І чи не байдуже їй в глибині душі про ці недолі, що ними засипане усе її життя?
Пташка вже схилила голівку набік.
Та й: хочеш чи не хочеш, кличеш чи утікаєш, — це тебе чекає, всім обіцяно, нікому не відмовлено. І всі ми рівні, всі, що тут є при житті. А кажуть, що ніякої рівности нема. Якась та є. Та й: центр ваги тепер у тому, — думає пташка, — щоб той час до скону мати силу якось дотягти.
І тут — чудесний механізм. Кінець той швидше буде, як намучишся в хуртовині й умлієш. І якщо найстрашніше — муки, а не самий кінець, то на них треба зосередити увагу, навчитися їх зневажати, не помічати, від них не плакати.
Ті підпори, що досі підтримували Мар’яну, підгнили, їх треба заміняти новими. Такими: спокійно переносити всі лиха, зневаги, неуспіхи, нездійснені прагнення, самоту. Мар’яна нічого й не тратить, бо не мала. Те, що й інші, — матиме й вона.
Так. Мар’яна переможена, переможець топчеться по ній ногами. Але доля з переможцем однакова, та доля знецінює й його успіхи, й Мар’янині страждання.
Ще недавно стояла вона над урвищем Левашівської, дивилася на прозорі далі, Лису гору, селекційну станцію, де колись перебирала цибулю та латала мішки. Стояла й думала, що їй до кінця свого життя доведеться жити в сірості та нудьзі… Що, мовляв, людина приходить у театр, у вагон, хоче запосісти найкраще місце. Он там краще, а моє погане, незручне, тісне, тут протяг. Коли ж допхаєшся до того вимріяного місця, — розчарування й ніякого затишку. Жаль за поганим насидженим. Умій у найнепривабливішому знайти щось гарне, затишне…
Та не знала Мар’яна, що вже тоді гірше, ніж сірість, нависло над нею. Тепер інакше дивиться й на цяточку селекційної станції. Чи далеко було б туди ходити і чи е ще там для неї мішки — латати?
Бо не знає дороги, куди йти тепер. Жадна не манить. Та й нема їх. І Мар’яна все більш свідома, — ні до чого це все, всі ці зусилля. Пташка скрутила голівку набік, заплющила очі.
А праця над собою? А твердість і віра, що корисне робиш, хоч їм нікому непотрібне?
Нема віри. А без віри — нема охоти. Нема кінцевого пункту, до якого йшла б…
Де, в чому знайти сили переносити своє остогидле, непотрібне життя? Хто скаже, як? Який любомудр у віках? Всі говорять про радощі, а до Мар’яни збіглися всі неуспіхи,. Їх вистачило б не на одне життя.
Чогось чекає Мар’яна. Чого?
І все ж — знову той самий чудесний механізм, що тримає збезсилілу пташку при житті та примушує її міряти відстань від Левашівської до Лисої гори. І все ж — навіть оцей наслідок її змагань, оці лайливі етапі в газетах — краще, ніж сидіти десь у заготовельній конторі та давитися обіжником…
Порожнє літо, порожні дні. Зірватися б і летіти в просторінь. Отак із цієї гори — просто туди на Лису…
XXXVII
І ось Мар’яна наче вилітає з реторти, що сковувала всі її члени. Йде вулицею осяяного літом Києва і радісно-бадьоро їй — щось буде!
В цю мить хоче вона бути водночас скрізь, у всьому Києві. На всіх його вулицях, кручах, горбах-закутках, ярах, садах, у всіх його епохах.
Нема на цю радість ніякої причини, крім яскравого червневого сонця. А от відчуваєш ту повноту, якої бракує в реальному житті. Повнота перехлюпує через Мар’янину істоту, хоч Мар’яна знає, що то — лише її власність, що нікому не дано співпереживати її. Така вже доля людська — замкненість того найповнішого "я".
Чи є назва тому світоглядові, що запановує у Мар’яні? Ядро його: чого так вболівати сьогоднішніми неуспіхами, злиднями, клопотами, коли це все — ніщо. Життя скороминуще. І вжити його на ці приболівання? Чи не краще не помічати невигод життя?
Чи це стоїцизм, чи скептицизм? Стоїцизм — у тому, щоб із твердістю переживати, але от Мар’яна каже: не помічати. Тут швидше доля епікуреїзму, бо вона хоче радіти, хоч і все хилить до журби. Чи може це скептицизм? Але скептицизм ні до чого віри не має, Мар’яна ж ніякого елементу віри чи невіри не вносить. Чи це якийсь глибокий ступінь байдужности, якась індуська нірвана?
Світ учуднений, дивовижний дає Мар’яні втіху і коли це є, то їй байдужі всі невигоди зовнішнього світу, цькування, втрата друзів, тонка павутина непевности, замість матеріяльного ґрунту під ногами.
І радість, втіха її в тому, що вона своє маленьке миттьове життя розширює на тисячоліття взад і вперед. Вона вмудровується прожити вічність за свої кілька десятків років. Чи ж треба віддавати гіркостям побуту свої сили?
Що це за світовідчування? Як зветься? Тут нема ідеалізму утопійности, віри в "світле прийдешнє". Віра носить елемент непевности, а Мар’яна певна так, що не потребує віри. Нема тут і матеріялізму, бо не буття визначило Мар’янину радість, а навпаки, радість-свідомість визначили буття у просторах вічности. А це ж — найпалкіша, найбільша жадоба кожного серця.
І ще одна рація такого світовідчування: Мар’яна не відступала принципу "ми просто йшли, у нас нема зерна неправди за собою", а тому хай знищують її за це — вона буде спокійна. І не жаліє Мар’яна, що вона така. Честь їй, хай би що, — вона живе, працює, не йде на компроміси, не зраджує своєї основи, прямодушности і її дитини, незалежности мислення.
На рівних, розлогих асфальтах Левашівської лежать купами густі тіні від широколистих каштанів та крислатих лип, а з-поміж цієї зелені випливає несамовитий ультрамарин неба та й впадає в, прозору блакить далекої Лисої гори. Прозорість ця така, як і Мар’янина.
В прозорості цій знов бачить Мар’яна свій тремтливий вогник. Фукни — й нема! То чого ж його так розтринькувати на буденні клопоти про добробут, чому не наповнити цього короткого горіння тим, чого душа бажає? Це ж і є вияв Мар’янин — кинути свій жмутик світла на тисячоліття. Чому вона повинна знехтувати його на догоду сьогоднішнім вимогам? Вимоги модні, приходять і відходять, а Мар’яна має лише оцей миттьовий, хиткий вогник.
А коли так, то те, що хоче сказати вона, повинна казати тими думками й тими словами, що йдуть від серця, не турбуючись, як їх приймуть. Мар’яна не повинна свої думки зв’язувати мотузками "А що скажуть?". Тільки тоді, коли думка тече вільно, Мар’яна зуміє таки своє сказати.
Рівна вулиця раптом ввігнулася. Мар’яна згадала, що вона нібито мала б когось побачити, погомоніти, запитати про роботу. Але ні, сьогодні не хоче нікого бачити, та й нема кого. Всі її "напарниці" стенографістки слідом за Галиною повідскакували й розгубилися, бо ж Мар’яна телефону не має, а як прийде, то скажуть: "Ой, шкода! Вчора де ви були?" І… може їй так здається?.. вони, мабуть, теж услід їй кажуть: "Ето ужасно!.." Ні, з людьми неминуче роз’ятрюєш свої болячки, а їх не варто роз’ятрювати, вогник треба берегти на цінніше.
І стоїть Мар’яна над долиною Басарабки, внизу кучерявляться зелені масиви садів, юрмиться базар, а в далечині біжать ланцюжки іграшкових вагонів. Звідси ще видніше ту блакитну Лису гору. Може, як на цій Левашівській горі стоїть Мар’яна, так і на тій, на Лисій, стояла якась друга Мар’яна багато тисяч років тому й дивилася із свого круглого селища з розмальованими одвірками на далеке, вкрите сизою блакиттю оце взгір’я?
Мар’яна розпливається у сяйві червневого київського ранку, вона знає, що ніяка сила її з Києва не вижене, що ці ранки, ці київські стрімголовно-химеристі несподівані краєвиди, з кожної точки все інші, заповнюватимуть її до кінця життя. Хто відбере в неї що хвилину? Її можна збагатити, ось завернути ходу до Крутого Узвозу чи до палацової площі, що кінчається небом, або ж збігти Лютеранською навпрошки, якщо хочеш до Володимирської найшвидше…
… Через нетрі та пущі, вовчими стежка ми-яругами до Хрещатого Яру-Перевесиці, повз загублений хутірець, повз чийсь млин, перейти кладку — і знову угору до того місця за княжими валами, де бився Ярослав із печенігами, а потім збудував Софію. А там далі — поле, на полі — темно-малиновий університет із колонами. Колись тим полем Тарас Григорович ходив і співав своїх улюблених пісень.
Нема в Києві рівної дороги, тільки вгору та вниз. Із Володимирської також видно блакитну гору, тільки вже Батиєву. Оце з тієї гори хан Батий дивився на кучеряві сади, церкви й княжі двори столиці та смакував, як то вони будуть братися вогнем і димом…
І може б Мар’яна заворожено йшла та й ішла уперед, просто до Батиєвого стану, аж ось… Вона вже рушила в безбережність Володимирської, ще тільки треба було перебігти через неспокійне перехрестя Фундукліївської, як нагло звернула й подалася назад, униз до Хрещатика. Вона когось такого побачила, що не хоче зустрічатися. І цей "хтось такий" — Васанта.
Як? Васанта йшла назустріч, а ти, Мар’яно, замість того, щоб бігти назустріч, утікаєш безвісти? Який страшний світ!
Мар’яна на мить спинилася, озирнулася. Яка та Васанта, що відпливає геть, що з нею вже важко зустрітись і для киву головою? О, даремно Мар’яна утікала, Васанта вже йде зовсім у інший бік, їх дороги розходяться й не було б того, прикрого моменту здибання. Яка вона елеґантна у цій сукні найновішої моди, хто сказав би, що це — засуджена на примусове відбування шостимісячної кари?
Саме в цю хвилину озирнулася й Васанта і, знаючи, де шукати очима Мар’яну, подивилася просто на неї. Нема сумніву, вона… і вона утікає від Мар’яни, а тому йде тепер геть у протилежний бік.
Із соромом, досадою й гнітом на душі відвернулися… а може з полегшенням?.. — і пішли кожна в свою путь, чужі, замкнені, розгублені.
Різнобарвна юрба, як пустеля, закрила й це видиво, і видива далеких блакитних краєвидів розлогого Києва.
Дорога могила.
XXXVIII
Вже восьма година ранку, а Мар’яна не може відірватися від книжки. Червневий недільний ранок крізь липове зелене гілля вдирається до кімнати сонячними потоками й гуркотом нових подій, а Мар’яна сидить ще невмита й читає про давніх своїх предків.
Що дальші від нас, то загадковіші. Мар’яні хочеться ввійти в їх духовий світ, побачити усе довкола, як бачили вони. Кажуть про них — дикі, примітивні. Які ж дикі, коли в них усе було перейняте божеством? Ми на природу дивимось утилітарно, а вони… "ріки богиню яаріцают, і звір живущ, і яко бога наріцая, требу творять…" Все було навколо них одуховлене божеське: сонце, ріки й гори були в них божествами, їм кланялися, присягали ними, як святими істотами…
Що ж ми зробили з богами наших прадідів? З одних шкуру деремо собі на підметки, других запрягаємо й поганяємо батогом, третього ж, вогонь, можна купити на копійку аж п’ятдесят штук… Що ж то майбутні з нашими святощами зроблять? З якою погордою вивчатимуть вони нашу добу й нарікатимуть на нас, що не догодили їм, не здогадалися залишити їм пам’яток для вивчення нашої духовости, а тільки позалишали силу безглуздих речей, не знати для яких потреб…
Ці думки добре було б сказати Васанті, але Мар’яна згадала, що Васанта для неї вже дорога могила.