Яблука з райського саду (збірка)

Но тим самим заплутавши вкінець міжнародну правду...

Но поскольку аерофотоз'ньомка не совпала з фактами – йому в цьом й було отказано по цей день.

Цей місточок

Коли тобі видихнуть в лице сигарний дим, ти сми­каєшся, одкриваєш очі, а над ними раптом – зорі і ніякого тобі смороду. Головне, що довірений тобі міст на місці. Під ясний ранок, о четвертій коли отак швид­ко прокидаєшся, це означає одне: заснув вартовий; ти вилазиш зі спального мішка, уповзаючи в холоднечу, стримуєш лайку, бо навколо сплять невинні бойовики; доповзаєш осінньою твердою землею до передньої чати. І маєш єдину радість од того, що інстинкти ще всі при тобі – так і є, Степан спить в позиції "напоготові". Обережненько одтуляєш йому од руки скоростріла, знаючи, що йому сниться сон про те, що він не спить; лише потім торсаєш за плече.

– Якого чорта? – тіпається він, хопившися зброї, відчувши, що її нема. – З твоїми жартами, – хоче лайну­тися він, але її однаково нема. – Я не спав, – мружить очі.

Глипнувши, він зрить попід ногами розібрану геть свою стрілячку, і, заціпивши зуби, вправно починає скла­дати.

– Ну? – питаєшся ти в нього, сподіваючись на каяття.

– Та кому цей мостик потрібен? – не бажає його він. – Ото нічого робить, ганять нас сюди.

– А чому нас послали з бойовими набоями? – шепо­чеш ти до побратима братніми інтонаціями.

Ця суперечка продовжилася б, якби не сухе русло. На нього саме виткнувся доволі спортивний загін не­знайомців, тобто однострої на них були не наші. Якби не рипала галька під їхніми підборами, усе це б скидалося на Степанів сон.

– Штабна перевірка? – ще й досі намагається не про­кинутися він.

Однак ти не відповідаєш, бо відповідь є видною крізь твого оптичного приціла – серед тих незнайомців впадає в око, що вони, по-перше, занадто різного віку, а також задуже спритно рухаються, як про регулярних федералів. Степан припадає оком до свого й напевне бачить, що пе­ред загонові веде дивний чоловік – геть у чорному комбінезоні; він би удавав з себе ніндзю, якби не вогник, якого старанно затуляв кулаком; отут ти міг би забожити­ся, що в жмені його побачив сигару. Який вояк, бодай з найманців, може дозволити собі сигару? Хто цей началь­ничок такий і яка в нього психіка, – уявляєш ти з огидою ту психіку, – щоби отак, йдучи в рейд, смердіти сигарою?

– "Кому цей місток потрібен?" Оно в них запитай, – сичиш. – Ану шуруй, тихенько підіймай наших, – люто шепочеш до Степана щоб той, нарешті, не вдавався до де­батів, одповзаючи.

Тим часом одкочуєшся боком подалі од напрямку пе­ретину усіх можливих ліній, аби одвести їх од непоруш­них хлопців у спальних мішках; і ще встигаєш подумати, "а, може, таки дійсно уявний супротивник?"

Однак крізь окуляра виразно видко кісточки на паль­цях їхніх, як вони стискають, побілівши, зброю; занадто, аби вона була заряджена холостими. Та ще й маючи на кожній глушника.

"Якого їм дідька, таким класним, біля дристаного місточка потрібно?"

Ну, був тут колись давно колгосп там, чи радгосп, але ж од нього лишилася лише бита цегла, яка од річкового каміняччя не краща?

Щодо сумнівів, то вмить заспокоюєш їх, зумисне вийшовши на видне – два кроки вперед і швидко один назад, саме задосить для кулі, аби вона цьвохнула саме туди, де б ти мав бути. Падаєш, одкочуєшся, одкидаєш подовжувача, встигаєш його пригвинтити на скоростріл. Крізь оптику бачиш, що вже біжать не криючись, і даєш першу чергу – плигнувши убік. Умить уся їхня зброя обертається й лупить туди, де ти щойно був, і, що гидко, доволі вкупно б'є, викидаючи кущики з землі. За цей час ти встигаєш навіть навестися крізь оптичного, й, стреливши, побачити, як двоє впали назад, але, о, диво! одповзаючи на спині, не покидають стріляти в твій бік.

– "Хто?"

Що не уявні, напевне, бо в нас і серед неуявних своїх таких тренованих нема – отой, у чорному, навіть не нама­гається ховатися за підлеглими, що не характерно для начальства.

"Чому не стріляє?" – устигаєш подивуватися, одкочуючись від того місця, куди пошморгом влітають цілі траси вранішніх куль. Виткнувши надто довгу свою цівку з поміж наступних брил ти встигаєш натиснути, але вони тебе майже випередили – болюче влучення в око, засліплення, отямлюєшся, перекотившись, і враз радієш: просто одстрелена їхніми кулями земля влучила тобі в лінзу оптичного прицілу.

Тієї миті чорний комбез виявляє себе – устигаєш по­бачити ту тінь з-за куща, як він кинув гранату. Вона ляп­нулася заблизько, рубчаста, така, що на триста шереметків, сичить запал, ти всигаєш дати чергу просто попід неї – і вона разом з грунтом летить назад, туди, звідки її кинуто – вибухає в повітрі, од цього їм заховатись важко, і хоча після вибуху криків не чути, але пострілів їхніх значно поменшало.

Зате з нашого боку аж залящало – вискочивши зі опальників, хлопці почали гатити в білий світ, як в копієчку, здобувши радше психологічного ефекту – во­рог кинувся тікати, зазнавши куль з лівого боку.

– Вперед! – кричиш ти, гучно, так, що крик себе не чує.

І зриваєшся на ноги, не одпускаючи гашетки, аби твій молодняк побачив, що означає наказ.

Одна біда, що набої вилітають швидше, аніж переза­ряджаєш магазини, і Бог з цим, адже десант дає драла на берег, знаючи, що там, на пласкому руслі їм кінець; і стріляють назад, з-за плечей ще густіше, але тим і невлучніше. Рвуть щодуху на узвишшя, туди, де руїни рад­госпу, де можна ховатись.

– Вогонь! Вогонь! – кричиш ти, бо тобі вже нема чим стрілять, лишився пістолет, але не для такої відстані й не для такої гонитви.

І бачиш, що жоден твій не одстає і підносишся, ноги не чують землі – тут вже не спіткнешся, не перечепишся, летиш, одразу бачиш не лише узгірок, куди біжить ворог, а й увесь овид; і наче з-під хмар тобі видно, як одна зграя здоганяє іншу, перестрибуючи побитих, мчать окрилені, бо тій, чужій, скоро буде нікуди бігти, – узгірок кінчається урвищем.

– Бий! Бий! – чуєш себе уривками крізь рясні авто­матні черги, і знаєш, що хлопцям стачить куль, аби добігти, аби загнати в руїни отих, в кого попереду мчить чорний комбінезон, одпльовуючись од сигарних іскор.

– Вперед, рідненькі!

Вискочивши нагору всі зрять чудо – геть нікого нема.

Озираючись, бачиш лише такі само здивовані погля­ди, особливо в Степана, той метушиться серед потроще­них підмурків найбільше.

Раптом сигарний видих б'є тобі збоку, ти ози­раєшся на сморід і бачиш ген лівобіч, посеред битої цегли шпарину. Таку розколину до розбитого підвалу; і ти вже знаєш, що чудес не буває. Ти вказуєш пістоле­том туди, й кожен починає розуміти: увесь недобитий десант там.

Хапаєшся за підсумок, та пригадуєш, що гранат при­хопити не встиг. Дивишся запитально на своїх, але ті відводять очі.

– Що – дуже просто? – озираєшся ти на розколину в фундаменті; ті, що там затаїлися, ще не огризнулись чер­гою-другою, ще надіються одсидітись. – Так, просто. Од­на граната, і все.

Й починаєш розуміти, що всі твої, запалені боєм, са­ме такого простого рішенця й не хочуть. Може, хто-таки й прихопив гранату, але не дасть.

– Степан?

Але й той знизує плечима:

– Не встиг взять.

Бреше?

– Отже так, – ти дивишся йому просто в очі, – бігом до "нікому не потрібного" мосту, ясно? Береш гранати й швидко назад.

Хутко сідаєш до нього спиною, аби він не встиг відмовитись. Чуєш, як він втомлено побіг.

І знаєш, що й там, у підвалі, ще один чоловік в чорно­му комбінезоні також сидить, одхекується од сигари і ва­гається, чи принесе той гранати, чи ні.

Чудо гріха

Ми, мабуть, не помітили, що перейшли на систему, бо кайфу почало не хватать, особливо, коли Деця пе­рейшла з осіб кавказської національності на афри­канську, не тому, що в них ширка дешевша, а бо в неї почали стомлюватися губи. Й на горе біди там, під автовокзалом вона й попалася на очі батющі і той почав вмовляти:

– Шо пріді уво церкву і там покаяяйся.

Отак вона нас і заложила.

Бо раптом стукіт у двері, гучний, як ніхто ніколи окрім ментів у кумарню не грюкає і громовий голос бари­тону:

– Одкройте!

Наче в ментярський мегафон, що Вовчило навіть стрибнув з балкону, но чомусь не вбився, тіко вибив зуб власним коліном, коли воно невдало зігнулося.

Деця ж мовчить, що то її знайомий голос, і не подає при цьому виду. До такої міри, що я майже почав спуска­ти в вонітаз ширку, признаюся, що ні, хоча потім сказав, що так і нарешті зробив собі заничку.

Корєфани подумали, що вже, бо почули гуркіт сортирної води і одкрили замок і яке ж було здивування, ко­ли на порозі його побачили не довгоочікуваного "Берку­та", а побачили попа.

– Покайтеся, – гудів він голосом кращим, аніж в участкового.

При цьому озирався майстернею, де довгий час нічо­го мальовано не було.

– В чому? – запитав Антон, бо він був з вищою живо­писною освітою.

– В гріховном наркоманстві! – була несподівана відповідь, бо Антона коксом не корми, дай тіко ці теми протерти.

– А в Біблії нічого про наркоту ж нема, – парирував він.

– Як це – "нема"? – хотів отетеріти од такого нахаб­ства незнайомець.

– Дуже просто, бо її тоді ще на світі не було, – радів Антон.

Що навіть я подивувався такій простоті думки. Мож­ливо анашу в той час продвинуті азіати вже шмалили, а от що шприця тоді ще не винайшли, це факт.

– Не може такого буть, бо в Біблії все є.

– Покажи, – була відповідь. – Якщо в ній навіть про горілку нічого не сказано, – видєлувався зі святої особи Антон. Бо його коксом не годуй, а дай краще повидєлуваться, доки йому з голови ще вся наука не вивітрилася.

– В мене нєт при собі Святого писанія, – намагався викрутитися священнослужитель.

– Дак тоді й ще горілки не вигадали, щоб про неї апостоли щось нехороше знали, – вставила свої двадцять копійок Деця. Вона як знала, якою бідою це саме для неї обернеться. Так, у жінок почуття передчуття дуже сильно буває розвинуте, особливо наркошних. Тому вона осіклася, а, може, й тому, що це вона навела сюди попа, який, виявляється чомусь слідкував за нею од самісінького автовокзалу. Чому?

– А по вашому, оте, чим ви колетесь, ето штото хароше по-вашому? Даже без цитат із Біблії? – Такий по­ворот був нечесний, тому що ущемляв права свободи особистості, де кожен має демократичний спосіб ви­бору, про що ми йому коректно й сказали.