Гамір в коші глушив тупіт кінських копит, і, наче привиди, промайнули тікаючі татари попри молодців. Прочі погибли, всі без виїмку, страшною смертю, збагнувши на собі, що самовільний перехід народу від рабства до свободи веде через звірство.
Тим часом Юрко й Іван не ждали на кінець різні у таборі. Число та завзяття борців було так велике, що годі було надіятися ще якоїсь бійки. Тому вернули до Олекси, який ждав на них над шляхом.
Також і він покинув кіш перед кінцем боротьби, бо бачив, що вона й без нього скінчиться щасливо. Він був з сього вельми радий, та, проте, не жартом накинувся на молодців, що забарилися.
– Ціле щастя, – сказав вкінці, – що у татар не було під рукою коней, а то була б біда. Аж жаль мені, що так не було, бо ви повинні були тямити, що ваше життя належить перш усього до України, відтак до сестри Галі, а аж опісля до вас чи до тої сволочі, якій ви його піднесете в дарунок.
Знищення татарського коша підняло дещо духа в обох шляхтичів, а Олекса зручно роздував те вдоволення і на кождому кроці підносив заслугу, яку вони поклали, освободивши бранців.
– Україна, – говорив, – потребує всіх своїх синів та дочок для свойого добра та розвитку. Чим більше їх, тим краще, тому ми ось неначе дарунком післали їй кількох здорових козаків, а се неабияке добро. Ми ось приспорили Сагайдачному більше вояків, чим баборіз має у цілому "компуті".
Під вражінням таких слів та під впливом Олекси навчилися молодці мимохіть мізкувати не тільки над своїм добром, але і над справами та положенням українського, руського племені.
До розговорів, які вели дорогою про сі речі, бачили на кождому кроці живі приміри. Раз у раз переїздили попри спалені села та хутори, бачили череди вовків, які навіть у днину не боялися заходити до сіл, та хмари круків, які з противним кряканням здіймалися з вонючих трупів людей та коней. Ті так звичайні види втратили вже для молодців всяке глибше значіння, і їм видавалося, що вони є нероздільні від краєвиду їх рідної землі.
Аж тепер у довгих розговорах, ведених по дорозі, оживляли ті картини перед очима їх духа та змінювалися в чергу причин, самих подій та їх наслідків, у ряд дієвих осіб, у виновників та обвинувачених. І тоді вперше заболіло їх серце не тільки над власним горем і горем людини взагалі, зокрема – над судьбою сеї кров'ю та слізьми напоєної, обездоленої землі, яка доводилася їм обом рідним краєм. Вони пізнали ось, що їх горе – се тільки одна колючка у терновому вінці України, а їх сльози – тільки краплиною в морі несказанного горя, яке її заливає. І з тої скорботної свідомості черпали оба першу потіху-розраду.
Деколи стрічали також недобитків населення, які ледво з життям, а зрідка навіть з нав'юченим на коні майном уходили на схід. Були се подільські мужики, які користали з нечуваної тривоги між шляхтою й утікали під козацький присуд. Одначе не були се вже ті самі люди, яких бачили молодці між Львовом а Тернополем.
Мужик-утікач або їхав із бадьорим виразом лиця, озброєний чим попало, але певний себе та своїх. Глядів, щоправда, з-під ока на з-шляхетськи одітих молодців, але, почувши рідну мову та пізнавши, що Олекса справжній козак, а не переодягнений панський посіпака, ставав приязним і чемним. Говорив ясно та радо, давав усі потрібні вказівки, ані сліду не було у нього рабського лизунства та брехливості.
10. Сагайдачний
Вкінці по дводенній дорозі вечором станули на ринку в Барі. Крізь отворене вікно великої коршми при торзі падало жовте світло лоївки на площу, покриту гноєм, грязюкою та всякими відпадками. Олекса звернув туди коня а, заїхавши під ворота, зіскочив на землю. В сій хвилі з-під вікна піднялася темна постать, а тихий голос запитав:
– Яке діло коршунові до кананів?
Олекса живо відвернувся та старався пізнати говорячого.
– Уважай, бра', що чотири собаки, то й зайцеві кінець! – продовжав тим часом таємничий бесідник.
– Чи ти, небоже, не став одною з тих собак, коли на місяць розбрехався? – спитав осаул.
– На місяць як на місяць, але на чуму то й Смаровіз забреше!
– Смаровіз? Се ти? Гей, здоров був, брате! – зрадів Олекса.
Обнялися, а Юрко й Іван приглядалися обом та прислужувалися химерній розмові, яку вони вели, не розуміючи ні слова.
– Відкіля ж тебе чорт приніс? – спитав Олекса. – Яким світом?
– Яким світом? – відповів незнайомий. – За возом причвалав, а тепер мазі шукаю.
– Таке? Ага! Але навряд чи ти упорожні приїхав. Признавайся!
– Звісно що, петрушку привіз!
– А що то за кажани в хаті?
– Струсенята!
Олекса обернувся до молодців.
– Ідіть-но, вашмостьове, в хату! – сказав. – Найдете гам когось, що вам зможе дати поміч в не одному. А якби з того вийшла яка потіха, то ми вам поможемо. Той козак – то Грицько Смаровіз зі Запорожжя, нашого гетьмана орудар. Давайте сюди коні.
Смаровіз забрав коні та поприв'язував до палів перед хатою, а оба молодці ввійшли досередини. При середущому столі сиділо кількох шляхтичів та пило пиво з глиняних збанків. На начальному місці, на превелике диво, побачили… Остою Кровінського, який живо розправлявся зі шляхтою. При бічних столах сиділо всуміш чимало міщан, купців, пахолків, а в куті при шинквасі – тугий, чорнявий муж з довгою бородою та вірлиним носом.
– Кіркор! – бажав було кликнути Юрко, але сидячий підняв руку, звертаючи долонею до молодців, а відтак поклав на уста палець.
Юрко й Іван перейшли незамітно поміж зібраними і посідали біля Кіркора.
– Повідаю вашмостям, – правив тим часом пан Кровінський, – що, поминувши татар, всім нам, киненим на сі східні креси, велика якась imminet небезпека es parte козацького гультяйства. Ось три дні тому напали вони на бялоглову, яка везла різні свої достатки до Брацлава, яка-то лише із життям втікла від гвалту, а може, й горло сальвуючи.
– Хто ж се такий нападав і тікав? – спитав підстарший вже шляхтич у шарачковій капоті, з довжезною шаблюкою при боці. Сивавий уже вус звисав долі на козацький лад.
– Єймость пані Беата Бялоскурська, а ті лотрикове – се козаки та покозачена шляхта з Поділля. Встид й ганьба гербовому з хлопами спільність та братерство управляти! Зачуваю також, що і син Беліяла Конашевич крутиться по околиці. Гей! Коби б так зловити собачого сина!.. На два коні всадив би я його!
– Ба, ба! В тем сенк, – підтвердили деякі.
Але старий шляхтич відставив зі стуком допитий збанок, звернувся до всіх і відповів по-українськи.
– Дивно мені, як Річ Посполита може ось таке стерво та сюди нам посилати!
І рукою вказав на Кровінського та товаришів.
– Що-то? Як-то? Оказія! – запиндючилася шляхта. Кількох встало, але старий пересунув пояс зі шаблею наперед і зморщив брови.
– Говорили ви, – гукнув, – я мовчав, говорю я, мовчіть ви, бо рот заткаю! Коли скінчу, брешіть, здорові, хоч би й на місяць!
– Вархол! – обізвався Кровінський, та прочі замовкли, бо ось міщани та українська шляхта стали збиратися біля бесідника з буками, шаблями, збанками. Спинився рух, а в сю мить і Кіркор пересунувся попри стіну і сів при молодцях.
– Завтра, – сказав шепотом, – виїжджаємо досвіта на Перекоп. Для обох вашмость панів маю місце при каравані, бо двох моїх людей втікло до Кровінського. Воліють, бач, грабити своїх, чим берегти чужого добра. Але ось слухаймо, що вийде з тої потіхи. Коли старий Дзік говорить, шляхта завсіди казиться.
А пан Дзік говорив дальше.
– Нас сюди у різних часах чимало шляхти наїхало, одні з наданнями, другі таки й так, а, найшовши спокій та дозвілля, розжилися серед українців без перешкод. Мимо татарви та всіляких лотриків, тепло було нам і безпечно. Ходили в козацтво люди, ходили і ми, пізнавав нас турок, знав кримець. А тепер… Боже, пожалься! Налізло всіляких ясновельможних з дірявими калитами та цілою тічнею всіляких голишів, обдертусів, митарів, гайдуків, сабатів, венгжинів, підстарост, карбових. Господи, як же хлопу не тікати? Як козакові не ворогувати? Ба, і на нас, осілу шляхту, сипляться кадуки і гонять нас із батьківщини, нас, поляків з діда-прадіда, за те тільки, що були людьми, як другі, а не скаженими собаками.
– Так, так! Святі слова вашої милості! – загуділи міщани.
– Кольоризуєш, вашмость! – засміявся Кровінський.
– Такий із васті поляк, як із мене голендер. Цілий ти вже скозачів, а рихло і від шляхетства тебе відсудити прийдеться.
– А за яким чортом я тут на Україні живу? – озлобився Дзік. – Годі усьому народові оляшіти задля мене. В руській землі нема місця для шляхти, яка цурається руської мови!
– А для руської чи зрущеної таки не буде! – крикнув Кровінський, і в сю мить понад столом перелетів чекан, вимірений просто в голову пана Дзіка. На щастя, сей сподівався такого закінчення розмови, бо вчас відхилився, і чекан застряг в стіні. Мов один муж, кинулися всі присутні за злочинцем, який скоро побіг до дверей. На порозі стрінувся, одначе, зі сутулуватим, пикатим мужем у червоній киреї.
– Пахолки зі замку! – гукнув хтось, і всі вмить забули за пана Кровінського. Міщани і мужики всіма вікнами та дверима поперли на двір, за плечима входячого заховався противник, а в сю мить в ізбу ввалилося чотирьох гайдуків зі шаблями та самопалами.
– Арешт кладу! – горлав із-за їх плечей Кровінський, показуючи на пана Дзіка. – Сей чоловік інзультує королівського висланця і тримає зі схизматиками.
– Протестуємо! – заявили на те Юрко й Іван, добувши шаблі.
Кіркор кинувся до них здержувати їх від нерозважного вчинку, але ось через вікно сунулася знадвору голова Олекси з насмішливим виразом обличчя.
– Ось, може, краще зі самими схизматиками погуляєте! – сказав і переліз в кімнату, а за ним Смаровіз та іще кількох козаків, які не знати відки вигреблися.
Кімнату залягла на хвилю мовчанка. Гайдуки й товариство пана Кровінського подалися до дверей, а з козаків дехто став на присошки, другі стиха бряжчали шаблями. Ніхто не говорив ні слова, але в повітрі чути було неначе громовицю.
Нагло з кута, де сидів гурток дрібної подільської шляхти, вийшов високий, тугий муж – ні то козак, ні то міщанин у простій витертій шарачковій капоті. Зате за шалевим поясом аж горів від самоцвітів дорогоцінний кинджал, а від пояса низько звисала шабля у багатій оправі. З-під високого чола гляділи чорні лискучі очі з виразом безмежної вищості на закукурічені лиця панів Дзіка, Кровінського та прочих, на заляканих купців та побілілого коршмаря.