Тепер ти один, мов дворняга помийницею, причарований пам'яттю; бігаєш і бігаєш туди, винюхуєш і винюхуєш якісь гниляки, об’їдки, все давно знепотріблене, запропале, бо іншої нема поживи; тепер ти й написане, вигадане приймаєш за частку власного досвіду; ні часу, ні бажань попошукати десь здоровішу поживу не було зовсім; пори року тут, хоч і залежали від уяви, але поважали послідовність: літо змінялось осінню, рибальство полюванням і, тільки-но тебе обирали, чи то головою опікунської ради над осклерозеним століттям, чи просто пророком своєї вітчизни, якого не має бути, тільки-но траплялась історична нагода пересилити потяг до помийниці, як ти згадував, що пора в’ялити в оббитому від мух сталевою сіткою, дерев’яному ящику жирних підлящиків, пора набивати шротом п’ятого номеру набої на молодих крижаків, пора діставати з горища в'язку обіржавлених, брязкітливих капканів на ондатр, пора виварювати їх з водяною м’ятою, щоб перебити залізний запах, пора йти на лови, бо ті невеликі, завбільшки з добру рукавицю, золотопухнасті гризуни досі готують з пожухлого очерету хатки на зиму і там найліпше капкана поставити, ледь зруйнувавши вершину хатки і прив’язавши тросика до найгрубшої рогозини; звірки припливуть вночі і обов’язково відбудовуватимуть хатину, необхідну, як місце для зимового підлідного столування; тут і вся хитрість; тут вони й попадали в капканчики; з літературних зарібків ти не годен був розстаратись і на путню шапку— от і мусив гибіти в гумовому костюмі, по пояс в багні, в зарослому рогозинням заклі: ондатр там водилось чимало, всюди видніла свіжа погризь і столики, де звірки харчувались; ніжним, як інкубаторні курчата, і таким ж писклявим, нав’язливим хекологічним звитяжцям тепер легко винуватити тебе в примітивному дикунстві, в звірствах щодо водяних гризунів тощо; отримуючи пачки зеленої грошви з фондів, заснованих у засипаних зерном країнах, вони й на прабатька Авраама завели кримінальну справу – за те, що батожив овець своїх, — і на тій підставі вимагали перегляду його біблейності, геть до виключення з Писання; о часи, о звичаї! а тутай ще ти, набиваєшся під руку зеленосправедливості з лисами, зайцями, ондатрами; як можна!!! пищать інкубаторні єврокурчата і біжать скаржитись на тебе до свеї американської квочки, вгодованої на зерні, що в тридцятьзленному році прокурликало на продзагонівських підводах. Ти не встигав нікуди— підмахнути угоди на академічне видання з примітками, спогадами і фотографіями, виступити на Тридентському соборі, розгомерити епічно подвиги австро-угорської імперії— не встигав на зустрічі з власними персонажами й історичними реаліями; не встигав просорбонитись, заоксфордитись, вивчити мови, поспілкуватися із наставником на латині; та куди там! за всіма цими рибалками й полюваннями не встигав скласти найнагальніше: маніфест порятунку цвілізіції! бо кому ж вона ще боліла так, як зимовий вітер вночі болить покинутим гніздам і цвинтарям? знов ліхтарі на вітру скиглили й вили так, мов собарнота на шибеника, знов на бруківці, замість слідів, проступали кабалістичні знаки, ландшафт перетворювався на міражі руїн, людина ставала подібною на покруч віслюка і зайця, і всюди на її стойбищах залишалися калюжі кривавих сліз, купи вирватого волосся, гнилокапустяний сморід розтліну й самокатувань, аміачна задуха звиродніння, словом, претьмуща тьмократія; горе й смерть давно вмерли, а з ними загинула й справжність людського існування.
Кілька років довкола снувалась тиша— недобра, липка, павутиниста— а потім десь там урвався терпець (бачити й слухати велосипедні вилазки в поля по правду) десь там плюгаві змовились: і поїхало і поперло; що вони тільки не погнали на тебе! що ти проти рівності й братства, проти свободи і содомії, проти володарства жінки в суспільстві! проти наших абортів, наших роздовбаних задниць, наших розпідарасених, альтернативних культур, наших мілєньких наркоманчиков, наших прілєсних лєсбісток, наших нєвінноулибчівих гоміків, наших прикольненьких шалунішок, наших заманливих егей-парадіков, таких наших милих протєстів проти насильства й жорстокості в світі: ми протєстуєм аморалізмом на ваш тупий традиціоналізм; ми протів ужасів дємагогії! ми, дзявкократики, хочем кушати і поротись! поротися й кушать— і нєт проблєм! немає трагедій! ми хочемо понаслаждаться; і тільки попробуйте нам заткнути рота! людство проти! людство втомилося шукати правду і воювати! людство з нами— а тутай якийсь вухналь, якийсь гнулий цвях із польської підкови, якийсь сільський лох, якийсь зачуханець у прогноєній кухвайці, якийсь просмердюжений силосом колгоспник, якийсь протруєний бурячихою і кінським потом споконвічний їздовий, пройдисвіт, шарить під інтєлєхтуала і пробує учить нас жити; мало того! просто задовбує свею простотою! ми тут німношко ковтнули, пооралились, солідарно попідаризувались, а це мурло під’їхало на велосипеді під вікно і кричить про якусь обікраність! про якесь просіяне з підвід зерно і пропарощений чорно нуклеїдний засів! от скатіна! от дебіляка тупорила! от хамидло! безкультурна лічность! стало і верещить, верещажить на всеньку пельку— і заважає нам інтілєхтуально бєсєдувать на цьому сімпозіумі; ми тут зібрались, щоб обсудити подальші інтехробаційні процеси, дальнєйшу свободізацію, дєвократізацію, гробалізацію, поснідали в ресторанчику, пообідали в ресторанчику, повечеряєм в ресторанчику і візьмемось за культурну програму; ось тільки пригубили винця з бокалів, аж стало, вхопилось за того велосипеда, як злидень за останню сорочку— і волає до неба; ми тут одразу і прийняли колективне рішення: замовчати, не звертати уваги, вдавати, що такого нема; немає і всьо тобі; він так скоріше надірве пупа! нехай верещить, нехай собі! він так скоріше порве жили на шиї, викричить легені з гноєм і кров’ю; а нам спішити нікуди: довечеряєм, сьорбнемо ще по бокальчику, засмакуєм скромним, тисячедоларовим, винця букетиком, і в очікуванні кавусі далі продовжимо, далі поведем іронічні і толєдрантні інтєліктуальні бєсіди; нехай покричить, охрипне, поумнішає трохи! люди добрі! та воно надривається з голодухи й заздрощів! воно до нас за стіл проситься! а куди такого підпустиш! ми, хоч і ділократи, і хоч зараз можемо з мужиком по проспєкту пройти під ручку, але всьому є міра! такого чухана запрошувати в культурне опшество! ну, ви знаєте, тоже зарапортувалися із свободами; нехай кричить! може хто з іноземних гостей не чув?— це такий національний звичай тут, такий спосіб випрошувати милостиню; ну, там одні народи грають на гітарах на площі, крутять шарманку, співають пискляво у гондолах, а ці тільки тоскним звірючим риком кричать ведмежо— і страшними лапами хочуть видерти якусь цукрину чи копійку; не зважайте, друзі, продовжимо нашу вечірку, а потім у нас ще серйозні і пресерйозні бісєди: як окультурити охлос?! як до нього донести цвілізацію і світло свободи? нехай покричить собі; нє-е!!! він задовбав таки! ну він дождеться! так! німєдлінно! перекрити кисень! припинити трансляцію! малчать! к стєнкі! руки за голову! задрав бугаїна! ніде його ні пічатать! не іздавать! не згадувать! не пускати на екрани, не допускати до мікрофонів, не брати інтерв’ю, викреслити з довідників, з підручників, замалювати в сільрадівській книзі дату його народження, закрити церкву, де його хрестили, устроїть йому тридцятьвєчну голодовку, нехай вівсом, вівсяними бубками нехай похарчується з-під продзагонівських коней! оголосити йому повальну відразу, як біснуватому й лепракові одночасно— і хто з нас оступиться від бойкоту, викидати з обойм і списків, з депутяжництв і грантососень, з урочистих прєзидій і штатних прохвостень, з совєцких квартір і дачних посьолків, і так само оголошувати біснуватолепруками! і тоді всякий затямить, що свобода і дємокракія це не просто трахання в задниці! ми можем так пролібердалити, так проінтєлєктуалити, так перемити кості, так проклеймити відсталістю й зачуханством, що грецьким платонікам на тому світі стане соромно за себе як обпісяним пацанятам! ми всякого, хто посміє пискнути, оголосимо дурником на цілий світ— таким смішним, нєкультурним, неотесаним, але, іноді, очінь небезпечним дурілкою; він звихнувся на загостреному потягові до правди— так він, напевне, компенсував брак статевих зносин; дурілка! прийшов би зразу, розказав нам— ми б його навчили; а тепір ми вимушені— а хто б на нашому місці допустив м’якотілість?— затягнути його в гамівну сорочку, забити кляпом пельку, в шияку кийком, у шияку його, щоб він не покусав нас, своїх лікарів, і для його ж блага виставити його на всіобще обозрєніє; як дуже показатєльну фігуру; дивіться люди! і знайте, до чого доводить потяг до правди вмєсто бісексуальних потягів! дивіться, як це непріятно, а там, на свободі, де-небудь, де кому зручніше: одна пріятность! хіба це не ясно! І так вони пританцьовували і казились безмежно,— звісно на американські грошики, бо який чорт ще влаштовує інтелектуальні підарасники на чолі з криптолесбіюгами?!— так вони зловтішалися, доки за тебе не вступились фантоми спалених напалмом у в’єтнамській бойні (вони линули їм межи очі палаючого фосфору: нехай повилазить вам, якщо не бачите або відвертаєтесь од правди; хай ваша вжаханість її узрить, щоб ви, хоч трохи, очистились перед сконом, вишмарчки, і вкрай не засмерджували тогосвіття ) та, головне, за тебе вступились штатівські негри, здоровенні, м’язисті, у заношених кепках чолов’яги: вони задерли футболки і показали спини— в білих мітках, білих пропазуреннях і білих покусах та погризах псів, якими цькували їх білі люди на батьківщині сучасної, найлібердальнішої дем-окрадії, тепер скрізь розвішеної, як соплі на заборі; вони показували нашим, підгодованим на бавовняні грошики, інтелектуалам правдиву ціну тих грошей, на які нині попиває, побазікує, пошпокується розкута публічка на всяких культурних симпозіумах, конференціях, плєнарних акціях, обсуждаловах, обговоривах прискорених обдемокрячень, ударних шокореформ тривалістю в декілька світових війнюг і ще стількох громадянських боєнь; на які такі грошики вони виставляють усміхнені білособачі зубки? на кого їх знов нацьковують? на того, хто стільки неміряних гонів і стільки століть, виростаючи з німоти земної, їхав з пучком очерету за спиною, схожим на дороговказну зірку? ось він під’їхав на велосипеді, просто став біля вікон і заглянув всередину— і сумний його вигляд так жахнув ваші брехні, що ви верескнули разом і верещали страшно, страшенно, верещали, переконуючи себе, що це він за вікнами щось кричить вам образливе і брутальне! це він кричить, це він, він!— і його треба скрутити, зв’язати, скувати по руках і ногах, вгамувати врешті; поки не наспіла "швидка", ви верещали і тикали на нього пальцями,— аж поки не переконали пів світу, що він замахується на основи основ дірократичного, як всі нулі усіх грошей, світу; світу!— уявіть собі тільки! а якщо він згукає послідовників?! якщо дорветься до газетних шпальт?! до трибун і круглостолів?! до телекамер і мікрофонів!! і пустить свій звіриній гвалт в ефіри?! що настане?! сплошна анархія і здичавіле правдошукання; а там можна дошукатися, хто кого образив ще до того, як нас кишнули з раю; і –тоді-ну-таке-почнеця-!!!-плакали-наші-пасідєлкі-!-злиплися-наші-дупи-?от-безсовісний-!-от-наглючий-провокаторюга!!! неграм, або, як вони запопадливо називали їх нині, афроамериканосам, ця їхня жебракувата тарабарщина була, як горох об стіну; вони осмикнули на спинах футболки, заправили їх у джинси, затягнули пояси і розповіли про той перший час, коли їх вивантажили з трюмів і погнали на плантації; вони втратили рідніх, втратили своїх найближчих і поночі, перед бараками, випрацьовані всмерть, вони втрачали і людську мову; вони не могли балакати, наловлені, де попало, різноплемінні люди,— хтось схлипував першим, хтось не стримувався й собі, і згодом ніхто з них не здужав витримати і всі вони заходились вити, завивати тоскним передсмертним воєм, сплетеними руками й тілами, навсидячки, погойдуючись у такт відчаю, незримого повіву, що нагинав до землі, а вони щоразу відгойдувались і вили трохи тихіше, але пронизливіш, із такою лютою тугою, що німіли й собаки на прив’язі, й наглядачі у вартівні, і тихнув пташиній спів над полем бавовнику, білим, аж цинковим, у мертвоті повномісячного світла; да-а, якби не в’єтнамці й негри, ці свободолюбці точно відправили б тебе на миловарню, як стару шкапину, що гупає й гупає, ходить і ходить, безхозна, під вікнами— і не визнає ніякого світопорядку! вони б тобі висвободили душу,— як багатьом вже випустили, і пишаються вельми,— але трохи їм перебили патетякання; трохи їх остудили правиттям негрів, прабатьків, прарабів процвітаючого, преуспішного континенту; ті вгноїли собою грунт процвітання, а тепер ваша черга,— гноїтись і вити, і ставати підніжжям для великої зверхності, для великоуспіху демолюбів; і коли наступлять на шию, ще й пробувати лизнути чобота; підрозгубились умнявкаючі свободолюбці, що тільки й вправляються в безкінечних злободах похоті, в обжераловах, в оббрехаловах, у лжемудрстві і лизаннях, і все за грошики,— аж язикуга їх часом зраджує, як мантачка, що проскакує повз щербату косу— тож так, ненадовго, відчепились од тебе; да-а, все таки незлопам’ятні, праслов’янські, проспоєні, прогульбанені, проблуднені, прозраджені, пробезчеснені, прозневірені, віками пропшикані душі; правда, ти так і не зміг пояснити їм: ти, якщо проти чогось, то проти того, щоб розділяти людей на білібердалів, демокряків, сучалістів та комуняк, як на породи собачі; під цими формами ти бачив приниження людини— до рівня похоті чи батрацтва— приниження вищої сутності, просвітленої зором Провидіння; всі ці форми, державні устрої, означення й назви, ешелони списаного паперу в обозах ідеологовійн, вся ця даремщина давно не означає нічого; ніякого духу; нічого конкретного; ніякої справжньості; ніякої суті; нічогісінького, крім того, що ми збилися з дороги, і забейхані, обреп’яшені назвами боїмось потикатись на очі світла, на очі призначеного, на суд і милосердя Всевидющого зору.