Майже не розмовляли між собою. Думками обмінювалися на гіперзвуковій частоті. Хоч я й перебував у їхній компанії більш ніж півдня, в пам’яті від них залишилися тільки однакові для всіх трьох джинсові куртки. Та й, мабуть, тому, що на одній з курток красувався значок "цвіркуна". Коли Білокінь поцікавився, що то за символ, власник значка пояснив: це, мовляв, зображення істоти, що мешкала на землі задовго до того, як з’явилась людина. "Та у жодній з палеонтологій я такого не зустрічав", — засумнівався Білокінь. "Сучасна палеонтологія — найбрехливіша з наук", — відказав експерт.
Коли в заповнену до країв машину ми висипали вже з двох останніх лантухів, Михайлюк запитав у водія:
— Куди ви це повезете?
— Та на звалище ж, — відказав той. — А там обіллю гасом і спалю. Шкода, що метелики вціліють. — Він подивився на густу хмару комах, що клубочилися над попсованими книжками.
8
З Петром Іванищенком ми зустрілися на порозі видавництва. Він був, як завжди, в доброму гуморі, а його повне обличчя в рамці з рудого волосся нагадувало карбування на міді.
— Боже ж ти мій! Старий, де б же ми з тобою зустрілись! — розвів широко обійми Іванищенко. — Мабуть, романюгу приніс... Авжеж, прозаїкам краще. А нам — поетам бодай "метелика" колись видати... — Раптом він запнувся і придивився до мене: — Щось ти, старий, ніби й не радий зустрічі. Досі не можеш забути отого непорозуміння з оповіданням? То все міль! До речі, клята комаха поточила унікальні фольклорні записи. Чоловік, який їх збирав, плакав.
Я подумки завважив, що це вже друга людина (першою був Вакуленко), котра помітила в мені переміну. Отже, внутрішній стан, хочеш-не-хочеш, проектувався на обличчя.
— Бог з тобою, Петре! Та я вже забув... Сподіваюсь, радіослухачі не закидали вас гнівними листами?
Іванищенко посерйознішав.
— У радіослухачів зараз інша проблема. Косміяни... Ми вже отримали десятків зо два листів.
— Цікаво, — посміхнувся я поблажливо. — І описання пришельців наводять?
— Авжеж. Нижчі за середній зріст. Одягнені в лати чи то з чорної бляхи, чи то з хітину. Голови немов би й людські, але водночас схожі й на комашині. Неймовірно сильні. Кранівник, якому випало зостатись на ніч на будівництві, пише, що двоє цих чортів легко, немов би то були дошки, переклали з місця на місце шестиметрові бетонні блоки.
— Нащо їм було те робити?
— Шукали щось. Той чоловік сидів у будці баштового крана і бачив згори, як вони спершу никали по будівництву, а тоді заходилися біля плит.
— У кранівника, мабуть, того дня була зарплата?
— Старий, це серйозніше, ніж ти думаєш, — сказав Іванищенко. — Одна справа, коли щось комусь приверзеться, інша, коли майже та ж сама звістка надходить з різних регіонів і описання збігаються. Я вже не кажу про телефонні дзвінки...
— А чом би вам не присвятити тим повідомленням спеціальну передачу?
Товариш мій зам’явся.
— Та бачиш...
— Я міг би допомогти. Давай матеріали, я їх узагальню, щось від себе прибрешу...
— Навряд чи твоя фантазія здатна вигадати щось більш неймовірне, — похмуро сказав Іванищенко.
— А яка географія повідомлень? — поцікавився я. — Ну, звідки вони надходять?
— Та звідусіль. Хоча чисельно переважають повідомлення з новобудов.
— Яких новобудов?
— Ну, не всі дописувачі називають об’єкт. Пишуть будівництво, та й годі. Але є й такі, що не забувають вказати адресу. Наприклад, кранівник, про якого я згадав, монтує стіни цеху, де виготовлятимуть автомобільне скло.
— То чого ж ви не хочете зробити передачу? — нагадав я. — Це було б цікаво.
— Матеріал давно готовий. Але керівництво не дозволяє. Каже, паніка почнеться.
— Хм... Паніка... А як би ті листи почитати? Га, старий? Ти мене заінтригував.
— Нема проблеми. Приходь, покажу.
...Та коли за дві години ми знову зустрілись — цього разу в кабінеті Іванищенка на радіо — мій літературний колега був стурбований.
— Старий, кудись поділися ті листи, — сказав. — Ось тут, у мене лежали... Може, головний узяв. Але його зараз немає. — Іванищенко покосився на мій портфель. — Мо’, щось залишиш?
— Зараз мені не до літератури, — сказав я. — Багато роботи в інституті .
Михайлюка моя оповідь не дуже й здивувала. Він сказав:
— Тепер у них уже й матка є. Отже, шлях до формації типу "мурашник" відкритий.
— А як ви гадаєте, Антоне Кузьмовичу, чи морально це — знати про все, і не кричати на весь світ?
— Не коректно поставлене запитання, — відказав Михайлюк холодно. — По-перше, ми не маємо засобів інформації, а, по-друге, якщо якась редакція й не перебуває під контролем інзекта-гомо, то за таке обнародування нас у кращому випадку чекає глум, в гіршому — психушка, а ще в гіршому — доля мого інститутського товариша. До речі, Володю поховали з усіма почестями. Під труну підставив плече і наш теперішній міністр.
— Але ж треба щось робити! — вихопилося в мене.
— Авжеж, — погодився колега. — А тільки слід добре поміркувати, що саме.
— Спільників треба шукати, — сказав я. — Удвох ми нічого не зробимо.
— Я — проти. — В голосі Михайлюка відчувалося вже знайоме відчуження. Воно з’являлося щораз, як я згадував про спільника. — Ми досі функціонуємо тільки тому, що немає третього.
— Але ж ви самі хотіли залучити екс-міністра, — нагадав я.
— Той чоловік знав усю систему зв’язків у верхніх ешелонах влади. До того ж він умів тримати язика за зубами. Повірте мені.
— Ви кажете функціонуємо... А кому воно потрібне — таке функціонування? Навіть прозвучувач забрали.
— Аби тільки життя не забрали, — посміхнувся Михайлюк. Лице його стало раптом серйозним. — Ми з вами виконуємо закриту науково-дослідну тему. Назвемо її так: "Паралельна цивілізація землян чи інфільтрати з космосу?" І треба виключити, а де й обійти, всі можливі завади на шляху до завершення цієї теми. Не кажу вже про зрив. Це був би злочин! Отже — нікому й натяку.
— Легко вам казати. А мені дедалі важче лукавити з істотою, яка бачить у мені лише психічну поживу для себе.
— Мушу зауважити, — посміхнувся Михайлюк, — що у вас це непогано виходить. Істота ставиться до вас з явною симпатією.
— Авжеж. І таке ставлення триватиме доти, доки вона не виявить у мені больову точку.
Михайлюк на те не відповів. Закапало з кавоварки, і ми якийсь час мовчки кавували. Незвично було бачити пусте місце на стелажі, де недавно ще оберталися бобіни прозвучувача. Та ось колега відставив чашечку, його холодні світло-карі очі дивно поблискували. Він озвався:
— Якщо існують оті чорти, як каже ваш товариш-радіожурналіст, то на чомусь же їх принесло. Отже, десь мусить бути й літальний апарат. І, думаю, що апарат той перебуває на одній осі з "міражем".
— Якби він там був — його б давно засікли, — зауважив я. — Атмосфера, та й орбітальний простір навколо Землі, кишать літаками, супутниками, всілякими орбітальними комплексами...
— А Сірошенко засік "міраж"? А він же над ним літав... Побачити може лише той, чия пам’ять містить інформацію про комахолюдей. І не просто інформацію, а зміст їхніх одкровень.
— Це — тільки припущення, яке базується всього на двох випадках — з вами і зі мною, — заперечив я. — Потрібне підтвердження, так би мовити, чистий дослід. А він полягає в тому, щоб над "міражем" була апробована нова людина. Двічі: до і після втаємничення її в суть справи.
Михайлюк замислився. Він розглядав, чи тільки вдавав, що розглядає, червоні ягідки на чашці. Я досить його знав, аби зрозуміти, що аргумент на нього подіяв.
— Якщо ж чистий дослід підтвердить це наше припущення, — провадив я, — то до свого звіту ми зможемо вже долучити й рекомендації, як виявляти маяки для прибульців.
— Не думайте, що тільки ви один такий мудрий, — озвався нарешті Михайлюк. — Саме цей експеримент я й збирався провести з моїм однокашником. І при цьому нам випав би ще один виграш — інформація про комахолюдей у вищих сферах суспільства. Тобто про тих особин, на совісті яких боро-кремнієві виробництва. — Несподівано він запитав: — А у вас є хтось на прикметі?
— Є. Ткач.
— Отой оракул? Але ж він застерігав мене від польотів на дельтаплані!
— І все ж, це саме той чоловік, який нам потрібен.
9
На відміну від Білоконя, котрий жив поглибленим внутрішнім життям, Ткач весь час потребував когось, з ким міг би перекинутись словом. Моя оповідь про Маринину гору, тиху річку і затінок під вербами справила на нього враження. Він поцікавився ще, чи водиться там риба і сам напросився в нашу компанію. Щодо риби я, звісно, покривив душею... Але в суботу вдосвіта в машині Михайлюка знайшлося місце не тільки для двох дельтапланів, а й для рибальських снастей та казанця на юшку... Отож, опинившись біля річки, ми закинули вудки. Ткач стояв по коліна в воді в очереті. Він був досвідченим рибалкою і вже за годину в відрі тріпотіло з півтора десятка карасів та окунців. Щораз, відчіпляючи з гачка рибину, Ткач вдоволено бурмотів те саме:
— Вони мене доведуть! О-ой, доведуть... — Те звучало, як закляття.
...Коли вже запарувала в полумисках юшка, Ткач витяг зі своєї сумки пляшку "мисливської".
— Тобі, Антоне, вести машину... А ми з колегою — по п’ятдесят грамів... Ну, щоб дома не журились.
Потім він сидів, прихилившись спиною до верби, курив.
— Де ще можна так відпочити душею? — запитав і, не дочекавшись відповіді, мовив: — Ніде. Повірте мені. А я надивився світу.
— Ну, ти, Сашко, відпочивай душею, а нам літати пора, — сказав Михайлюк, підводячись.
...На Ткача, вочевидь, справив враження мій політ над річкою. Не останню роль відіграла й чарчина "мисливської", яку він вихилив уже без нас. Я спостерігав, як він махав мені рукою, а тоді піднявся на гору до Михайлюка і про щось з ним говорив. Костюм "сафарі" з бавовняної тканини робив його схожим на професійного мисливця.
Як потім виявилося, Михайлюк довго не давав згоди на політ Ткача. Мовляв, той напідпитку. Але врешті-решт "здався", і Ткач, після кількох невдалих спроб, відірвався від землі на моєму дельтаплані.
Вже сонце було на вечірньому прузі, коли вони з Михайлюком повернулися на Маринину гору. Мені було досить одного погляду, щоб зрозуміти: "міраж" Ткачеві не відкрився.
Коли дельтаплани — уже впаковані — лежали в машині, і можна було рушати додому, Михайлюк несподівано запропонував:
— А чи не посидіти нам біля ватри? Га, хлопці? Такий гарний вечір ...
Ткач повів на нього здивованим оком, я теж мало не пирснув — така фальш вчувалася в голосі нашого товариша.