Парад планет

Вже за той перламутровий важіль брались не тільки найдужчі чоловіки, а й найвправніші механізатори, проте, як на зло, машина стояла на місці, хоч важіль і рухався. Ну, звісно, дехто потай вважав, що Хома хитрує, що грибок маслючок жаліє майбутнього для яблунівців. Мовляв, у минуле — будь ласка, а в майбутнє — зась, бо з май­бутнього хочемо вдвох із Мартохою покористати так, щоб аж із горла лізло...

Зрештою, балачки про машину часу не могли не дійти до голови колгоспу, і Михайло Григорович Дим, вибравши вільну хвилинку, завітав на дворище до старшого куди пошлють. Уже посивілий, із покропленими сивиною скро­нями, з протуберанцями зморщок під очима, він розваж­ливо оглядав машину часу, що завмерла на своїй звичній стоянці під ясеном.

— Значить, надумав іти попереду прогресу, Хомо? — поспитав, світячи мудрим поглядом.

— Ініціатива моя! — похвалився той. — Нате й моє горнятко, щоб і я була Химка!

— Складної еволюції зазнав твій геній, Хомо. Сам поміркуй: від ясновидюшості, вентрології, магії, ілюзіо­нізму, знахарства та всяких забобонів із макробіотичний дзеном та сорокаденним голодуванням ти перейшов у лави борців за технічний прогрес!

— Не без вашої допомоги, — нагадав грибок маслючок, ніяково переступаючи з ноги на ногу, — я додумався до такої машини!

— Кажуть, ти й парад планет обіцяєш організувати?

— Дурне діло не хитре, — не став критися з творчими задумами народний умілець.

— Сам упораєшся?

— Спробую сам, а в разі чого — й перед колгоспом поклопочуся за поміч.

— Авжеж, гуртом і батька легше бити, а парад планет — починання хоч і цікаве, але нове... То що я тобі скажу за машину, Хомо. Добре, що ти, народний умілець, не стоїш осторонь прогресу, дерзаєш. Та чи не здається, що дерзаєш ти без належної відповідальності? Ну поміркуй. Та тітка з твоєю поміччю подалась до ассірійських царів у древню Ніневію, вештається по палацах, зачитується клинописними табличками в бібліотеці Ашшурбанапала. Той дядько потеліпався хтозна в яке століття, опинився в Єрусалимі, поплуганився на Голгофу подивитись, як там розпинають Ісуса Христа. Ще там хтось додумався податись у Єгипет, помагає зводити пі­раміду Хеопса, наче там рабів мало, наче там піраміду не зведуть без яблунівського колгоспника. Хіба всіх кол­госпників наших проконтролюєш, як вони в часі подоро­жують? Дивись, наш Іван чи Степан пристане до фана­тичних жерців у Вавілоні, дивись, Василь чи Микола очолять бунт рабів у древньому Єгипті... Та вони ж, наші хлопці, всю історію догори ногами поставлять! А хто відповідатиме? Михайло Григорович Дим! Бо відпустив своїх людей байдикувати в часі. Ну поміркуй!.. Та й роботи в колгоспі доста, земля рук просить, а ті руки повіялись у Содом і Гоморру, а ті очі видивляються, чи в цариці Савської часом не козлячі ноги! Бачиш, як обертається твоя самодіяльність для колгоспу, для загаль­ного добробуту. А для мого авторитету?.. Що б про мене казали у Сухолужжі чи у Великому Вербчому, якби до­відались, що я кинув гарячі діла в колгоспі — й теж гайнув у гості до пророка Мойсея чи до пророка Ієзекиїля? Та з мене голови колгоспів усієї України сміялися б, та після цього вже ніколи мені головою не бути.

— Я ж хотів як краще, — прошепотів грибок маслючок, мов громом небесним прибитий. — Та не така ця машина кепська, в колгоспі знадобилася б на якійсь роботі.

— На якій роботі? Щоб по чужій історії кататись?

— Підчитаю літературу, відрегулюю важіль, то й у майбутнє поїдуть люди, знайдуться охочі.

— Ой Хомо, хоч ти й замірився на парад планет, і цю твою ініціативу я підтримую, але хіба на отакій машині часу наш колгосп "Барвінок" збирається їхати в майбутнє? Гай-гай, Хомо, наша філософія — це не ма­шина часу, а ударний труд. І кому пам'ятати про це, як не старшому куди пошлють? Чим більше й краще працюємо — тим ближче наше майбутнє, так що не треба наш люд роззброювати такими утопіями, як твоя машина часу.

— Та чи не маю я права на помилку? — пробурмотів Хома, якому ой як полестило, що голова колгоспу наго­лосив на його високому званні страшого куди пошлють.

— А чи не здається, Хомо, що всю твою дорогу в майбутнє вистелено помилками, наче трояндами?

— Я весь у гріхах, як у реп'яхах, — згодився грибок маслючок, і лице його стало пісне, мовби проміняв чоловік бики на воли, аби вдома не були. — А що ж мені з цією машиною діяти?

— Відправ її в таке далеке минуле, щоб вона звідти ніколи не повернулась і не зривала трудової дисципліни в колгоспі, бо за дисципліну тепер суворо питають.

Ех, бачили б ви, як завзято грибок маслючок крутнув уліво перламутровий важіль! Машина часу, мерехтячи слоновою кісткою й нікелем, гірським кришталем і квар­цом, а ще шліфованим білим мармуром, залізом, гумою (а все це — утиль, знайдений під ногами), завібрувала, зажахтіла теплом — і враз її не стало під ясеном, наче й не було ніколи, тільки листя зашелестіло грозовою тривогою, зашаруділо на городі сухе бадилля соняшників, хрипко скрикнули молоді півники біля хліва.

— Та хай летить під три чорти, раз таке діло! — з серцем сказав грибок маслючок — Бо на старість від своєї Мартохи всього можу сподіватись. Тільки я в колгосп до скребкового транспортера, а вона — в машину часу й гайда в довоєнну Яблунівку цілуватися з довоєнними па­рубками.

— Маєш глузд! — хвалив голова колгоспу Дим, тиснучи на прощання руку чудотворцю Хомі. — А з організацією параду планет обіцяю тобі свою підтримку!

РОЗДІЛ СОРОК ШОСТИЙ,

де відверто мовлено про зворотний бік медалі науково-технічної революції, що спричинилась до надлишків протиприродних статичних зарядів у організмах яблунівських колгоспників, змусивши їх заземлятись і розряджатися з метою оздоровлення

Мабуть, усяка науково-технічна революція, крім лицьо­вої сторони, має ще й зворотну. Ось хоча б один штришок, який, звісно, всієї картини не змазує, зате додає харак­терний нюанс.

Тільки ото за велінням старшого куди пошлють машина часу зникла у нетрях минулого, якось переступає Мартоха поріг хати — й очам не вірить. І не тому не вірить, що Хома сидить за столом, напівроздягнений до пояса, наче кошовий отаман Сірко, й пише листа чи не турецькому султанові, як у старовину писали запорожці. А не вірить Мартоха тому, що якась нечиста сила прикувала Хому до батареї парового опалення (за великими подіями забуто про те, що навесні грибок маслючок обладнав своє ро­динне гніздо системою парового опалення).

— Хомо! — ще з порога ревниво скрикнула Мартоха. — Хто тебе до батареї прикував? Чи не Одарка Дармограїха, поки я в полі на буряках? Адже саджала колись ота пройда тебе на ланцюг!

Чудотворець Хома відірвався від писання й подивився так, наче горе в нього ввійшло пудами, а теперь виходить золотниками.

— Тобі, Мартохо, завжди одне ув мислях, хай би вони тобі одквисли!

— А який чоловік із доброго дива сам себе прикує?

— Може, мене боги прикували? — пожартував грибок маслючок. — Як отого Прометея...

— Боги? — наче повірила й не повірила Мартоха, по­зирнувши у вікна. — Дивись, ще й орел налетить, щоб твою печінку клювати?

— Хай налітає, хай клює, раз я записався в Прометеї! — і далі жартував старший куди пошлють.

— Але наче ж ти людям вогонь не дарував, — міркувала Мартоха, — то навіщо тебе кувати?

— Суща правда, жінко! Вогонь таки не я дарував, — мовив Хома прикутий, — але ось тепер, може, я той вогонь знімаю із себе.

— Який вогонь? — мовила Мартоха, оглядаючи роз­дягненого до пояса грибка маслючка, наче той і справді горів невидимим полум'ям. — А чому немає диму?

Мартоха острашливо розглядала голий металевий дріт, який одним кінцем припаяно до секції батареї опалення, а другим кінцем — через пластинку з нержавіючої сталі — прикріплено до босої ступні лівої ноги. Мартоха простягла руку до дрота, наче до змії, проте Хома гримнув:

— Ні чіпай, бо може струм ударити, як я тебе тоді порятую?

Мартоха, не кажучи й слова, сіла віддалік на ослоні й зажурилася, здається, за отими чортами, яких у давнину бідного чоловіка діти з'їли.

— Раніше було не так, а тепер інак! — гомонів гри­бок маслючок. — До революції ми ходили без зарядів, а тепер тільки те й знаємо, що заряджаємось. Чи на корівнику, де така техніка, де мій скребковий транспортер. Чи коли поспілкуєшся трохи із запальним роботом Мафусаїлом Шерстюком. Чи просто коли в ліжку накри­ваєшся ковдрою! Накрився ковдрою — і вже хапонув отак у своє тіло вреднющого й неприродного заряду вольтів на шістсот чи сімсот!.. А недавно я зайшов додому до фу­ражира Ілька Дзюньки. В нього дім — як грім: під бляхою, парове опалення, підлогу застелено лінолеумом. Як поздоровкалися з Ільком, то таке скоїлось, що крий Мати Божа! Він ходить по лінолеуму, то в ньому нако­пичилось того позитивного заряду вольтів на тисячу, не менше, а я ж до нього поткнувся з негативним зарядом, бо з вулиці, бо нагулявся. Як поздоровкався його пози­тивний заряд із моїм негативним — іскри посипались, мов костриця, руки нам пообсмалювало!

— Господи святий та Божий, сохрани й помилуй! — прошепотіла Мартоха.

— Так ось тепер я надумав заземлятись. Бачиш цей дріт від п'яти до батареї? Хай хоч скільки вольтів заряду назбираю за день, я той заряд — у землю, у землю! Позаземляюсь трохи — і вже я здоровий чоловік.

Дописавши листа, старший куди пошлють звівся з-за столу й відключився від батареї, тепер уже був не за­землений. Проте, щоб не спроворити собі зайві вольти заряду, він, переглядаючи на лежанці районну газету й іноземну пресу, тримав у лівій руці металеву кульку... Мартоха не без здивування помітила, що ввечері, лігши спати, грибок маслючок накрився теплою ковдрою, а по­верх простирадла поклав щось в'юнке й довге...

— Хомонько, — прошепотіла, — то ти вже не зі мною спатимеш, а з отою химерою?

— Ой, відстаєш ти, Мартохо, від науково-технічної революції! Яка ж то химера? Тоненький голий дріт кинув на простирадло, щоб заземлятись і вночі, щоб і вночі з нас виходила електрика.

— Не тільки з тебе, а й з мене також? — зраділа Мартоха, пригортаючись до Хоми. — Та коли зайвина електрики в моєму тілі, хай виходить. А коли були мо­лодші з тобою, то електрика нам не заважала, не зазем­лились дротами.

— Ой Мартохо, що ти тямиш? Заземлились! Людина всеньке своє життя те й робить, що заземляється, щоб вольти з неї переходили в землю...

Вже давно помічено: тільки старший куди почне — за ним уся Яблунівка! Так сталось не тільки з макробїотичним дзеном чи сорокаденним голодуванням, а й з виведенням електричних зарядів із тіла.