Курям на сміх.
— Тим, що тп потравив,— буркнув Безкоровайшій.— Під час війни за три місяці офіцерів готували. Танкістів і артилеристів. А там ішлося не про косовицю хлібів, а про життя людське і смерть.
Гриша, довідавшись про сутичку між Самусем і Безкоровайппм, зголосився помагати бригадирові механізаторів.
— Чулп? Професор-хехосор! — кривив красиві різьблені губи Самусь, сидячи з Щусем-лісником у холодочку за хатою і безтурботно вмегелюючи Олелині пундпки-мундики, що з них особливого згадування вимагають: борщ з голуб'ятами, пшеппчш товченики з курчатами, смажені липи завбільшки з ночовки, вареники з вишнями й з майським медом.
— А ти чув, дядьку Василю? — запихаючись варепиками, роз-плямкувався Самусь.— Цей голоцмоппк Левепців заявляє, що він відкрив Котю. Я йому кажу: паша радянська дівчина — це тобі пе Америка* щоб ти її відкривав. А віп своєї: я перший! Все правильно, кажу. А що в минулому робили з усякими першовідкривачами? Кидали в каталажки, тяглп иа шибештці, палили на вогнищах, щоб не баламутили иарод. От і вибирай, і все правильно.
— Ти вибирай вареники, де менше тіста,— порадив спокійно Щусь,— воно тоді в животі легше. Олелю! Що там у тебе ще?
— Та буде, буде! — задзвеніла з-за хати циганка, яка сьогодні догоджала Самусеві з такою старанністю, ніби хотіла відшкодувати його приниження, якого зазнав з Педаповими півнем і курми. Самусь розкошував, нахабнів і возносився в гордині, навіть у гадці не маючи, що ця ласкава іі гостинна циганочка може завдати йому такого удару в спину, якого ще не завдавав ніхто. Бо саме тоді, як Щусь із своїм гостем, смикнувши по кухлику відомої в помірних широтах рідини, взялися тьопати борщ з голуб'ятами, Котя. випхана матір'ю з обійстя, вирушила па лісниковому човні у загадково-небезиечне плавання по дніпровських затоках і розташувалася в човні з такою передбачливістю, що сама опинилася на чардаку, тобто на носі, а на кормі сидів не хто інший, як Гриша Левенець.
Усе сталося несподівано як для Гриші, так і для Коті. Олеля не відстала від них, поки не зіштовхнула доньку в човен, тоді звеліла Гриші: "Спихай!" — і мерщій зникла.
Сонце в той день пекло, нарило, ніби аж душило. Промені відскакували від мертвої поверхні води, били в обличчя. Спека простягала свої жовтогарячі руки з такою пожадливістю, що Котя забула про своє "відчепись", безпорадно стояла посеред човна, ждала, коли ж Грпша зіпхне, щоб пливти, спробувати знайти прохолоду десь посеред вод, між лозами, очеретамп, зеленими заростями.
— Ну, чого ж ти? — нетерпляче гукнула вона хлопцеві. Гриша пхнув човен, стрибнув у нього, налетів спрожогу на
Котю, щоб не впасти, обхопив її руками і тицьнувся дівчині в шпю. "Пе цілуй мене у вухо!" — тріпнула вона головою і, здасться, здригнулася, але він сам здригнувся і пе помітив Котпного здригання. А таке не прощається ніколи. Що вдієш: навіть колп ти вже навчився на слух визначати щонайменші порушення в роботі комбайнового чи тракторного мотора, це ще не означає, що так само вмієш вловлювати зміни в ритмах дівочого дихання. Котя — це тобі пе трактор і пе комбайн.
— Сідай, хлопче, і бери весло! — звеліла дівчина.— Чи ти хоч умієш?
Він мовчки підкорився. Коли циганка пхала їх до води і до човна, і в човеп, Грпша вже ладеп був подумати, що нарешті йому падапо перевагу, хоч і пе знав ким: матір'ю чп дочкою. Тепер непевність зпов шматувала йому душу, і, не дуже вміло брьохкаючи в теплій воді веслом, віп подумав, що цпгапка підлаштувала це катання, щоб подратувати Самуся. Геометрії після школи Грпша ще не забув і добре пам'ятав таку фігуру, як трикутник.
" Що ж — любовний трикутник? Ми перевертаємо його так і сяк, в він однаково лншасться трикутником, а в літературі така ситуація належить до найзаяложенішпх. То що ж — і далі гратимемося в цю набридливу гру? Ге-ге! Ми приберегли дещо. Щоправда, життєві ситуації майже завжди мають трикутну форму, як поетична груша в Андрія Вознесспського. За двома неодмінно стоїть хтось третій, часто набагато важливіший, впливовіший, солідніший. А чи не бовваніє тут хтось ще й за третім? Традиція пе велить передчасно зазирати за спину третьому, і мн не станемо порушувати традицію, падто що й досі пе вирішили, кого ж вважати третім: Левенця чи Самуся?
Тпм часом МОЯЇСМО відзначити високе почуття справедливості, яке виказала в той день циганка Олеля. Самусеві припали її пуп-днкп-мундпки, Грпіні — плавання на човпі з Котею.
Грпша плив назустріч Котипому обличчю. Човен прослизав по воді, як промінь. ПОЛИСК СОПЦЯ Й водп зливався в суцільне сяяння, і посеред того сяяння сиділа Котя, впершись підборіддям у свої високі коліна і насмішкувато стежачи за Грішнішім силкуванням на кормі. Весло виривалося в нього з рук, стукало об човен, бризкало водою, зачіпалося за водорості, за якесь таємниче зілля, що проростало на мілководдях мовби й по з землі, і не з води, а з самого неба. Котине обличчя, до якого він плив і ніяк не міг допливти, затуляло Грипп півсвіту. Він пе бачив ні зеленого блиску низьких верб, ні густпх вузьколистих лоз, ні зелеппх русалкових нетрів, у паморочливу празелень яких вганявся човен, рятуючись од спеки, а може, ховаючи цих двох від людських очей і від самих себе. День ішов у полиску вод, у ярінпі сопця, в шелесті гілля, в шурхоті й сплесках серед мізерної тіні від лозового пруття.
— Куди ми запливли? — засміялася Котя.
і Грпша не відповів. Бо хіба знав? Далина зникла, повітря не [було, вода стала якимсь зеленим борщем, з якого несила витягнути весло, зелепа каламуть спалахувала довкола, проростала мовби крізь пих, воші самі ставали гнучкими стеблами, вузьким довгастим листям, всюдисущими теплими рослинами. Все переплуталося в цьому задушливому зеленому мороку, рослини звисали з невидимого неба, здіймали виткі руки з води, проростали мовби з самого центру землі, вопп утцільнювалися тривожно й загрозливо, несли з собою таємниче, тихе шаленство, і Котя злякалася того шаленства, стала розривати рукамп міцпі лози, розплутувати склу-бочені зарості, затупотіла ногами об дно човна:
— Куди ж ти правуєш? Виберемося мп сьогодні звідси, чи ні? Гриша плутався у лозах, у водоростях, у власному збептежен-
пі, як у пастках, він не злякався сам, зате вперше бачив злякану Котю, і видовище було таке незвичне, що він з радістю переживав його якомога довше. Але човен так само непомітно вислизнув з чіпких гущавин і ОПИНИВСЯ за їхніми валами в широкій мілководній затоці. Це вже була мертва нетеча, забита рогозом, лепехою, чортівпею, тут завелися чи то тропічні водорості, чи щось іноплапстне: не вода, а паризька зелень, хоч бери її оббризкувати садки від гусені. Пролопотіла ондатра, вивертаючи після себе попідрізувану лепеху, поринула мало не під самий човен налякана лиска, в повітрі стояв задушливий сморід од дохлої риби, од бо-лотпого гниття. Тут Гриша злякався но-справжпьому. От завіз, так завіз дівчину! І зпов пе вгадав Котиного настрою. Вона зраділа.
— Ти знаєш, де ми?
— Ні, не знаю.
— Це ж одруб діда Несвіжого!
— Який одруб? Де?
— Л під нами. Ти чув про золото Несвіжого?
— Хто ж про нього не чув?
— То знай же: Рекордист знайшов золото.
— Рекордист? Золото?
Грпша не міг повірити навіть Коті. Ну, сміялися в Світлоярську, розповідали байки, але щоб насправді?
— Ось я тобі покажу — переконаєшся,— пообіцяла Котя.— Правуй до отого бугра. Бачиш, бузиною поріс? А далі ота фашистська трава.
Бугор починався просто з води, бузина трималася на ньому з другого боку, так ніби боялася помочити свої ноги, зате чорно-зелена чужипська трава, власне, й пе трава, а якесь страхітливе паліччя, схоже на гігантські коноплі, густе, щільпе, нахабне, двома стінами охоплювало бугор знизу, тпснуло його до води, так паче хотіло зіпхнути туди й утопити. Цю траву нібито привезли сюди фашисти під час війпи, висівали її в степу перед своїми окопами для маскування, і вона виростала на голому місці мало не за тиждепь, впбехкувала така, що міг сховатися в ній вершник, коли Яч після визволення спробували вивести фашистський бур'ян, віп виявився чіпкіш, ніби якась рослинна чума, розораний і ви-корчувапий в одному місці, миттю перескакував па інше, творив дикі джупглі то серед пшеничного лану, то в просах, то серед кукурудзи. Все це діялося що до Гришиної появи, а за його пам'яті фашистське зілля перекинулося в плавні, мовбп збагнувши, що в стену йому спокою не дадуть, і вже коло води розрослося так, що страшно було поглянути. Затоплене, воно вискакувало на сухі місця і тепер розкошувало там, відлякуючи не тільки випадкових рибалок, а й таких небоязких і спокійних людей, як Щусь.
— Ти ІЦО — була там? — показав очима Гриша на гидкі гущавини па березі.
— Правуй, правуй, там побачиш! Держи на оту латочку з піском. Бачиш?
Віп бачив маленьку лисинку піску коло самої води, єдине місце, де можна було приткнутися, човен плив уже й не по воді, а по траві, трава пружинила під днищем і відштовхувала човеп точнісінько, як Котя Левенця і всіх, хто наближався до неї на недозво-
^їепу відстань. Невже Гриша був перший, з ким дівчина пливла до Ьих таємничих заростей?
Човен тицьнувся в пісок, Котя вистрибнула па берег, підтягнула човен вище, сміливо попрямувала до найбільшого куща бу-зипп, і Гриша тільки тепер помітив па ньому густі кетяги білого цвіту, і в ніздрі йому вдарило млосними пахощами, згадалися сороміцькі чоловічі нрпмовкп-педомовки про те, як казяться жінки в час цвітіння бузини, здивувався, що пе помічав цього цвіту в Світлоярську. А може, там уже й відцвіло або ще по зацвітало |і Котя привезла його сюди павмпспе, щоб подати знак? Зпак? Який зпак?
Трохп одурілий, він вибрався з човна, подерся слідом за Ко-тею, увесь здригаючись од передчуття, може, найголовнішої пригоди в його житті. Мало не навпомацки знайшов Котю, вхопився за пеї руками так само, як тоді, коли штовхнула його в човеп циганка Олеля, але тут був не хпеткпй човен, а тверда земля, па йогах треба було триматися самому, Котя відступилася від хлопця і пирснула:
— Сп'янів чи осліп? Он бачиш? Та не туди дивишся! Під тим кущем.
Під великим бузиновим кущем лежав великий, літрів на десять, емалевий глек. З довгою вигнутою підкорпето шиєю, з великою ручкою, зверху голубий, всередині білий.
— Впізнаєш? — спитала Котя.
— Кого?
— Кого-кого? Та глек же!
— А-а...