Бо соняхи хоч і замортизували падіння, але вже були спілі й сухими головешками вщент обчухрали обшивку, надто на нижньому крилі. Засмучені цим, ми просиділи в соняхах до ночі, а вже вночі дісталися до Шумейкового гаю.
Нас привели до "генеральської кринички", де був Кирпонос із кількома генералами. Варили куліш у невеличкому котлі на багатті, то найперше запитали, чи немає в нас солі. У літаку є сіль, але ж хто знав, що тут сидять без солі? Глушеня вручив Кирпоносу листа, якого той прочитав тут–таки, для чого довелось у багаття підкинути сушняку. З листа з'ясувалося, що ми прилетіли по нього, Кирпоноса. Але літачок сидить у соняхах, і навряд чи вже піднятись йому на обчухраних крилах. Генерал бачив, як ми падали, думав, що літачок спалахне, здогадувався, що його прислано за ним, і тепер тільки поблажливо посміхнувся, як людина, якій вже нічого не потрібно. Він накульгував на праву ногу, ходив з ціпком, тут, у Шумейковому гаю, його поранено, це вже вдруге, вперше був поранений ще в імперіалістичну, — також німцями і в ту саму, праву, ногу. "Що ж ви на такому вутлому літачкові?" — дорікнув ад'ютант, коли Кирпонос кинув у вогонь листа. Ад'ютант, напевне, бідкався ще й про себе і чекав більшого літака. "Ніякий інший тут не сяде!" — відповів Глушеня.
Кирпонос, спаливши листа, наказав видати нам по гвинтівці (при нас були лише пістолети) і попросив ад'ютанта провести нас у групу генерала Потапова, який тримав оборону біля соняхів.
Так ми з Глушенею опинилися в самому епіцентрі отих трагічних подій, доки наш літачок, задерши носа, стояв у соняхах. Ворог тим часом звужував кільце, насідав з усіх усюд, пропонував Кирпоносу через гучномовці, підвезені сюди, припинити безглуздий опір, здатися на почесних умовах. У час обіднього затишшя їхній генерал, який назвав себе бригадним генералом фон Гейсвассером, звернувся по гучномовцю до генерала Тупикова німецькою (до війни Тупиков був військовим аташе в Берліні і знав німецьку). Гітлерівський генерал похвалявся, що, коли ми не здамося, то він викличе сюди бомбардувальників і знищить цей лісок разом з нами. Але Шумейків гай продовжував стояти в облозі. Рів, яким він був обнесений, правив нам за шанці, в яких ще не раз ходив Кирпонос із ціпком, у супроводі ад'ютанта. Він був у касці, з усіма генеральськими відзнаками.
Під прикриттям ночі німці вибрали літачок із соняхів, поставили на відкритому полі перед нашими окопами, прикріпили до нього диктовий щит з написом: "Літак для Кирпопоса". Не знаю, як для Кирпоноса, а для нас з Глушенею і літак, і сам напис стали справжніми тортурами. Дочекавшись ночі, ми спалили літак, закидали його пляшками з пальним, але ця вилазка коштувала Глушені життя.
Поховали Глушеню недалеко від "генеральської кринички", без промов, без інших військових почестей. Тут ховали скромно й тихо, закутували у плащ–накидку, якщо у вбитого вона була. Кирпонос сказав про нього: "Хоробрий був фельд'єгер. І дався йому той літачок… Хай би стояв собі. На мене такі дрібниці не діють…" З цих слів командуючого я вперше довідався, ким насправді був Глушеня, — фронтовим листоношею. Але від того він не втратив у моїх очах, і я переклав до свого планшета його карту, яка й справді нагадувала карту великого полководця.
Ми виходили з Шумейкового гаю невеличкою групою, яку німці пропустили свідомо, гадаючи, напевне, що з нами виходить і сам Кирпонос. Бо коли натрапили на засідку в одному з сіл (чи Гречана, чи Солом'яна Гребля) і були застукані на вузенькій греблі, обіч якої лежали непрохідні болота, то перше запитання було: "Wer ist hier Kirponoss?" Ми несли пораненого генерала Потапова, командарма легендарної П'ятої армії, яка майже півтора місяця утримувала Коростень, коли ворог уже стояв під Києвом. Генерала забрали в санітарну машину (німецький майор усе ще був певен, що це і є Кирпонос), а нас обшукали, роззброїли, з мого планшета витрусили карту Глушені. Майор розгорнув її, освітив ліхтариком і здивовано закричав: "Oh, ein grosser Offizir" , і наказав мені стати окремо. Мене спровадили до штабу дивізії, й, доки вивчали карту Глушені, я ще день колов дрова для їхньої кухні, оббілував для них молоденьку корову, первістку, власниця якої кляла мене всіма тутешніми прокляттями так, ніби я це робив з власної волі. Мені пощастило не зіпсувати шкуру і бодай цим задобрити ту проклинательку.
Потім нашого брата добавилось, пішим строєм нас погнали на Миргород, загатили нами всю територію мукомельного комбінату, де вже через тиждень ми почали мерти з голоду. А в цей час по сусідству, по той бік річки Хорол, не вщухали оргії окупантів. Нам чути було, як німці під нічні фейерверки, геть очманівши, викрикували: "Vivat Guderian! Vivat!", — хоч самого Гудеріана, як потім з'ясувалося, там не було, він спішно повернув свій танковий корпус на схід, назустріч катастрофі, яка почалася для нього вже на цих полтавських полях.
Стоїть Вавилон. Ті ж горби, що їх почали заселяти іще за тавріїз, ті ж хати о троє, а найбільше о четверо вікон, та й сам Чебрець в'ється собі між камінням, як і колись, але ж дух у повітрі не той, тому Вавилон потуск, а вечорові віконця його, що так уміли колись посміхатися рештками дня, тепер дивляться на світ похмуро й очікувально.
Смеркає, люди повертаються з поля, і кожне щось несе на спині: хто пророслого житнього снопа — від нього далеко пахне цвіллю; хто кошичок буряюв, притрушених гичкою на той випадок, якби німець перестрів, мовляв, гичку для корівки несу, хоч із тих буряюв потім виганяється самогон, або, як його називають німці, шнапс, смердючіший за все найсмердючіше — від німця, який скуштує його, потім тхне сивухою, і вже видає той німець не таким чистим аршцем; хто несе клумачок прядив'яний, вже й бозна з чим, мо', з патронами, знайденими в окопах (також гарна річ, я вам скажу, коли є до них дещо істотніше, ну хоча б наша трьохліншка зразка 1896 року), а ось ця бабуся вавилонська, зігнувшись у три погибелі, ледве тягне в'язку хмизу, назбирала по галузочці над Чебрецем, перев'язала сірим рушником і мете за собою слід. Іти під гору, то бабуся зупинилась, зміряла крутизну, кляне чужинщв: "А добра б вам не було! Щоб вас палили живцем на цьому хмизові!" І мете далі, на гору, де стоїть її обшарпана халупа. Лише по оселі я впізнаю Отченашку. Беру в'язку — ото, нівроку собі! — несу до хати, вона спочатку чалапає поруч, шурхотить спідницями, їх на ній кілька — одна поверх другої, а тоді забігає вперед, зазирає в обличчя.
— А ти ж чий? Чи не Валахів льотчик, бува?
— Валахів.
— Розбило їх під час фронту. У них штаб стояв, то німець — по тому штабу. Одна піч стоїть. А вони подалися на схід. Погнали вавилонську худобу. Вони й Лук'янцьо з ними. А тебе, соколику, збили, чи як?
— Сам упав…
— Ох і падало їх над Вавилоном! Наші пташки легенькі, дерев'яні, а їхні залізні. От дзьобом клюне — і нема нашої. Вже й горить. І ти горів?
— Ні, бабо, я не горів…
— Не могли наробити залізних пташок… А тепер бачу — все йдете та йдете… А куди? На оту піч з комином? Хмиз носити? Яка сила впала перед німцем, щоб він здох! Ні вітрів нема, ні сили нема, все померло… А чия ж вина?
— Наша вина, бабо…
— Вже почали жити. Вже хліба не вибирали з комори, на вітряках лише на товч мололи, а то все на питель та на питель почали вчащати, білі лантухи стояли в коморах рядочком з нулівкою , аж тут — радуйся, Отченашко! Ні вітряків, ні вітрів, ні трудоднів.
Стоять в'язи на Зінгеровій горі, в заграві ще, і перекладина лежить, та гойдалки нема між в'язами. Одлітав Вавилон своє…
— Мальва тут, бабо?
— Зінгерка? Господь з тобою! І допитуватись про неї не раджу. Вже двічі чи тричі приїздили до Зінгерки з трусом. Зінгерка клянеться, що Мальва за Дніпро пішла, з нашими. А я ж бо її, сердешну, сама бачила тут, оце як тебе. Іду якось вночі під Пилипихи, коли гульк — Мальва! Каже: мовчіть, бабо. І в сльози. Стривай, кажу їй. Ви ж Зінгери, чи хто? Ви ж зналися з німцями. Машинки їхні тут продавали. В агентах ходили. От і йдіть тепер, благайте за Зінгерів… А вони думали, що я собі байдики била стільки років на вітрячках. Я собі сиділа там і думала про всіх… Я маю таку голову, що про весь світ думаю. Мальва в бігах, а я і про неї думаю… А ти ж це куди зараз?
— Піду на своє дворище…
— Там піч холодна. А я протоплю зараз, кулешику наварю. Воно хоч і окупація, а їсти треба. А ще як з війни йдеш… Народ став скупий, вредний, є таке, що й води не подасть. А чи ж ви винні? Гляди ж, не збовкни про Мальву. Певно, щось вона важить, коли фашисти її дошукуються. От я, бачиш, вільно ходжу, і нічого. На біса я їм, Отченашка? А Мальва їм кісткою в горлі. Іще якогось Ксанича шукають. Даринка привела з полону. Хронт тут у нас тримав. А так більше наче нікого.
— Поліція, староста є?
— Поліція — це в Глинську. Тут бог милував. А старостою був наставлений такий пес, що життя від нього не було. Гірший за німця. З Прицького сам. Якийсь Штус чи ПІтуц. На коні їздив додому. Німці вбили. Не знали, хто їде. А ніч. Певно, такі німці, як ось ти. Залив людям сала за шкуру, буряки одбирав, хліб витрушував із пазухи. То "німці" його прямо посеред дороги. Тому й шукають Ксана Ксанича…
— І хто ж тепер?
— На старосту хоче Явтушок. Він Голий, і ми будемо голі при ньому. Половина синів на хронті, сам з хронту прийшов, а геть тобі німець. Шваркоче по–їхньому. Чи не шпигуном був ще до війни? Ось які, дитино, дива. Шпигун штрахував наші хати, палив їх, а ми сиділи і мовчали. І царство його прийшло у древен Вавилон, як сказано у Писанії…
Іду повз Рузин дім, що при самій греблі, вже мрущий день, а світла в домі не світять, чи, може, він порожній. Забув довідатися в Отченашки про Рузю, адже вона чи не найближча моя рідня у Вавилоні. Рузя Джура гриміла перед війною, стала знаменитою ланковою, виступала в столиці від Глинського району. Тепер німці нагребуть цукру з її буряків, кілька днів тому пустили Журбівський завод. Йдучи сюди, я наткнувся на вавилонську валку з буряками. Вскочив у глибокий рів, але чув, що заправляв валкою Явтушок, він мугикав якусь сумну пісеньку на передньому возі, пісеньку без кінця. Одну з тих, що її полюбляють вавилонці в дорозі. Слухаючи ту пісеньку і впізнавши по голосу Явтушка, я ледь не зронив сльозу й уже був недалекий від того, щоб вигулькнути з рову й привітатися з ним (він товаришував з моїм батьком, а я дружив з його сином Яськом, найстаршим.