Дійшовши до кінця рядів, він раптом зупинився. Із дверей вокзалу вийшов у супроводі свого ад'ютанта Петлюра і наблизився до колони. Кметь скомандував батальйону: "Струнко, наліво глянь!" — і віддав рапорт. Петлюра подякував і, обернувшись до фронт}, крикнув:
— Здорові були, солдати окремого галицького куреня!
Відповіддю па привітання Пула цілковита мовчанка. Петлюра збентежився.
— Чому солдати не відповідають на привітання? — спитав він Кметя, що стояв за ним.
Кметь пояснив, що в австрійській армії не практикувались відповіді солдатів на привітання командирів, як у руській армії. А що у солдатів галицької армії вишкіл австрійський, то й звичаї австрійські. Оця постава "струнко" і є відповіддю на його привітання.
Петлюра заспокоївся, але звернув увагу, що в галицькій армії треба заводити такі порядки, які панують в решті української армії, і просив звернути увагу на цей окремий курінь, який прибув у його розпорядження. Після цього Петлюра пішов по фронту, заглядаючи в очі солдатам. Проходячи повз Миколу, що стояв струнко на чолі своєї роти, він підніс руку до шапки.
— Ваше прізвище? — спитав.
Микола назвав себе. Петлюра пішов далі в супроводі Кметя, ад'ютанта і трьохсот пар очей окремого галицького куреня. Таким іменем охрестив галицький батальйон Симон Петлюра. Микола побачив цього отамана перший раз в житті на віддалі одного кроку. Це був досить високий, худорлявий чоловік не військової постави. Обличчя його не запам'ятовувалось, хіба що неприємний погляд водянисто-сірих очей. З-під сірої смушкової шапки виглядали над вухами кінці темно-русявого з сивиною волосся. Одягнутий був головний отаман у піввійськову бекешу з англійського матеріалу, підбиту хутром, без військових відзнак.
Зустріч з Петлюрою викликала в Миколі збентеження.
"Чому я мушу тягнутися перед цією людиною, вчорашнім бухгалтером, що назвав себе головним отаманом? — думав парубок.— Хто вибирав його вождем великого народу? Невже український народ не заслужив кращого вождя?"
В душі Миколи закипів бунт і відраза до людини в зеленій бекеші.
Тим часом Петлюра, обійшовши ряди, велів покликати до себе офіцерів. Серед них був командир сотні чотар Микола Гаєвський, Михайло Лукаш, якого затримали на львівському вокзалі під час повернення з армії на кілька днів раніше від Миколи; командир третьої сотні, старий знайомий Миколи ще з тернопільської гімназії Давидович Хома, і командир четвертої кулеметної, старший вже віком офіцер, високий, одутлуватий. Прізвище його ніяк не пасувало до фігури. Називався він Волосок.
Коли офіцери зійшлись, Петлюра сказав:
— Я хочу перевірити оперативні здатності вашого підрозділу тут же, на місці. Уявіть, що поки ми тут знайомились, вокзал зайняли червоні в складі двох рот. Вам, пане курінний, наказую негайно відбити вокзал зі всіма в нім установами і захопити полонених. Виконуйте наказ!
Кметь дав накази окремим сотенним, і почалась забава. Кулеметники розставили і скерували дула кулеметів на самий будинок і на підхід до нього, одна сотня, резервна, заховалась за найближчі будинки, а дві сотні, в тому числі і Миколина, пішли в "наступ". По закінченню "операції" сотні вернулися на свої місця, і Петлюра з командирами почав розбирати тактичні помилки, допущені командуванням куреня. Для чого він це робив, невідомо. Можливо, хотів показати свої стратет гічні здібності, одначе даремне: його знання військової справи не перевищували знань молодшого унтер-офіцера. Стратегічний експеримент головного отамана справив на курінь, на його офіцерський склад убивче враження. Не хотілось вірити, що цей український верховода такий несерйозний. Микола був обурений.
— Як тобі сподобався Петлюра? — спитав його Михайло, коли вони залишились удвох.
— Блазень, коли не сказати більше,— випалив Микола.— Я тут не залишусь.
Микола згадав Івана Думу. Він був десь тут, близько, може, в партизанському загоні. Чи не для оборони від нього Петлюра запросив, вирвав з Західної України цей потрібний там курінь?
— Не залишишся? А куди подінешся? Додому підеш? — продовжував Михайло.— Спіймають і розстріляють. Потерпи, роздивимось, що буде завтра. Може, сам час покаже, що далі робити.
Микола не хотів розкривати своїх планів перед Михайлом не тому, що не довіряв товаришеві,— він знав, що Михайло взагалі не хоче воювати. Просто в самого ще не викристалізувався план дальшої власної тактики.
Другий тиждень курінь стояв без діла, розквартирований на передмісті Жмеринки. Солдати несли варту в штабі і найважливіших пунктах міста, офіцери чергували по гарнізону, а поза тим пиячили, волочились за дівчатами, молодицями, але й це робилось в'яло, бо настрій в усьому курені був пригнічений. За час перебування у Жмеринці трапилось уже два випадки дезертирства. Перший раз утекло два чоловіки, а другий — чотири. Ніхто утікачів не переслідував, бо, по-перше, не було спеціальної установки для боротьби з цим злом, а по-друге, що вже за вояка з дезертира!
Одного разу, залишившись вдвох з Михайлом, Микола сказав:
— Розклад армії тільки починається. Коли б Галиг чина була ближче, половина куреня уже втекла б. Мені здається, що коли б Петлюра не показувався перед фронтом, то дезертирства було б менше.
— Чому? — спитав, усміхаючись, Михайло.
— Не бачачи його, солдати уявляли, що це людина велика. Ідея визволення України жила в серцях у кожного, а його вважали вождем борців за цю ідею. Одначе зустріч погасила ореол його слави, а крім того, повстання проти нього простого народу, який іде в партизанські групи, загони, хіба не говорять про те, що він не вибранець народу, а звичайнісінький авантюрист?
Михайло погодився.
— Ти знаєш,— сказав він,— мені здається, що наш Кметь теж такої думки.
— Чому ти так думаєш? — здивувався Микола.
— Запевняю тебе, що це так.
Не кажучи нічого Михайлові, Микола пішов на квартиру до Кметя. Йому дуже хотілось самому пізнати настрої свого командира, а щоб був привід зайти, вирішив доповісти про втечу ще двох солдатів з його роти, про яку якраз доповів йому один із унтер-офіцерів, що чергували по куреню.
Курінного застав Микола у кімнаті самого. Судячи по очах, він був напідпитку. На столі стояла недопита пляшка горілки, в мисці — пара огірків і шматок чорного хліба. Всі знали, що курінний пив горілку, не закусуючи. Некрасивий, маленький, він чомусь видавався Миколі жалюгідним, хоч Микола знав його минуле. Кметь якраз закінчував гімназію того року, коли Микола був у другому класі. Уже тоді цей маленький чоловічок був відомий як перший учень на всю гімназію; до того ж закінчив він школу без жодної матеріальної допомоги. Батько його, бідний селянин, не мав змоги вчити сина, отже, він сам себе утримував уроками, які давав, починаючи з другого класу, аж до закінчення гімназії. Потім було відомо, що він блискуче закінчив математичний факультет у Львівському університеті і захистив дисертацію на вчений ступінь. Війна тисяча дев'ятсот чотирнадцятого року обірвала його наукову кар'єру. Довелось іти воювати. Пішов простим солдатом. Відправлений в офіцерську школу, закінчив її і швидко почав підніматись по щабелях військової кар'єри. Воював на італійському фронті. За час перебування в Італії вивчив італійську мову, брав участь в багатьох боях; відзначився в битві під Капоретто, де восени 1917 року було розгромлено італійську армію. З тієї битви вийшов майором. По капітуляції і розпаді австрійської держави вернув додому в тому ж чині, звідси був покликаний в українську галицьку армію і відразу призначений командиром куреня.
Микола увійшов і виструнчився біля дверей.
— Дозвольте доповісти, пане курінний,— почав Микола, але Кметь не дозволив говорити.
— Облиште,— сказав він, — ходіть ближче, сідайте.— Він подав Миколі руку, показуючи другою на крісло.
Микола сів.
— Хочете горілки? Микола відмовився.
— Що у вас там трапилось?
— Нічого цікавого. Втекло два солдати з моєї сотні.
Кметь махнув безнадійно рукою.
— Усі втечуть. Вошивість є у вашій сотні? — спитав по хвилині.
—— Є, звичайно,— відповів Микола.
— Велика? Переглядали одежу солдатів?
— Переглядав, велика.
— Вживали яких заходів?
— Ганяв у баню, а більше що я можу зробити?
— Так, більше у вас засобів нема. А що буде далі? Йде голодна весна, а з голодом...
— Тиф...— закінчив Микола. Курінний задумався.
— Жах! — крикнув він раптом, вискакуючи з-за столу, неначе там, за столом, ховався цей жах.— Безглузда війна, братовбивча. Чого ми сюди прийшли? Чи на тактичні заняття? Я написав у штаб Начальної в Галичину, який стан і настрої панують у нашому курені, і просив негайно відкликати нас. Чекаю відповіді. Львів у руках поляків, а тут курінь дістав "почесне" завдання охороняти особу Петлюри. Тьху!
Курінний спіткнувся і, втративши рівновагу, сів на лаву. Він п'янів. Хвилину сидів, задивившись в одну точку, про щось думаючи.
— Налийте ще чарочку,— попросив несподівано. Микола встав, щоб задовольнити прохання командира.
— Не пошкодить вам?
— Ніщо мені не пошкодить.— Він узяв чарку з рук Миколи і випив до дна.— Ех, Гаєвський! — сказав по хвилині, ставлячи порожню чарку на стіл.— Якби ти знав, яка в мене ідея!
Він неприродно голосно і якось дико засміявся. Микола підвівся з місця.
— Чого дивишся? — спитав Кметь.— Думаєш, п'яний і скажу тобі свою ідею? Ні, брат! Іди спати! — закінчив він несподівано.
Микола вийшов, не розуміючи, що діється з Кме-тем.
"Чи він тільки п'яний, чи, може, збожеволів? І що за ідея стрілила йому в голову?"
Про те, що це була за ідея, Микола довідався далеко пізніше і при інших обставинах.
Коли б та ідея, про яку говорив п'яний Кметь, здійснилась, можливо, відбулись би зміни в цілій державі.
4
Микола вийшов від Кметя з важким тягарем на серці. Його турбувало пияцтво Кметя, яке не могло привести до добра.
Ішов він, задумавшись, і незчувся, як опинився проти понурого сірого будинку, де поміщалась катівня петлюрівська, як називали тут приміщення контррозвідки. Микола глянув на ряд заґратованих вікон на першому поверсі, і йому якось моторошно стало: "Кого там мучать зараз,— думав він,— за які провини тягнуть туди людей?"
Порівнявшись з воротами цього страшного будинку, від якого його відмежовувала тільки вузька брукована вулиця, побачив двох петлюрівських козаків у чорних киреях, які вели під конвоєм солдата у сірій шинелі, у високій зимовій солдатській шапці.