Сніг
Поки правдовидець мився й приводив себе до ладу, Пашка з Тоні мотнулися по крамницях і купили Луці одяг – той, що був на ньому, годився хіба на обтирку. Уточнивши, що платитиме англієць, перекладач підібрав друзяці теплу білизну й шкарпетки, зручні джинси класичного кольору, легенькі теплі черевики з високою шнурівкою, коричневу куртку на синтепоні й шкіряного зимового кашкета на флісовій підкладці. Коли на очі холостякові трапився відділ "оптика", він прихопив друзяці й "нульові" окуляри – для зміни зовнішності, адже світлина розшукуваного напевно була в кожного поліціянта.
Працюючи на телеканалі Ленґхем безліч разів сидів у кріслі для гримування, але ніколи не брав у руки гримерські інструменти. Що ж, — подумав він, — завжди доводиться робити щось уперше! – й схилившись над свіжовиголеним обличчям Луки, почав створювати на ньому шедевр.
Справжнім готелем Рожищів так і не розстарався, Тоні винаймав кімнату для гостей на другому поверсі торгівельного центру Гермес, тому нічого дивного не було в тому, що шановний кореспондент всесвітньовідомого часопису Н'юзвік захотів взяти інтерв'ю у власника підприємства. До того ж Ленґхем знав, що Гордієнко доволі стерпно володіє англійською, тож хоча б у цьому випадку проблема мовного бар'єру відпадала.
Огрядному й обрезклому бізнесменові неабияк лестило, що його ім'я з'явиться на сторінках такого шанованого видання, тому він без вагань погодився на розмову, охоче поділився з Тоні спогадами про бурхливі часи становлення українського підприємництва, розповів про непрості теперішні будні, поділився планами. Задля статечності й переконливості слід було сфотографувати майбутнього героя для обкладинки часопису, але оскільки фотокамери в "кореспондента" не виявилось, Тоні зробив кілька знімків на смартфон, переконавши Гордієнка, що в руках журналіста не аби що, а спеціальний професійний ґаджет з безмежними можливостями.
Ленґхему нестерпно було брехати, але він переконав себе, що відвернення всесвітньої диктатури є для цього достатнім виправданням.
– Потрібні світлини, де герой спілкується з людьми десь на вулиці, – сказав він Гордієнкові. – Таке цінується.
– Зійдемо в зал і ви знімете мене в бесіді з покупцями! – запропонував герой інтерв'ю.
– Можна, але… Кілька днів тому я познайомився з одним місцевим жителем. Він казав, що дуже хоче з вами поговорити, м-м-м… задати якесь питання, але нажаль не може… Бачте, цей чоловік зламав ногу… ні-ні – не з вашої вини, просто так вийшло!
– То де ж він? – здивовано звів брови господар керівного кабінету.
– Чекає в моєму автомобілі. Якщо вам не складно… пропоную спустилися на стоянку – ви поговорите з чоловіком зі зламаною ногою, а я зроблю кілька знімків.
Власникові Гермеса не хотілося виходити з кабінету, надто – через якогось халамидника, який напевно проситиме гроші на лікування, але чого не зробиш задля слави! З'явитися на обкладинці славнозвісного Н'юзвік – таке й не кожному столичному товстосумові до снаги!
Лука з Пашкою сиділи в Ланосі. Дорогою до торгівельного центру їх тричі зупиняли правоохоронці, але голлівудська усмішка, бездоганна англійська та виразний напис PRESS на професійному строї Ленґхема змушували поліцейських відпускати автівку без пильного догляду, тим більше, що синього чоловіка вони в транспортному засобі не виявляли.
Щосили демонструючи репортерський професіоналізм, Тоні підвів Гордієнка до автівки, відчинив дверцята й навів на бізнесмена смартфон:
– Розмовляючи, демонструйте, будь ласка доброзичливість!
– Добрий день! – привітався правдовидець до неприродно напруженого героя майбутньої публікації. – Я Лука Гуленко, пам'ятаєте? Чотирнадцять років тому я прийшов до вас у кабінет і спитав, чи не сиділи ви напередодні увечері в своєму Лексусі зі сріблястокосою кучерявкою… он там, у найтемнішому закуті майданчика?
– Ти, красеню!? – вирячив очі власник Гермеса… Ти… тебе розшукують!
– Доброзичливість, містере Гордієнко! – нагадав журналіст. – Не забувайте про доброзичливість!
– Ви тоді сказали, що ні, — чемно продовжив Лука, – що сріблястокосі – не ваш смак… Я лише хотів, щоб ви підтвердили – повторили ще раз! Будь ласка – для мене це дуже важливо! Можливо… можливо того вечора у вашому Лексусі таки сиділа білява кучерявка? Скажіть!
– Ні! ні, дідько тебе забирай! – забувши про доброзичливість вигукнув умить збуряковілий Гордієнко. – Казав тоді й повторю знову: не був, не сидів, не знаю! Де ви знайшли цього божевільного? – звернувся він англійською до Тоні. – Його розшукує поліція!
Кілька відвідувачів торгівельного центру, що проходили саме неподалік, озирнулись. Біля дверей закладу топталась купка нацгвардійців у камуфляжах і з короткими автоматами напереваги.
– Дякую! – Пригнічено сказав Лука. – Це все що я хотів почути! – і тихо продовжив, звертаючись уже до Пашки: – не бреше!
– Не вчиніть безрозсудно! – вигукнув тим часом Ленґхем, застережливо звівши догори руку. – Якщо редактори дізнаються, що ви здали в поліцію бідолашного покаліченого чоловіка й не оплатили йому адвоката – на репортажі можна буде ставити хрест!
Гордієнко обурено закусив губу, від чого його багрове обличчя забагровіло ще дужче. Тоні підійшов і запитально глянув на правдовидця. Лука сидів, нахиливши голову – він остаточно заплутався, адже виходило, що правду сказали і Оксана й Гордієнко, але правда одного заперечувала правду іншого. І тоді з Ланоса виліз Пашка.
– А могло бути, що з кучерявою білявкою у вашому Лексусі сидів хтось інший?
– Ні! – буркнув Гордієнко, роздумуючи, що ж буде з історичною публікацією в Н'юзвік. – Хіба що… хіба що син… Гультіпака брав іноді тачку, щоб покатати своїх хвойд!
Одразу з'ясувалося, що зателефонувати до нащадка бізнесмен не може через задавнену сварку на ґрунті фінансових питань – батько й син уже кілька років як не розмовляють. Дати номер молодшого Гордієнка він якраз може, але з того нічого не вийде, бо на дзвінки з незнайомих номерів нащадок не відповідає. Залишалося одне – їхати!
– Куди? – спитав Пашка.
– В Підгірці! Його, але збудований за мої гроші, котедж на новій вулиці понад ставком – там усі знають!
Отримавши знак, мовляв, справу зроблено, журналіст запевнив розгубленого Гордієнка, що Н'юзвік із його портретом на першій сторінці з'явиться найближчим часом, а зараз, соррі, він квапиться – має відвезти бідолашного хворого додому, після чого сів за кермо й Ланос рвонув з місця.
Стояла обідня пора. Вияснене від ранку небо поступово перетворювалося на суцільну сіру хмару, відчутно студенішало. Дорогою до Підгірців почали з'являтися окремі, ще несміливі сніжинки. Лука давно не бував у рідному селі, але одразу втямив про яку нову вулицю над ставком говорив бізнесмен. Прямуючи до мальовничої, облюбованої заможними рожищівчанами, місцини легковик проїхав повз хату, в якій народився й виріс Лука – сьогодні там уже жили чужі люди.
У нього закінчувались пігулки, терпли кінцівки й гуділо в голові. Історія зі зрадою Оксани має закінчитись сьогодні! – думав Лука. – А потім почнеться інша історія, яка – це залежатиме від останнього питання останнього правдовидця. Точніше – від відповіді на нього. Лука погодився втікати з англійцем за кордон, але насправді він нікуди не збирався втікати. Годі з нього втеч, годі переслідувань, годі синявості. Наносячи грим, журналіст розпатякував щось про надважливе покликання Луки як останнього правдовидця планети, про розгублену цивілізацію, яка починає нарешті розуміти, що хворобливе засліплення Домнулом веде до прірви, про те, що історична місія поташського самітника – не абищо, а порятунок цілого людства!
Годі! – гірко думав самітник, коли Ланос наближався до ряду новеньких ошатних будівель, що впродовж кількох останніх років виросли над підгірцівським ставком. – Порятувати світ, аякже – тут хоча б себе порятувати, своєї прірви уникнути, в своїй крихітній цивілізації лад навести! Почую відповідь норовливого сина власника Гермеса й годі!
Норовливого сина не було вдома. Вони швидко знайшли потрібний, обнесений високою глухою огорожею, особняк, на дзвінок хвіртку відчинила доглянута жінка розкішних літ і форм у тренувальному костюмі національних кольорів і відповідній бейсболці з тризубом на місці кокарди.
– Панове, Серьожі немає! – чемно відповіла вона Пашці, який узяв місію переговірника на себе. – Сьогодні ж субота, а вихідними він їздить на полювання – з ночівлею!
Це був крах. Просто диво, що в напханому поліцією та безпековцями Рожищеві ніхто досі не зацікавився пасажирами Ланоса, які роз'їжджають містечком, ховаючись за усмішкою американського журналіста; що не зацікавились самим журналістом; що тримає (якщо тримає) язика за зубами старий Гордієнко, що Луку досі не впізнав на вулиці хтось знайомий. Врешті-решт правдознай залишив мар'янівську лікареньку надто рано, в його нутрі криком кричать не вилікувані урази й не встановлені на потрібні місця органи, нога ще дужче розпухла й одна пігулка знеболювального вже не допомагає. Ні – ще два дні без лікарської допомоги Лука просто не витримає!
Обдарувавши прихожих ввічливою усмішкою дружина непосидючого Серьожі, зачиняла хвіртку, з-під патріотичної бейсболки кокетливо випиналася прядка сріблястого волосся, на яке одна за одною сідали казкові сніжинки. Теж сріблясті…
– Зачекайте! – вигукнув Лука й махнувши рукою на конспірацію заходився незграбно виборсуватися з автівки. Він боляче вдарився неслухняною ногою об поріг Ланоса, ніяк не міг видобути десь із-під себе триклятий костур. – Зачекайте, будь ласка, одну хвилиночку!
Виліз на Божий світ захеканий, обличчя навскіс перетинала страхітлива синя пасмуга – певно стер грим якимсь недоладним рухом. Хазяйка ошатного котеджу озирнулась, запитально злетіли догори акуратно вищипані брівки.
– Скажіть, скажіть, будь ласка, чотирнадцять років тому, в дві тисячі одинадцятому ви… ви вже були знайомі з… з Сергієм?
– Так! Здається… — акуратно вищипані брівки подерлися доглянутим чолом ще вище. – Здається, саме тоді ми й познайомились. А в чому, власне…
– Для мене це вкрай важливо! Скажіть, будь ласка, достеменно: в якому році це було?
– Ну, в одинадцятому… так, в одинадцятому я закінчила коледж, приїхала в Рожищів і… Знаєте, панове – це був просто вир почуттів!
– А чи не відбувався цей вир… Чи не доводилось вам… Чи не катав вас Сергій на батьковому Лексусі?
– Катав! – здивування сріблястокосої жінки стрімко заступали огрійливі спогади.
– Згадайте, будь ласка, шосте квітня! Чи не сиділи ви того вечора з Сергієм у білому Лексусі-350 на стоянці перед Гермесом?
– Ой! — спробувала зашарітися співрозмовниця.