с це дуже дорога рослинка.
Нам обіцяли. У Монреалі ми затримались і хоча з цікавістю розглядали незнайоме місто, усі були прикро вражені подією з вербинкою і раз у раз згадували її. Другого дня увечері ми їхали далі. Ми вже стояли з речами коло автобуса, коли біжить наш поет, який саме й привіз вербичку з Казахстану, махає руками і кричить:
— Дозволили везти вербичку! Почекайте! Попросіть не відправляти автобус! Нелю! Мерщій за вербичкою!
Ви уявити не можете, як ми зраділи! Всі жінки хотіли поцілувати тендітне зелене листячко, але Неля, звичайно, не дала, вона притискувала до себе горщик, як мале дитя.
Але ще важче вам уявити, яка радість була на святі в канадському містечку Палермо, коли зустрілися там біля пам'ятника Кобзареві з нашими земляками-українцями. їх зібрались тисячі. І кожному хотілось поговорити з нами, розпитати.
Один старий-престарий дід казав:
— Ви — немов ластівки з рідного краю, з якого ми давно, ще задовго до Жовтневої революції, поїхали через злидні, голод, безземелля, знущання панів. Я був тоді зовсім малим хлоп'ям. Довгі місяці, немов худоба, пливли ми, загнані в трюми океанських пароплавів, конали від задухи, хворіли, переносили морські шторми та бурі. Нам обіцяли в Канаді золоті гори, але довелося нам тяжко працювати — корчувати ліси, висушувати болота. Ми наймались на найтяжчу чорну роботу, спали на голій землі просто неба. Ми не розуміли мови тутешніх, а вони не розуміли нас і казали глузливо, що й народу такого нема — українців, і країни такої нема — України. Та хоч батьки наші темні, убогі селяни, але відповідали вони: "А хіба ви не чули про Кобзаря — Тараса Шевченка? Він народився на Україні, він писав українською мовою, як же нема такого народу і такої країни, коли була там така велика людина? І боровся Тарас за всіх знедолених і трудящихся на світі". Вечорами збирались діди і батьки і читали нам, дітям, напам'ять вірші Тараса, щоб не забували ми рідної мови, рідного краю. Своєю працею, своєю старанністю, своїми мозолястими руками добували собі прибульці і життя і повагу усіх, хто працював. З багатьох країн переселялись до Канади бідняки — і ми бачили — усі, хто працює: і тутешні' і прибулі, завжди порозуміються між собою. І коли ми почули про Жовтневу революцію, про те, що і на Україні Радянська влада, серця наші сповнились гордістю і ще палкішою любов'ю до батьківщини.— Так розказував нам старий наш земляк.
Нас обступили, нас вітали, цілували і ті, що пам'ятали рідний край, і ті, що народилися вже тут і тільки мріяли побувати на Радянській Україні, побачити Київ, Тарасову гору. І от навколо пам'ятника Кобзареві запанувала врочиста тиша. Тільки далеко ген-ген лунав голос нашого поета, який привіз вербичку з Казахстану. Він розповідав натхненно і зворушено, як посадив Тарас у засланні вербу і тепер ми привезли її пагонець сюди, в Канаду, до своїх братів і сестер українців в знак любові і дружби, і ніякі простори, ані гори, ані океани не роз'єднають не тільки нас — дітей України, а трудящих усього світу, які жадають миру і дружби, які борються за життя, коли не буде війни і свар, а на оновленій землі, як писав Тарас,— врага не буде супостата, а буде син, і буде мати, і будуть люди на землі.
І ми посадили там Тарасову вербичку. І діти — хлопчики і дівчатка — обіцяли доглядати її і просили передати дітям Радянської України, всього Радянського Союзу, їхній привіт.
1962
ЧЕРЕВИЧКИ
(З дитинства Ганса Крістіана Андерсена) Ну, починаєм!
— Ну, починаєм! — сказав правий черевичок лівому, і Ганс Крістіан побачив, як вони трошки, зовсім трошечки присунулися один до одного.
— Зараз вони танцюватимуть! — подумав хлопчик. Тепер треба не дихати і примружити очі, тоді ніхто не знатиме, що Ганс не спить, а дивиться крізь ситцевий квітчастий положок, яким завішене велике батьківське ліжко. Ліжко таке велике, постіль м'яка, добра, ласкава, в ній затишно, нічого і нікого не страшно. Як тільки сутінки сунуть до хати — крізь вікна, крізь усі щілини,— і всі речі починають себе поводити зовсім не так, як удень, Ганс шмиг у це ліжко — тоді хай собі і сердитий верстат супиться на нього, хай собі щітка загрожує своєю довгою палицею,— у ліжку йому нічого не страшно.
Хоч сьогодні Гансові здається, мабуть, що у всіх хороший настрій. Навіть верстат не такий страшний, мабуть, тому, що на ньому сьогодні тато зробив ці чарівні шовкові черевички. Он вони зараз красуються на маленькому столику, і всі дивляться на них і не можуть надивитися. Що вони чарівні — про це не може бути ніякого сумніву. Коли вже навіть тато сказав: — Ну, хай вони будуть насправді чарівні для нас, ці черевички,— то це вже дійсно так. Тато, який не вірить, що на горищі живе маленький старий домовик і що чорт вночі заглядає по хатах!
Але ж сьогодні такий чудовий вечір, що ні про що зле не треба думати. Мабуть, і домовичок — старенький, маленький — може, такий на зріст, як Ганс, дідуганчик, з довгою білою бородою в гостроверхому червоному ковпачку виліз з горища і сидить у куточку під розмальованими дверима. Він, напевне, задоволено потрушує бородою і думає, що і він переїде з ними. Ще б пак! Ганс Крістіан сам подбає, аби і в новій хаті було для домовичка таке ж затишне місце, як тут під дверима, які тато розмалював різними цікавими візерунками. Тільки подумав про це Ганс, а двері рип-рип:
— Ми перрреїдемо тежж, ми перрреїдемо тежж,— зарипіли вони,— нас перрренесуть!..
— Переїдете! Переїдете! Тато вас перенесе! — усміхнувся їм Ганс.
— А ми? А ми? — мовили малюночки на стінах.— Без нас тобі буде сумно!
— Звичайно! — махнув рукою Гансик. Ці малюночки — теж татова робота — висять тут з дня народження хлопчика, і він знає кожне деревце, кожен листок на кущику. Він навіть знає, що там за кущиками, хоча це й не намальовано. Але ж Ганс там не раз гуляв увечері, коли все робилося насправдішнім.
— Ми думаємо,— сказали черевички і гордовито розсунули носочки (лівий — ліворуч, правий — праворуч),— там, куди нас завтра понесуть, а через знайомство з нами переїде і дехто з цієї кімнати,— там, напевне, мебліровка і обладнання далеко краще! Адже коли ми ще були рожевою шовковою матерією і жили в шухляді у самої пані — о! ми багато дечого чули і бачили!
Цим вони хотіли натякнути, що вони зовсім іншого походження, ніж усі ці речі в кімнаті, і хто-хто, а вони вже повернуться туди.
— Не забувайте, хто вас шив,— зашипіло шило, воно було гостре на язик і любило іноді вколоти.— Коли б не батько цього хлопчика і не дехто з його помічників (шило явно думало про себе), ви б не мали такого вигляду, як зараз. А що таке просто матерія — шматок матерії?
— І підошви теж тутешні,— прошепотіли тихо підошви — вони були скромні, не пнулися наперед, і тому шепотіли: — Без підошов не буває черевиків, а нас поставив батько хлопчика.
"Краще б уже танцювали,— подумав Ганс,— вони такі гарненькі, ці черевички, навіщо їм сперечатися? "
— Краще б уже танцювали,— лагідно мовила товста ступа, вона сама любила інколи підтанцьовувати в парі з товкачем.— А завтра — туп-туп — в путь-доріжку, і ми з вами. Я завжди мріяла про сільське життя.
— Так-так, тік-так! — застрибав борнгольський годинник, що висів на стіні.— Ми починаємо музику на честь черевиків і нашого хазяїна. Він зробив їх, і тепер він буде шевцем у самому замку. І ми переїдемо усі з ним. Тік-так — ми починаємо. Кавалери, запрошуйте дам і починайте молінаски — наш старий улюблений датський танець.
— Менует! Менует! — зацокотіли черевички.
Що тут почалося! Усім хотілося танцювати — і стільцям, і старій скрині, на яку переносили батьки вночі Ган-сика, і верстатові, і навіть великому столу, за яким сиділи батько, мати, бабуся і сусідка Анна-Лізбета. Про ляльок-балерин, які вирізав для Ганса тато, нема чого й казати, вони ж були створені для цього!
Дідусь-домовик потрушував білою бородою, ворушив ніжками у м'яких капцях і підморгував Гансику — вони давно приятелювали. Усі так крутилися перед очима, що Гансик заплющив очі — а зовсім не тому, що заснув; і за музикою годинника уже нічого не чув, про що говорили дорослі за столом.
— Ну, що це за дитина, наш Ганс Крістіан,— казала мати батькові,— його й не чути, лежить собі тихесенько, нікому не заважає, ніякої шкоди від нього ніколи!
Батько, завжди зосереджений, мовчазний, усміхався і з любов'ю дивився на ліжко, де міцно спав такий ласкавий, такий ніжний його синочок. Він худенький, слабенький, і хоча батькам він здається найкращим у світі, насправді він некрасивий, маленький Ганс Крістіан. Але у нього такі допитливі розумні очиці, він ніколи не капризує, завжди чимсь зайнятий, навіть з простої цурпалочки може уявити собі найцікавішу іграшку. Коли в домі нема нічого, крім квасолі і хліба, йому цілком байдуже, він їсть їх, як найкращі страви.
Добре було б, коли б справдилися їхні надії.
Сама баронеса з замку дала батькові на пробу пошити шовкові бальні черевички, і коли вони прийдуться до смаку, вона дасть йому в селі, поблизу свого маєтку,— хатинку з садиком, і туди він переїде з своєю невеличкою родиною — дружиною і маленьким Гансом Крістіа-ном — і матиме постійну роботу. Про це і мріють вони сьогодні увечері за столом.
— Він би так поправився там, наш Гансик,— каже мати,— а я — завжди мріяла жити на селі!
—• Коли б тільки черевики припали до смаку! — мовив батько.
— Що ви, що ви, сусіде,— загомоніла, підіймаючи здивовано плечі Анна-Лізбета,— такі черевики! У королівської доньки тільки такі можуть бути, ви мені вже повірте, я немало бачила на своєму віку, ні у кого в цілому Оденсе нема і не було таких черевиків. Що й казати, вам пощастило! Будете там собі, як у гусячому гнізді, розкошувати. Там навіть є пасовисько для корови, коло хати, яку вам дадуть, а корова — це ж для вас буде все. І молоко, і масло, і сметану — все матимете!
Бабуся хитала головою у білому чистенькому чепчику й тихо мовила:
— Дай боже, дай боже, хіба ж такі черевички можуть не сподобатися. Коло хатинки будуть квіти, луки, розцвіте наш Гансик. І я приходитиму щонеділі...
— І завжди буде робота...— зітхнувши, сказав батько.— Ми зможемо Ганса віддати вчитися в гімназію.
— Коло хати я розведу город, не те що тут: висить два ящички, та в них росте цибуля і пастернак — там у мене буде горох, картопля,— мрійно казала мати... і в со