з сірників, але скляночка з отрутою розбилася, й нічого з того не вийшло. Як потім хотіла віддати під суд того ж інспектора, але їй загрозили втратою вчительства. Чув це все Славко від неї та, може, й вірив. Отже тепер не здогадався промовити за нею хоч одно слово. Не здогадався сказати матері, що він, довідавшися від Броні про ті інтимні гріхи, простив їй, бо переконався, що вона неповинна.
"Та й йолоп же ти!" — подумала Броня й говорила далі.
— Я вчителювала на селі, сама-самісінька, молода дівчина, без досвіду, без ніякої оборони. А він, мій ворог лютий, узявся мене підмовляти. Коли ж я на це не хотіла пристати ніяким світом, то він послужився своєю фізичною силою, щоби мене зломити. Я хотіла віддати його до криміналу, але що ж би з того було вийшло? Що сталося вже, вернутися не могло. Я була б стратила посаду, а він — хто знає, чи не викрутився б якось. Так маю хоч тілько з того, що той тяжкий ворог мій боїться мене та все зробить для мене, що забажаю. І коли би тепер пан Славко був готовий виконати свою постанову й обняти посаду урядника при касі, то я би кождої хвилі була іменована вчителькою в тім самім місті.
Послідні слова сказала буцім віднехотя, буцім не мала наміру показувати їмості, що вона забезпечила вже прожиток для себе зо Славком.
— Я привела на світ дитину, — говорила Броня ще тихішим голосом, як досі. — Пан біг її забрав. Але пляма лишилася на мені, це не перечу. Люди не дивляться на те, чи я сама собі рану завдала, чи хто інший мені заподіяв, але кажуть, що є рана на тілі. Кождий тепер може мені дати догану, а я не маю чим оборонитися, бо не годна перед кождим розкрити свою душу. Перед одним тільки чоловіком я її розкрила, й той чоловік сказав, що хоче мене мати своєю. Переконався, що я для нього щира й лишуся такою до смерті...
Знов ті очі, що, здавалося, неначе вони ніколи не зажмурюються, закліпали, а Броня їх витерла хустиною. Говорила тепер щиро, й повиділось їй, що вона зіправди має постанову лишитися Славкові вірною до смерті, хоч інспектора впевняла, що йде заміж на те, аби мати покришку. Бо приходилось їм обоїм уже дуже скрутно. Хотіли їх знов розлучити, перенести на іншу посаду або його, або її. Та, розбалакавшись перед їмостю, надумалася, що вже час їй піти на спочинок, плюнути на всіх інспекторів і лишитися при Славкові.
Та самісінька щирість обгорнула й їмостину душу. Нехай би стало перед нею тепер сто Краньцовських, то не спонукали б її до того, щоби запитатися Броні, чи це правда, що вона ту дитину задушила. Та не тілько то. Вона цеї хвилі була б дуже радо поблагословила обох: нехай діється те, що мусило діятись. Але Броня сама провинилася, що так не сталося. Говорила далі, зовсім без потреби.
— Хоч пан Славко вже повнолітній та може сам собою запоряджувати, отже, проте, я не хочу ставати на заваді між ним і його родиною. Коли моя сплямована особа заважує кому... — Вона встала й приступила до Славка: — ...то я звільняю пана Славка від цеї особи. Нехай пан Славко відречеться цеї особи... — При цім слові обняла його й, глипнувши крадьки на їмость, притулила свою голову до його рамени: — ...та й тої дитини, що я ношу під своїм серцем від нього!
Ще раз глипнула крадьки на їмость і розплакалася. Плакала щиро. Плакала для того, що без потреби ляпнула дурницю. Бо вона брехала. Ніякої дитини не почувала під своїм серцем. Та й не така вона дурна, щоби допустити до живого наслідку. Попеклася на гарячім, тепер на студене дує. Але ті слова вирвались їх нехотячи. Вона мала їх приготовані для Славка, а не для його матері. Та в розгарі промови перехопилася. Тепер бачила по їмості, що цею вигаданою нісенітницею все попсувала. Так прекрасно все склалось, а то на, маєш! Одно необачне слово розбило всі надії. Тепер латай наново як знаєш.
"Якого чорта я сказала таку дурницю?" — думала Броня й плакала.
— Але ж, Бронцю, успокуй сє! — скричала Галя.
Та й їмость її вговорювала. А Славко стратив рівновагу, лупав переляканими очима кругом себе та й махав пальцями в повітрі, намагаючись зловити поруччя від крісла, що вихопилось йому з рук. Відтак поступився дрібними кроками трохи назад, найшов загублену рівновагу й силувався визволитися від обіймів своєї судженої. Почував тепер у собі обі неприємності: одну тую, яку зазнав тоді, коли на очах Пазі падав з лавки, а другу, коли мучився невигідним сидінням, як Краньцовська його обнімала. Опріч цього всього, горів цілий із сорому перед матір'ю за те, що вона довідалася про його вчинок.
Коли Славкові не вдалося визволитися легким способом, то він таки сіпнувся, лишив Броню на божу волю, а сам, нахилившись, побіг широкими кроками до дверей. Тікав так, як тоді від Краньцовської, коли не вдалось йому виманити від неї поцілунок.
— Славно! Славно! — кричав на нього Микольцьо й плескав у долоні. — Жених, жених! Укінці пиймо пиво!-Налляв дві склянки пива й показував Славкові на густу піну, що аж переливалася через верх. — Як сметана.
Але Славко, все ще похилений, зігнув голову вдолину й ударився долонею в потилицю.
— Йой, там таке... — шептав до Микольця й показав зуби, ніби сміявся.
До знаку, як тоді до забобону.
А Броня, витираючи хустиною очі, сіла знову на крісло й читала на їмостинім обличчі, немов на таблиці. "Та тебе, небого, мій син не брав силоміць!" — так стояло там написано.
Але, опріч того, бачила їмость у своїй уяві Краньцовську. Вона стояла за Бронею там, де перше Славко, й показувала з погордою пальцем на Броню: "Я догадуюся... я знаю напевне, як вона його зловила!"
Броня ж у душі лютилася сама на себе: "Нащо я це говорила? Який дідько заставляв мене так брехати? І як із цеї біди вилізти?"
Всі три мовчали, й усім трьом було на душі моторошно. Броня силувалась щось придумати, щось сказати таке, аби цілу справу заглагоїти. Отже не могла нічого придумати. Про дитину вона вже говорила в секреті Галі, говорила й Славкові, мала навіть намір сказати їмості, але не тепер. Лишила собі цей спосіб добуття Славка аж на самий остаток, аж на той випадок, якби треба було загрозити скандалом. А то з того всього скандал уже єсть, а хісна з цього ніякого.
Але сказати щось треба конче. Може би, так: "Тепер я вже маю досвід, і коли би мене який мужчина хотів узяти силоміць, то я найшла би в собі тільки волі, щоби спротивитись. Одначе супроти просьби того чоловіка, якого я так полюбила, не могла остоятися!" Ні, це також нісенітниця, новий скандал!
Так роздумувала собі Броня й не находила в своїй голові ніякої придатної постанови.
А їмость не могла їй того дарувати, що вона в такий спосіб підійшла її сина. Їмость не знала виправдання на такі речі. Бо й вона любилася та й згадує свого любого й до сьогодні, але до такого була би ніколи не допустилася.
Найкоротше неспокоїлася Галя. І їй було зразу маркотно, але трохи згоді обгорнула її нетерплячка. Вона була переконана, що мати мусить згодитися, й дожидала лиш на те, аби ця комедія вже раз покінчилася. Як же побачила, що ніхто інший не береться її кінчити, то вона сама взялася до того.
— Ну, мамцю, як же буде? Говорім уже раз виразно, без чулосці (Без сентиментів (Пол.)), — сказала, розсміялася голосно й раптом перервала сміх.
— Та що ж? Я ніщо проти того не маю. Але ти знаєш, що в Славка є ще батько.
— Е, батько! Як мамця скажуть, так буде. Ніби ми не знаємо, що татко зафше ідзє за радою мамці?
— Не дуже так батько мене слухає, як вам здається. От і тепер іще мушу поговорити зо Славком за батька.
А Броня подумала: "Ага! Ти хочеш говорити зо Славком на самоті. Але що ти сьогодні закрутиш, те я завтра розкручу".
На тім і покінчили, що їмость поговорить іще зо Славком про батька.
Як лиш увійшли до другої кімнати, то Микольцьо прискочив до Броні, вхопив її на руки й підніс догори:
— Го-го! Не дамо дівувати, не дамо дівувати.