– Мати знаменита, – це слово я додав від себе, – актриса. Співала арію Оксани разом з Анатолієм Солов'яненком у Метрополітен-опера і тим прославилась. Рідкісної сили меццо-сопрано. А дитя, можна сказати, неповнолітнє, снує між різними "понтіаками" й "тріумфами". Ризикує своїм життям, матуся ж спокійно виводить арії, батечко нагромаджує долари у вигляді хмарочосів. У цьому суспільстві нікому ні до кого і ні до чого немає діла. Кожний сам по собі.
Коли я скінчив свій перший монолог, вони стали так сміятись, що я подумав: десь сфальшивив, узяв не ту ноту.
– Чого ви смієтесь? Чи гадаєте, що я вам розповідаю гумореску? У такому разі ви мене погано знаєте. Коли я вдаюся до жартів, то присутні з автомашин на ходу вискакують. Хапаються за животи й качаються по автостраді. Щастя ваше, що я зараз не в формі. Шеллі своєю гіркою долею вибила з мене всяке натхнення. Ох, цей наш український сентименталізм!
Раптом я глянув на спідометр і замовк. Він показував сімдесят миль на годину. В Америці дозволяється тільки п'ятдесят п'ять.
Тут уже на ходу не вистрибнеш! І не засмієшся.
Водій збавив газ, але було пізно. "Червоно-синій маячок" уже висів у нас на хвості, а над нами – вертоліт, передавав точну швидкість тим, хто нас переслідував.
П'ятдесят п'ять миль на годину на таких автострадах, де металеві долари на ребра стають, звичайно, малувато. Американські автоінспектори на п'ять зайвих миль дивляться крізь чорні окуляри і вдають, що нічого не помічають, але якщо вже шістдесят один і більше, то за кожну милю – штраф. Виправдовуватимешся – такса одразу подвоїться. Тепер, радів я, щоб знали, як сміятися з людини, котра так близько до серця взяла біль чужої дитини. Я з усіх них посмішки збив одним-єдиним запитанням ще до того, як нас обігнали сержанти. Певен, що то були сержанти, бо навряд, щоб генерали за порушниками ганялися. Один з них показав нам жезлом на бокову смугу для стоянки, які передбачили будівельники для таких, як ми.
– Хто тепер платитиме? Бо я вибуваю з цієї гри.
Я ще й тоді думав про Шеллі. Мене не покидала думка вислати їй з Нью-Йорка десять доларів. Миле було дівча. Личко переді мною маячить і досі. Посмішка теж. Так, думаю, сміються не з добра.
Поліцейські, обвішані різною необхідною у їхній роботі амуніцією, оббігли нас ззаду і спереду. Я ж зовсім розгубився.
– Ваші документи, сер, – звернувся старший із них до нашого водія, а ми всі догідливо полізли до кишень (яка ганьба!). Але витягти посвідчень ми не встигли.
– Руки! – раптом гаркнув той, що стояв позаду. – Руки! – повторив він, хоча міг би й не повторяти. Ми відчули, що нас вони сприйняли не за нас. Через те підняли їх після першого слова. Друге можна буле й зекономити.
З розповідей я знав, що в Америці центуріонів стріляють частіше, ніж зайців. Знав, що при зустрічі з поліцейськими краще самому в свою кишеню не лізти. У виграші лишається той, хто стріляє першим. Водій подав посвідчення,
– О, Совєт Юніон! О'кей, джентльмени.
Слід сказати, що до нас прості смертні, в тому числі й американські сержанти (за генералів мовчу – є всі підстави вважати, що вони там усі войовничі), ставляться дружелюбно. Єдине, що мене особисто дратувало, – це детальний огляд кожного з нас знизу догори й зліва направо, намагання зазирнути аж в нутрощі. Американці, очевидно, ніяк не могли повірити, що ми такі ж люди, як і вони.
Сержанти нас відпустили, не взявши жодного цента. Очевидно, з поваги до високого авторитету нашої держави. Адже ми й там – представники найпередовішої країни світу.
Сидячи в скверику, я все це згадував. Зринула в пам'яті ще одна історія. Зринула за асоціацією. Власне, мамочки тих малюків з фонтанчиками підказали. Одна з них раптом сердито й зневажливо вигукнула:
– Ти, може, ще примусиш мене козу доїти?!
Між мамами назрівала сварка. Я заплющив очі й знову перенісся подумки в Нью-Йорк, у Сентрал-парк. На лавочці біля нас, пригадую, примостилися молодята. Симпатична дівчина, модно одягнена й усміхнена, а поруч з нею з ніг до голови джинсовий хлопчина. Ми завели розмову. Їх цікавила наша мова (до речі, перший випадок у моєму житті). Щоправда, потім до мене прийшло розчарування, бо хлопець, намагаючись вгадати нашу національність, поцікавився:
– Італьяно?
Про українську він взагалі не чув. Тоді запитав, хто ми. Довелося сказати, хоча з нас ніхто цього не вимагав. Мені у свою чергу захотілося дізнатися, хто вони. Мої співбесідники вдовольнили мою цікавість, заявивши, звичайно, не без гордості, що вони американці.
– Хто ви за професією? – уточнили ми.
– Я ремонтую ось такі коляски, – показав він на інваліда, який саме проїжджав повз нас. І додав, кивнувши на свою подружку: – А Джуллі шукає роботу. Вона закінчила коледж в Лонг-Айленді. Вихователька маленьких дітей. Зовсім маленьких. – І я зрозумів, що мала б працювати з дітьми ясельної групи.
– Ми у Йонкерсі наймаємо квартиру.
– А чим, Джуллі, займаєтесь ви, коли Уїн на роботі? – я чув, як вона називала його, і подумав, що то абревіатура.
– Зранку прибираю квартиру. Потім пасу козу. В нас є коза. – Вона це сказала з такою гордістю, як у нас деякі донечки кажуть: "У нас є "Волга"". – А ввечері видоюю, і ми з Уїном п'ємо молоко. Козяче молоко дуже корисне. Натуральне. Найкраще в світі.
Я спочатку намагався заглянути їй в очі, чи часом не іронізує, тоді – Уїнстону (його звали Уїнстон). Ні, вони з себе не глузували. Я був вражений.
– Нічого дивного, – коли ми з ними попрощалися, пояснив один з наших товаришів. – Будь-яка праця у них почесна. Будь-яка праця – у них свято. Труд для американця – це життя.
Якогось дня ми обідали в ресторані. За сусіднім столиком сиділи дід і внук. Та ось юнак підвівся.
– Ти вже йдеш, Девід?
– Так, діду.
– Ми лише півгодини з тобою посиділи, Девід.
– Нічого не вдієш, діду. Бізнес є бізнес.
– Ти молодчина, Девід. Ти весь як я. Я горджусь тобою. Чуєш, Девід? Ні, ця музика не дасть мені слова сказати.
– Я все чую, діду.
– Ти хотів розрахуватися, Девід.
– Так, діду. Я плачу половину.
– А фрукти, кава? Може, ти б випив кави, Девід?
– Ніколи, діду. За кілька хвилин на мене чекатиме в офісі мій компаньйон. А ще ж треба зважити, що зараз година "пік". Манхеттенські пробки. Бай, бай, діду!
– Бай, бай, Девід! Цілуй мою правнучку. Мабуть, достобіса миле дівча. Яка вона з себе?
– Білява, діду.
– Білява, кажеш. Як ми. Пішла в прадіда й прабабку.
– Привіт бабусі, діду. Я її так ніколи й не бачив.
– Ти щасливий, Девід. А я з цим чудовиськом прожив усе життя і так її й не зрозумів до кінця...
Може, я дещо перебільшив. Але загалом показав правду. Батьки й діти, Тема особлива. Я не кажу, що цікава. Вона вічна. Вічна, як любов, як життя на землі. В Америці, як тільки діти підростають і батьки переконані, що вони вже можуть літати самі, їх викидають з гнізда.
Ще один спогад – і все.
– Я слухаю тебе, Джордж, – мовив батько до сина. – Ну, сміливіше, інакше в нашому житті ти собі дороги не прокладеш.
– Я вирішив прокласти її крізь університет.
– Це похвально, Джордж. Але одне питання: гроші для вступу в тебе є?
– Частина вже є. Я ж на тракторі працював.
– Похвально, Джордж, похвально. Я знав, що ти підеш моєю дорогою, хоч твоя мати завжди намагалася мене з неї збити. Та це суто між нами, джентльменами, Джордж.
– Так, батьку.
– Решту грошей я тобі на вступ дам, на плату за навчання, вибачай, ти повинен заробляти сам.
– Я вже знайшов собі підходящу роботу.
– Яку, якщо не секрет?
– Я бавитиму онуків бабусі Гамільтон. Вона купила електроняню, однак не дуже довіряє техніці. Каже, няня натуральна – це надійніше. Старі люди всі такі.
– Ти теж так гадаєш, Джордж?
– Пробач, батьку, я не хотів тебе образити. Я дуже щасливий, що ти хоч пізно, та одружився і подарував мені життя.
– Не розчулюй мене, Джордж. Мені приємно чути від тебе ці слова, але ми вже домовилися – п'ятдесят процентів на вступ, і ні цента більше. Слово джентльмена.
– О'кей, батьку!
У мене ніякого сумніву щодо того, чи батько Джорджа дотримав слова. У цих американців слово інколи важить більше, ніж у деяких моїх знайомих папірець.
Справа, звичайно, не в паралелях. Ми щедро ділимося усім кращим, що у нас є, не вимагаючи за те ніякої плати. Не соромно навчатись і нам у когось, коли те навчання піде нам на користь. Є і в американців варті уваги риси і звичаї. Їх, на мою думку, можна запозичити в розумних межах і, звичайно ж, тільки на джентльменських умовах.
МАЛЕНЬКИЙ РЕКЛАМНИЙ АНОНС № 27
Скільки було куплено! Скільки було продано! Історія людства від тих торгів віддавна омита слізьми і кров'ю. Я не подаю вам у цій коротенькій рекламці рецептів, як щось купувати і як продавати, щоб уникнути сумних наслідків. Автор не ставить перед собою такої мети. Мета мого життя, на перший погляд, простіша: бути самим собою. Отже, бути людиною. Це щодо себе самого. У ширшому плані мене цікавить проблема моральної стійкості: чи кожному вдається залишитися вірним собі, не обходячи хитромудрими маневрами життєвих рифів і підводних течій, щоб у першому випадку не сісти на мілину, а в другому – щоб не занесло на манівці. Є люди, що йдуть на компроміс або й зовсім продаються. А якщо продаються! Тоді заради чого!
Запродавши чортові душу, декотрі люди купують собі щось не за такі вже й великі гроші. Якщо ви хочете переконатися у правдивості мого спостереження, дочитавши цей анонс, переходьте до наступного розділу. Сподіваюсь, що там натрапите на людину, у якої немає нічого святого. Як вона зробилася такою – через те, що не дбала про розвиток закладених природою можливостей самоудосконалення, чи тому, що свідомо стала на шлях зради, звиродніння, ницості, – самі побачите.
Розділ XXVII. ПРЕЗИДЕНТ ЗА ДВА ДОЛАРИ
Коли я збирався їхати до Америки, мати мені сказала:
– Слухай, сину, передай там президентові, хай не дуріють з бомбами й ракетами. Вони ж не діти, а бомби – не іграшки. З цим жартувати не можна. Пообіцяй мені, що ти з ним зустрінешся і так йому скажеш.
Я пообіцяв. Мама завжди була про мене найкращої думки, і я не хотів її розчаровувати.
– Мусить же в нього бути лій у голові!
– За нашою ідеєю так, мамо. А от за їхньою – важко сказати. Якщо тільки доберуся до тієї Америки і випаде нагода побувати у Вашінгтоні, неодмінно зайду в Білий дім і передам усе, що ти сказала...
– Ну, про лій там – ні слова.