Потім зійшла з колії і вийшла на обочину широкого шляху.
Артем подумав, що, може, змерзла, надумала в хату зайти, погрітися. Ні, поминула першу. Потім і другу хату теж поминула. А спинилася раптом біля пустиря, на якому тільки колодязь та вишневий невеличкий садочок. Жодної будівлі ще не було.
— Що ви тут побачили цікавого?
— Та це ж саранчуківський одруб,— відповіла мати.— Який таки хазяїн Гордій. Ти он на тих, що ми пройшли, глянь: перед війною ще вибралися з села. Хоч би паколів набили в землю, верби уже росли б. А Гордій, бач, ще в селі живе, а тут заздалегідь уже і криниця, і садочок. Повесні хату Грицькові поставить, на осінь переберуться молодята, то вже так, наче хтозна-відколи живуть отут. О, навіть яблуньок насадив! — Потім придивилася і змінила тон: — А ось за це і не похвалю вже. Недогляд. Хоч би перевеслами стовбурці обв'язав чи очеретом обставив. Скільки там того діла! А то бач, що зайці наробили! — І, вже як рушила з місця, мовби вголос подумала:
— Треба не забути Грицькові сказати.
Ішла тепер і мовчала до самої Чумаківки. Артем розумів, що всі думки її тепер про Орисю. І теж мовчав, щоб не заважати їй. Про своє думав.
Та, видно, материне серце — як та світлиця простора: водночас є місця в ній для всіх дітей. Тільки-но в Чумаківці звернули на путівець, що вів просто у Вітрову Балку, мати спинилася раптом.
— Притомились?
— Та й притомилась. Але спинилась я не того. Щось хочу, сину, тебе спитати.
— Питайте.— А сам подумав: "Про що ж це, що аж треба було зупинятись".
— Ще вчора з самого міста хотіла. Та при Данилові ніяк було. А сьогодні всю дорогу не наважувалась. Та й зараз непевна. Може, "не ваше діло, мамо", скажеш.
— А хіба я коли-небудь казав вам отак?
— Ні, не казав. Але ж і я ніколи ще в тебе про таке не питала. Скажи: чого це вчора на Слобідці, як я зайшла ото в кімнату, лікарка, Мирослава Наумівна, була така заплакана?
Артем від несподіванки не відразу надумав, що відповісти.
— Двома словами про це не розкажеш. Та й не потрібно це вам.
— Вибачай, сину! — Відповідь Артема її трохи образила. Помовчала і додала: — Я, може, й не питала б тебе, сину, коли б не ота прикра пригода у тебе в Таврії.
— Он ви куди завертаєте? — одразу спохмурнів Артем.— Ні, мамо. Не думайте, що я такий вже баламут дівочий. І в Таврії тоді... Я вам не все, звичайно, розповів. А тільки те, що вам потрібно було знати. А зараз думаю, може, і того не слід було казати. Мало у вас і без цього клопоту! Так нате вам іще!
— Як тобі, сину, не соромно! Чи я тобі не рідна мати! А, не дай бо, щось трапилося б отоді з тобою! На таке діло йшов!
— Та отож. Важко навіть словами сказати, який тягар із своєї душі я отоді скинув, переклав на вашу. А тепер дивно самому: на що я надіявсь? Ну, справді, що ви могли б, мамо, в отакій халепі зробити? Коли ось я сам ради не дам!
Він це сказав, мовби не як запитання, але мати скоса глянула на нього і по напруженому обличчю догадалась, що він нетерпляче чекає, що вона скаже йому на це. І розуміла навіть причину: на цей раз минулося щасливо, але скільки ще буде таких смертельних небезпек на його шляху! Трохи помовчала, збираючися з думками, і мовила:
— Не знаю, сину, ще й сама, що я зробила б. Одне знаю: доки жива, з очей би його не спускала. І не відступилася б нізащо...
— Спасибі, мамо! *
— Лихо, що край неблизький, сорок верст. Але... я вже й так собі думала: ^же ходять баби, навіть старіші од мене, аж у Київ, у Лавру , за триста верст. А я б ото замість богомілля... Та й не один раз у рік. І таки знайшла б стежку до серця дитини. А може, воно й простіш усе буде. Бо таким дітям в отаких сім'ях, звичайно, не дуже раді бувають. Сам же кажеш, більш у баби живе. До речі, оце поїдеш з Данилом у Хорол. І як би це добре було, коли б ти був уже поговорив з нею. Можна б було Василька хоч у гості на святки взяти. Це ж йому скільки вже?
— Лічіть самі: народився саме того літа, що війна почалась. Десь так — перед жнивами.
— Якраз Федькові товариш. Мотря теж того літа, на самого Петра*07, обродилась.
Якийсь час ішла мовчки, чимдалі уповільнюючи крок, як видно, напружено щось думала. І раптом навіть спинилась, вражена несподіваним здогадом.
— Стривай, Артеме!— Той спинивсь і глянув допитливо на матір.— Христя?— пошепки проказувала сама собі мати.— Дай боже пам'ять. Христя? Ні, не згадаю, як її звали. Оту жінку. Коли б же знати було таке! А яка вона з себе? Русява?
— Та чи не все одно,— здвигнув плечем Артем.— Навіщо це вам? Ну — русява. Очі...
— Так же і є!— не слухаючи вже його, аж об полу рукою вдарила мати. Тоді до Артема схвильовано:— Так вона ж була в нас. Христя. Заходила якось.
— Заходила? Коли?— оторопів Артем.
— Та тоді ж таки, того року. На Великдень ото ти гостював, виправив пашпорт та й поїхав собі. А десь зразу ж після зелених свят і вона заходила. Ночувала у нас.
Артем так і лишився стояти як стовп, вельми вражений цією звісткою материною. Цілу хвилину. Нараз кинувсь. Машинально дістав із-за вуха цигарку, що Данило скрутив йому на дорогу (за всю дорогу і не згадав про неї), тоді шугнув рукою до кишені за сірниками — нема в цій кишені. Забувши навіть, що ліва рука на пов'язці, рвонув — і аж застогнав від пекучого болю. Мати дістала з кишені у нього сірники і, заступивши од вітру, вичеркала і дала прикурити.
Артем хлипнув грудьми, як людина, що намірилась якнайглибше пірнути. Наскільки міг, затримав тютюновий дим у легенях, потім із силою видихнув.
— Ні, щось ви сплутали, мамо. Не могло цього бути! — упевнено сказав.— Коли б це раніш, до заміжжя, а то — зелених свят, кажете. Та чого б же їй?
— Оце ж я й сама думаю, чого вона приходила. Не могло бути, що це випадково сталося: ішла собі з богомілля через наше село та й саме до нас потрапила ночувати.
— З якого богомілля?
— З монастиря.
І стала розповідати, як воно було. Говорила поволі, силкуючись якомога ясніш пригадати все, до дрібниць. Бо розумілу, що, коли справді то була Христя, кожна дрібниця і тоді, й тепер могла мати неабияке значення.
— Увечері якось залучила з отари овечата у двір, а сама на воротях пристояла: бачу, іде юрба жінок од греблі, як видно, прочани — може, напитись котрій чи, може, й заночувати попросяться. Ні, поминули, поздоровкались тільки та й пройшли мимо. Але одна, що трохи відстала од них, попросилась-таки ночувати. Мовляв, геть-чисто притомилася. Глянула я на неї, на її живіт, та й не втерпіла: "Ох, і свекруха ж у тебе, молодичко, несовісна! Щоб отаку важку тебе в таку трудну дорогу пустити!" Нічого вона на це. Не стала ні скаржитись, ні заперечувати. Тільки й сказала, що вже недалеко їй, завтра дома вже ночуватиме. Отоді я й спитала, звідки вона. "З-під Хорола". Сказала це і так на мене дивиться, дивиться. Наче жде од мене чогось. Назвала й село, але чи Попівка, не скажу, не згадаю. А що Хорол — твердо пам'ятаю.
— Та чи ж мало з тих країв людей через наше село!
— А ти слухай далі. Це вже за вечерею було, розпитувати стали її, а вона стала розповідати,— і про "Охмалин", і ідо батько помер у дорозі, а вони назад у своє село вернулись. Ну як же не вона?!
Так, сумніву в Артема тепер уже ніякого не було. Він припускав, що деякі дрібниці мати, звичайно, могла зараз уже (через чотири роки) передати і неточно. Але ж такі, як "Охмалин", Хорол, не могла ж, справді, вигадати мати. Авжеж, що то була Христя!
— А про мене що-небудь?— марно силкуючися приховати хвилювання, удавано байдуже спитав Артем.
— Про тебе? Ні, нічого. Не пригадую. Та якби щось казала... Стривай! А може, Орисі? Після вечері вони зразу ж і пішли удвох у клуню спати. Може, їй щось. Але Орися сказала б мені. А другого дня, тільки-но розвиднілось, не схотіла і снідання ждати, попрощалась і пішла.
— Чисте диво!— мимоволі вирвалось у Артема. Його справді дуже дивувало те, що про нього вона нічого не розповіла, нічого не розпитала. Щоправда, було ще слово за Орисею. А втім, хіба Орися не сказала б йому раніш, коли б мала щось казати! Видно, справді ніякої розмови у них про нього не було.
— Чисте диво!— уже пройшовши кроків з півсотню, знову озвавсь Артем. Але тон його мови тепер був уже інший: замість подиву, гіркота і зневага чулися в тоні.— Сказати б, на оглядини, так пізнувато, до заміжжя треба було! Виходить, справа не в цьому. Кажете, не могло бути, щоб випадково. А чому не могло бути? Адже з монастиря як іти на Хорол, нашу Вітрову Балку ніяк не минеш. Ну, а раз уже опинилась у селі, чому б і не зайти. Хіба ж не цікаво хоч одним оком глянути, в яку халепу мало не вскочила була! Та слава богу, що одвернув. Мабуть, того й по монастирях ходить, подячні молебні наймає. Тепер самі бачите, мамо, ну як можна Василька їй залишити? Кого вона з своїм дяком виростять із нього? Отакого ж, як і самі, богомола-ханжу?!
— Ну, а що ж ти надумав, сину?
— Заберу, та й все! Оце поїдемо з Данилом на ярмарок у Хорол, і привезу. І не в гості, як ви кажете, а привезу вже назовсім.
— Е, сину, так не годиться. Як це самоправно забрати дитину від рідної матері?
— А я йому хто? Чужий? Рідний батько.
— Рідний то рідний, і все ж таки спершу тобі треба із нею побачитися, поговорити.
— Та поговоримо. Без цього, певна річ, не обійдеться.
— І не так, як зараз говориш, а спокійно, розсудливо. Про свої кривди та образи треба забути. Про дитину треба думати. Воно не винувате, що у вас із нею отак вийшло. Та й хтозна... В житті буває так, що нелегко й докопатися, хто винуватий, а хто скривджений. Може, воно, сину, і ти не святий?
— А чому ж "може"? Напевно не святий. І слава богу. Але не такий вже я і грішник окаянний, як може здатися збоку. Оце хоч вірте, хоч ні,— за весь час, що зналися з нею, жодного разу не скривдив її ні у великому, ні в малому.
— Оце йду та все пригадати силкуюсь,— після довгої мовчанки озвалась мати.—І от, як живу, бачу: сидить з нами біля порога за столиком — вечеряємо. Така собі славна жіночка! І розумненька, видно, і совісна. І от ніяк у голові в мене не вкладається...
— Не вкладалось попервах і в моїй голові. А потім вклалося. Нічого дивного. Правильно дівчина розсудила: чим на ячниках мужичих день у день спину гнути, хіба ж не краще за дяка піти. На дармові книші. Ну, і годі.