Він професійно оцінив ситуацію і сказав, ніби в порожнечу, але звертаючись персонально до лікаря:
— Мы забираем его для опознания.
Майор махнув рукою, і юнаки в спортивних штанях хутко взяли мерця за руки й ноги, виносячи з палати. Лікар не встиг запротестувати, коли почув над вухом сичання змії:
— У тебя этого больного не было. Понял?
За інших обставин лікар показав би цьому молокососові, що значить звертатися до нього на "ти", але майор поглядом припечатав його до стіни і, задоволений, швидко вийшов із палати. Збоїв у його житті ще ніколи не було.
Мерця довго везли в багажнику машини. Тіло теліпалося в різні боки, а на вибоїнах підскакувало. Відтак машина зупинилась. Юнаки в спортивних штанях, затуляючи ніс руками, винесли мерця з багажника й жбурнули тіло на велику купу сміття. Почувся гучний шурхіт, ніби падала зруйнована піраміда, підминаючи під себе все живе й неживе. Юнаки в спортивних штанях чимдуж бігли від сміттєзвалища, ніби боялися, що ця страшна піраміда могла поглинути й їх. А тут ще й майор вирішив позбиткуватися над ними, відганяючи машину від страшного місця, а вони ніяк не могли її наздогнати. Нарешті він зупинився і вони, захекані, вмостилися на задньому сидінні. Він уважно подивився на них, дістав пляшку горілки, сяку-таку закуску й передав їм:
— Я за рулём, ребята. Угощайтесь!
Вони пили горілку по черзі з горла, мало звертаючи увагу на закуску, намагаючись забути те, що відбулося з ними сьогодні.
… Після нічної зміни лікар прийшов додому і ввімкнув телевізор. Показували, як беркутівці лупцюють демонстрантів. Камера вихопила крупним планом обличчя одного чоловіка. Воно було заюшене кров'ю, а беркутівець двічі чи тричі ударив нещасного кийком по голові. Лікареві здалося, що це був його недавній пацієнт, який помер над ранок і якого у безвість забрали юнаки в спортивних штанях. Він знав, що це був саме той чоловік, але десь на кінчику свідомості переконав себе, що це йому тільки здалося.
Він довго не міг заснути, а коли прокинувся, згадав сон. Ніби сходить жовтогаряче сонце, але його пожирає чорний квадрат. Коли все закінчується, чути голос молодого майора:
— Ну, ось і все…
2013
ТАТО
Юлії ЮЛІНІЙ
Кохатися з Вадиком було приємно. Здавалося, він вгадував усі твої найпотаємніші бажання і намагався якнайповніше їх виконати. Але Світлана ніяк не могла віддатися стихії кохання, бо одна думка гризла, схоже, не лише мозок, а й усе її тіло і навіть душу.
— Ти якась сьогодні не така, — сумно сказав Вадик, розуміючи, що йому не вдасться завести Світлану, як це було зазвичай, а отримувати задоволення лише самому він не хотів, та й не вмів.
— Ти знаєш чому. – Дівчина звільнилася від його тіла й відвернулася.
— Та перестань! – Вадик був щирий. – Нікуди твій тато не дінеться!
Світлана повернулася до нього:
— Я собі не прощу, якщо з ним щось станеться.
Ніби сказала Вадику, а вийшло – що у порожнечу.
Хлопець не знав, як утішити Світлану, а тому вирішив за краще помовчати. Але вийшло ще гірше. Вона встала з ліжка, вдягнула піжаму і почала ходити з кутка в куток, напружено про щось думаючи. Вадик знову зробив помилку, не втручаючись, а лише спостерігаючи за цим. Він оговтався лише тоді, коли Світлана скинула піжаму і почала вдягатися.
— Ти куди? – запитав він, відчуваючи, що втрачає її.
— Додому, — коротко й рішуче відповіла вона, а потім, глянувши на нього, додала: — Може, він вдома…
Це не було запитання, а ніби ствердна відповідь на свої вагання. Він відірвався від ліжка, обійняв її, хоча його трусило від нервового збудження:
— Ну, куди ти підеш, дурненька? Ніч надворі. Якби тато був вдома, він би відповів на твої дзвінки.
Її теж трусило, хоча в кімнаті було тепло. Вона знала, що їй треба звідси втікати. Тут нічого не висидиш, лише можеш зійти з розуму від думок.
— Ти проведеш мене? – У її голосі звучала безнадія, мов у потопельника, який хапається за соломинку.
Він не хотів йти із хати, але почав одягатися. Вона мовчки стояла й дивилася на нього, думаючи про щось своє.
Світлана посварилася з батьком 20 листопада, а наступного дня розпочався Євро-Майдан. Вона знала, що з його характером він не сидітиме вдома. Злість на нього вже минула. Тепер вона переживала за його хворе серце.
З Вадимом було добре. Його мама ставилася до неї, як до доньки, жаліла Світлану, розуміючи, що то значить втратити матір. Якби не ця заворушка в країні, можливо, вона би так не переживала за тата, бо скільки разів уже з ним сварилася, вважаючи його винним у смерті матері, йшла до Вадима, а потім поверталася назад, зважаючи на його хворе серце.
Тепер усе було по-іншому. Татові потрібен був спокій, а не стояння на Євро-Майдані, тим більше у морозні ночі. Вона переступила через свою гордість, зателефонувала йому, але гудки танули в невідомих світах. Відтак операторка байдужим голосом сказала, що абонент знаходиться поза зоною досяжності.
Нарешті Вадим одягнувся і благально глянув на Світлану, сподіваючись, що вона передумає.
— Пішли! – Світлана була рішучою, але тут на порозі виросла Вадимова мама.
— Куди це ви на ніч? – суворо запитала вона.
Світлана мовчала. Виручив Вадим:
— Уже тиждень нема звісток від її тата. Я проведу Світлану додому.
Тепер мовчала його мама. Думки плутались в її голові.
— Ви що, не бачите що діється? – нарешті запитала вона. – Тут і вдень небезпечно ходити, а вони вночі…
Знову пауза…
— Ти як хочеш, а Вадика я з тобою нікуди не відпущу!
Всередині ніби щось обірвалося, Світлана відчула себе чужою в цій квартирі. Ще якусь мить вона вагалась, але, зрозумівши, що допомоги від Вадима не дочекається, наосліп пішла до дверей, бо крізь сльози, які тамувала в собі, вже нічого не бачила.
Уже на вулиці, коли її до кісток пронизав холодний вітер, їй здалося, що Вадим мав би стояти у вікні й дивитись їй услід. Над-зусиллям волі вона змусила себе не оглянутись і пішла назустріч вітру.
Здавалося, що Київ спав – принаймні, ця його частина, далека від Євро-Майдану. Світлана не знала, чи це лише в її душі неспокій, чи він розлився у повітрі й заповнив усі щілини. У багатьох вікнах мерехтіли відблиски телевізійних вогників, хоча зазвичай люди в цей час мали би спати. На вулицях було малолюдно, і страх не вселявся в її душу. Щось почало гнітити її, коли вона вирішила скоротити шлях і пішла між будинками. Йшла швидко, намагаючись не оглядатись, але їй усе вважалося, що за нею хтось іде. Вона пришвидшувала хід — і той невідомий теж гнався за нею. Вона йшла повільніше – і невідомий відставав. Відтак побігла щодуху – і той за нею. Нарешті Світлана зупинилася, бо останні сили покидали її. Вона повільно обернулася, але, звісно, нікого не побачила, крім власної тіні. Аж тепер дівчина нарешті усвідомила, що ще вчора за жодні гроші не погодилась би на цю нічну прогулянку.
Руки не слухались її, зуби цокотіли, поки вона відчиняла двері. Вдома всюди увімкнула світло, ніби батько міг гратися з нею в піжмурки й сховатися десь за диван. Знесилено сіла на крісло у великій кімнаті й побачила на столі татів мобільник. Взяла його в руки. Він був розряджений. Тато поспішав і забув його.
Відчувалося, що вдома вже декілька днів нікого не було. Ніби замогильний дух витав по квартирі. Світлана заплакала, звинувачуючи весь світ у своєму нещасті…
2014
ГОДИННИК
Ігореві ЮРИНЦЮ
Отець Степан тільки-но зібрався снідати, як зайшла пані Марія і сказала, що до нього відвідувач.
— Що за відвідувач? – Отець Степан вороже зиркнув на неї, ніби мали в нього відбирати маєток.
— То пан з Трускавецької, — покірно мовила пані Марія, опустивши очі долу. – В нього померла дружина. Хотів домовитись з отцем про похорон.
— Най зачекає! – Різко вимовив отець Степан. – Мабуть, небіжчиця не втече, га?
Він легко засміявся, задоволений з власного жарту. Пані Марія, не піднімаючи очей, задкуючи, вийшла з кімнати.
Тепер отець Степан міг приступити до снідання. Він вкотре дякував Богу за те, що послав йому таку їмосць. Звісно, одружувався отець Степан не на Нелі, теж доньці священика, а на грошах її батька, бо за інших обставин вибрав би собі красуню до кольору і вибору. Але що робити з красунею, окрім мати з нею задоволення в ліжку? А Неля була доброю господинею, гляділа за дітьми і вміла файно куховарити. Здається, нема з чого приготувати сніданок, обід чи вечерю, а вміла господинька завжди щось знайти, так гарно це все обробити, уміло накрити стіл, що, здавалося, ніколи такої смакоти не їв у своєму житті. І все простеньке, гарненьке, аж пальчики оближеш.
Ніщо не могло зіпсувати апетиту отцеві Степану. Спочатку він нагнівався на Марію, яка посміла його потурбувати через такий дріб'язок. І так мало що робить в нього, живе на його харчах, та ще й сміє перебивати снідання. Але коли він глянув, що сьогодні приготувала їмосць, яка нікому не дозволяла готувати їжу для отця, хіба що в окремих випадках, то він забув і ту дурнувату Марію, і відвідувача, який чекав на нього, і про все на світі.
Отець Степан хотів швидко приступити до поглинання усього, що очі бачили, але стримався, нашвидкуруч зложив молитву, бо ж спостерігали за ним діти, і аж тоді приступив до їди.
Бог сьогодні послав вареного м'ясця, варені яєчка з майонезом, сирники зі сметаною, ще якусь смакоту, котру отець відразу і не розрізнив, а запитувати не випадало, аби не образити кохану дружину та й не забивати собі баки. Проте десь у голові він занотував, що треба буде потім запитати у Нелі, що то було, аби, може, колись йому ще раз таке приготувала.
Не забував отець Степан і про свої батьківські обов'язки. Зауважив улюбленому синові Петру, аби той не їв з розкритим ротом, а улюбленій донечці Софійці сказав, що їй треба їсти менше, бо набирає фігуру, а дівчаткам не треба цього.
— Татку, я на тебе схожа, і цим пишаюсь, — з повним ротом, набитим всілякою смакотою, парирувала Софійка, і за столом всі засміялися, включаючи й отця. Ну, хіба можна було не любити таких діточок?
За трапезою і розмовами про те й про се, а фактично ні про що, отець і забув про відвідувача. Коли вийшов у передпокій і побачив його, то чомусь знітився і, злий сам на себе, сказав:
— Зачекайте хвильку, я зараз.
Десь він уже бачив цього чоловіка, але де саме, не міг пригадати.