Пригоди молодого лицаря

Затремтіли, зарокотали, забриніли дзвінкі струни плачем, повним муки й глибокого горя людського. Назустріч їм із грудей сліпцевих ринув м'яким оксамитовим потоком надхненний старців­ський спів-псальма про святу Варвару, про її велику любов до Христа, про жорстокого, безмилосердного вітця її й про тяжкі не­стерпучі муки святої страдниці…

Розм'якло, розтало заціпеніле страшним морозом горя Васи­лишине серце; ніби назустріч йому, стрепенулося заніміле в без­межній розпуці Орисине серце: кинулася вона до нещасної матері, впала перед нею навколішки, заховала своє обличчя в її колінах і голосно заридала, здригаючи плечима. А зверху на її золоте, як достигла пшениця, волосся в пишно заплетених косах рясно кану­ли гіркі сльози, й шерстка від роботи, але тепла від любові матер­ня рука гладила дорогу голівку…

Проноза знав, що робив… Проноза заслужив обіцяного кап­шука з червінцями, й своє держиво до смерті.

ХХV

Старий запорозький патріарх Дмитро Гулий, обробившись в полі й на токах, зібрався до Києва для викону давньої своєї обіт­ниці принести в офіру Господеві маєток свій і постригти чесну, не­сплямлену ганьбою сиву чуприну лицарську в святім монастирі. Не сподобив Господь за якісь молодечі гріхи вмерти славною лицар­ською смертю в чеснім бою, — да будеть воля Його! — сподобив умерти хоч у затишку святої обителі, далеко від спокус і суєти мирської.

Про свій недалекий від'їзд сповістив нового власника своїх дібр, погнавши одного з хуторян, Прокопа, до Канева.

Та не вельми квапився осавула Денис. Знав він добре, що значить "скоро" в таких ділах, а крім того, мав деякі свої міркува­ння щодо справ, зовсім іншого характеру.

З кобзарем Стахом Пронозою бачився в тую ж таки неділю, коли сліпець із його напучування так безсердно кинув жінок лука­вою, підступною брехнею в безодню горя й розпуки. Почув від нього докладно про все, що сталось, і задоволено посміхнувся. Павла було поховано. Першу половину задуму було виконано. Ли­шилася друга, тяжка й далеко складніша. Аби довести її до діла, треба зібрати докупе все: розум, хитрість, безличність, нахабство, знання душі людської й серця, а головне — холодну кров і розваж­ність.

Щоб байкий Проноза десь під чаркою не пробрехався й не попсував тим хитромудро заплетеного діла, Крига дав йому гро­шей, але звелів другого ж таки дня в понеділок зникнути з Канева й нагадав йому, що хутір Гулого а тепер його, Денисів, до послуг сліпому і що було б і для нього, сліпого, й для діла найкраще, якби він не волочився по шляхах та по корчмах чи тих святкових торгах і відпустах монастирських, а подався б просто на хутір і жив би там тихо та мирно на повнім держиві. Не дуже охоче пристав на це Проноза. Хотів повештатися поміж людей, розважитися, погуляти після довгої неволі в турків на каторзі, а "зароблений" капшук червінців давав на це повну змогу, тому й не почув Крига від слі­пого певної відповіді щодо проживання на хуторі, а тільки обіцян­ку, що з Канева він щезне. Правду кажучи, Проноза й сам уже ро­здумував над цим, передбачаючи, що витівка пана осавула може й погано скінчитися, а тоді, мовляв, кому скрутиться, а куцому зме­леться, — отже, краще подалі від гріха.

Друге, що намірив зробити Крига, — це через когось подати звістку на Січ, Павлові, що Обеременківна після Пречистої відда­лася… За кого — про це не треба говорити: хай собі думає моло­дий козак, що хоче. Він гордовитий, палений, нерозважний: або з погордою плюне на своє зрадливе кохання й не вернеться, або з урази та розпуки кинеться стрімголов у січу з ворогом, аби поляг­ти, — туди й дорога. Отже, нетерпляче чекав, щоб ненароком на­винувся хтось із братчиків.

Ні до Василихи, ні до Обеременчихи з дочкою не з'являвся умисне тижнів зо два, щоб дати жінкам, а особливо Орисі, виболі­ти після потрясення, справленого звісткою про Павлів загин. А ко­ли, на його здогад, дівчина прийшла вже до пам'яті, він більш не відтягався й одної неділі, поклавши другого дня вирушити на ху­тір, завітав до Обеременків надвечір.

Були вдома — і мати, й дочка. Відразу покмітив переміну: й по змарнілих обличчях, і по страшному приголомшенні та пригноб­леності побачив і відчув, що в недавно ще веселій хаті з ними дво­ма оселилося жахне третє, ім'я якому — безпорадне горе. Вдав спочатку, що нічого не помітив, і весело привітався, коли ж мати сумно, з сльозами на очах, відповіла на його "добривечір", а Ори­ся й зовсім нічого не сказала, а тільки якось байдуже поглянула, знов відвернувшись, він, удаючи здивованого, зупинився й запи­тав:

— Що сталося, паніматко, що ви й Орися такі… якісь… неначе збентежені, чи що?

Орися знову повернула голову й мовчки допитливо глянула йому в вічі.

Прийшла черга Обеременчисі здивуватись.

— Як то чого?.. Хіба ти не чув, козаче?

— Та про що?

— Що Павлуся в поході вбито?

— Що ви говорите?! — аж наперед ступив Крига, й привітна усмішка зникла йому з лиця. — Хто вам казав?

— Та тут один молодий кобзар… З невольників він… сліпий…

— Може ж, це неправда?

— Якби то… Та, мабуть, правда, коли сам при тому був, як Павла ховали.

Крига й руки опустив; якусь хвилю дивився мовчки на стару, ніби змірковуючи почуте, далі стенувся й перехрестився.

Мати мовчки втерла неслухняні сльози.

Орися не спускала з нього прихмарених, зібраними над пере­ніссям докупи бровами очей.

— Правду, пане осавуло, ти колись напророчив, — сказала тихо, — а може… наврочив.

— Я?! — видивився на неї Крига.

— Та не я ж.

— Не розумію тебе, Орисю.

— Він не вернеться, — сказав ти колись мені. — Та, мабуть, у таку хвилю сказав…

— Боже ж мій! — захвилювався вже зовсім щиро гість. — Чи ж я смерть його мав на мислі!.. Казав так, бо ж знав його вдачу буй­ну, легкодумну, нерозважну… Певен був того, що захопиться буй­ним січовим життям так, що й про Канів забуде. Ось що я мав на думці, а не його загин… Боже мій, яка втрата, яка шкода!.. Бідна мати…

Зворушена його щирим спочуттям, господиня тепер лише зав­важила, що гість досі стоїть серед хати, й захвилювалася:

— Та ти б же сів, козаче, — чого стоїш?.. Може б, із'їв чогось? Орисю, пригот…

— Ні, ні, паніматко, — красно дякую: я не голоден, а вечеря­тиму сьогодні в пана полковника… Кликав на вечір до себе. Завтра вранці виїжджаю на хутір, то просить старий, щоб по дорозі завіз листа його пані…

Говорив, а сам усе позирав на дівчину. Стояла, спершись на ліжко з горою подушок, підперла рукою щічку й безпричасним по­глядом у тяжкій задумі дивилася через усю хату в вікно, де остан­ні дні свої доживав ще недавно її такий пишний, запашний квіт­ник.

"Два тижні минає, — думав Крига, — а вона ще досі не при­йшла до пам'яті… Прив'яла як… і тілом, і душею… Дуже кохала йо­го… Що тепер думає, якщо справді думає, а не стоїть тумою?.. Чи добре я розважив? Коли б та не пішли всі заходи мої внівець…"

— А пані його ще досі на хуторі з дочкою? — питала тим ча­сом мати.

— На хуторі… Десь пізніше переїдуть до міста.

— Донечка… полковниківна… ще не збирається заміж?

— Не знаю, паніматко, не питав.

— Та я знаю, що про таке діло не годиться питати… Думала, може, чув або батько хвалився…

— Ні, не чув, і старий мені нічого не говорив…

Помовчали хвилинку. Далі знов стара:

— Ну, а як же ти, пане осавуло? Хутір уже маєш, а дівчини так досі й не знайшов під пару?

— Ні, паніматко… Та я й не шукав…

— А чом би тобі не посватати полковниківни! І батько багатий полковник, і донька в них єдиначка: після смерті старих усе вам би досталося… Та при старому і в уряді швидко пішов би вгору…

Глянув здивовано на неї Крига й подумав: "До чого це вона гне? Чи просто з бабської цікавості?"

— Не сватати вже мені, паніматко, мабуть, нікого, — сказав з гіркістю в голосі. — Сам не знаю, навіщо й хутір той купив… Прав­ду кажете, що до господарства треба було б господиню, а коли її нема, то й хутір ні до чого.

— Та чом же ти не знайдеш?

— Чом?.. — перепитав Крига задумано й підвівся. — Ви, пані­матко, знаєте чом… Ну, час мені вже йти… Прощавайте… Спочуваю вам усім серцем і душею, та не хочу ні вас, ні Орисю в тяжкому вашому горі розважати, розговорювати: жалібними словами тут ні­чого не вдієш, рани не загоїш, а тільки роз'ятриш більше… Хай Бог поможе вам, паніматко, перебороти тую печаль велику, я ж ніколи не забуватиму своєї обіцянки, що нею заприсягся був колись своє­му бідолашному приятелеві, і повсякчас готовий стати вам до по­мочі, коли її буде потрібно. Прощайте… Прощай, Орисю!..

Немовби прокинулась… Слова його, такі ніби щирі, зворушли­ві, не доходили до її серця. Та чи й чула їх… Ніби хтось за стіною говорив, чужий, байдужий, про чуже, про байдуже… На прощання його повернула голову, питаюче подивилась, а зрозумівши, про що мова, легенько кивнула головою й прошепотіла:

— Прощай.

Глянув Крига на неї ще раз сумним поглядом, щось хотів ска­зати, але… махнув рукою, надів шапку й вийшов із хати.

Дивувався такій страшній силі кохання Орисиного. Сам люди­на звичайного, буденного життя з його марнотою, з отими його дрібними радощами й смутками, з гоном за достатком, за забезпе­ченням своїх потреб тощо, людина черства, байдужа й навіть во­рожа до чужих переживань і почувань, з природи питоменний здо­бичник, усіми своїми помислами прикутий до землі, призро знева­жливий до всіх і до всього, що витає в хмарах, — Крига не міг зба­гнути причин, джерел такого кохання, його стихійного гону саме до того або тої, а не іншого чи іншої людини. Захопився сам, але тому, що образ дівчини відповідав якраз вимріяному ним іще, ма­буть, тоді, як по щасливій січовій виправі в похід щедро напихало­ся перший черес червінцями й у пожадливій уяві закреслилися перші обриси майбутнього власництва земельних маєтностей на вільних займищах. Далі зродилася впертість у досягненні. Не зди­вувався б, коли б на місці Павла був якийсь багатий або значний чоловік, а то — міщух, та ще й голодрабий. Що гарний, як нама­льований, та дужий, як тур? Але ж це ні до чого без достатків і стану: промайне небагато років, як від свіжої, блискучої вроди ли­шиться тільки спомин, а достатки й становище поступатимуть і да­лі. Отже, таке кохання було для Криги явищем загадковим. Не міг припустити чогось поганого, знаючи дівчину й її виховання, навіть відразу не зупинився думкою над цим — таке це було неймовірне.