Ніжки стола далеко од нього, а чиясь ніжка — як швидко виявиться, пані Соболевської, — поруч. Не довго думаючи, пан Півняк і вхопився своєю п’ятірнею за колінце пані Соболевської. Взявся, правда, не з якоюсь там, прости Господи, грішною метою, бо ж не сексуальний він вар’ят, а виключно для того, щоб обіпертися і дістати нарешті кляту виделку. Та лихо в тім, що пані Соболевська не знала доброго наміру пана Півняка. Як потім пояснюватиме, вона з гарячу було подумала, що якийсь нахаба всього лише після першої чарки вже "мацає її за стегно". Себто, додасть вона обурливо, "займається піратством на суверенній території моїх стегон". А пан Півняк пізніше божитиметься й присягатиметься, що під столом взагалі було напівтемно, що він і не збирався браконьєрствувати на чиїхось стегнах. Він просто обіперся об колінце, але рука його сковзнула по нозі значно вище коліна — в напрямку стегна, аж до якоїсь там, звиняйте, границі…
Так воно було чи інакше, хто тепер точно встановить, але пані Соболевська на оте "безпардонне мацання її стегон на границі допустимого" заверещала не своїм голосом. І так заверещала, що бідний пан Півняк, злякавшись, (виделку він все ж таки встиг схопити), спробував схопитися на ноги. І — врізався головою та спиною в днище стола, з якого полетів посуд з наїдками… Здійснявся, звісно, ґвалт, хто був хоробріший із чоловіків, похапали кухонні та десертні ножі і, озброєні ними, гуртом витягли з-під стола пана Півняка, який уже пік раків, не випускаючи, звісно, з руки виделку… Котрась із дам старшого покоління обурливо прокоментувала Півнякову вилазку під стіл так: сивина в голову (у пана Півняка благородна сивина), а біс у ребро? Хтось ще додав щось про сексуального вар’ята, який, мовляв, лазив попід столами (де більше всього було жіночих ніг) ледве чи не кілька років, доки міліція, влаштувавши засідки під усіма столами того міста, врешті-решт його спіймала, що він буцімто був схожий на пана Півняка… Отямившись, втрутилась і дружина пана Півняка, вельми порядна й інтелігента добродійка. Процитувавши щось із народної мудрості ("Ах ти, кобель, проклятий"), видно, ображена тим, що чоловік зігнорував її ніжки й заходився шукати під столом чужі, врізала йому гучного ляпаса. З виховною, звісно, метою. Але, певно, перестаралася у своєму благородному пориві і вибила чоловіку золоту коронку… І так взагалі розійшлася, що не пустила свого благовірного у рідні пенати, і він змушений був новорічну ніч провести на сходовому майданчику, в кутку біля сміттєпроводу. І всю ніч йому там снилося чиєсь колінце, об яке він намагався обіпертися…
А вранці пан Півняк, обтрусившись, забіг до перукарні, поголився і почимчикував з коронкою в кулаці до найближчого дантиста. Відчиняє від двері кабінету і бачить там… Кого б ви думали? Пані Соболевську, об чиє коліно він обпирався під час своєї мандрівки під стіл!
Пані Соболевська, угледівши типа, який новорічної ночі "піратствував на території її суверенних стегон", з переляку заверещала так, що пан Півняк змушений був вискочити з кабінету. І так розгубився, що десь посіяв коронку. Обнишпорив лікарняний коридор — немає. Набравшись сміливості, повернувся до кабінету пані Соболевської, щоб запитати, що ж тепер робити. І раптом загледів свою коронку. Де б ви думали? Та під столом дантистки! Ну, й поліз він туди хутчій — за коронкою, ясна річ. А пані Соболевська стрибнула на стілець і — в крик:
— Міліція! Омон! "Беркут"!..
Думала, що він і справді той, схиблений, що фобія у нього така — під столами лазити. Та коли нарешті втямила, в чому річ, хутенько посадила дивного клієнта в крісло й заходилася йому ставити коронку на місце… Та так гарно поставила, що пан Півняк, дякуючи їй, незчувся, як і запросив її — аби віддячити — в кафе-бар. Несподівано для самого себе. А пані Соболевська погодилась — теж несподівано для самої себе. Буває таке з жінками, стрес на них діє, чи що?
Ще як вони в кафе-барі сиділи й невимушено про те про се теревенили та зі сміхом згадували, як пан Півняк лазив під стіл за виделкою, потерпілий раптом поскаржився, що дружина вигнала його з дому (це була чистісінька правда), і йому ніде, на жаль, і голови прихилити…
— Не ночувати ж вам на вулиці, — співчутливо зітхнула пані Соболевська. Вранці пан Півняк (який до того був таким зразково-показовим сім’янином) примчав додому на таксі, збуджений, помолоділий, зібрав свої речі і перебрався жити до пані Соболевської…
Ось до чого, шановні громадяни і громадянки, може довести елементарне незнання етикету, який ясно говорить: впустив знаряддя для їди — не лізь за ним під стіл. А коли вже й поліз — пхе, моветон! — так не обпирайся об чужі колінця…
Залишається додати, що злощасну виделку пан Півняк і пані Соболевська звідтоді зберігають, наче вона й не мельхіорова, а з чистого золота. І гостям своїм її показують, наголошуючи на тому, що правила етикету іноді корисно й не знати. Взагалі, це подружжя звідтоді переконане, що падіння виделки під стіл — це на щастя. За народними, мовляв, прикметами. Але ви їх не слухайте. Та й колишня дружина пана Півняка з цього приводу зовсім іншої думки. Більше того, вона тепер просто терпіти не може виделок. Але це теж крайність. Бо це моветон — обходитись без виделок. Адже правила етикету що говорять? Правильно, виделкою все ж таки треба користуватися. Тільки вона має бути не під столом, а — на столі.
АПОКРИФ СТАРЦЯ ЗОСИМА
Зайшла якось у нас мова-розмова суто чоловіча, звісно, про жінок. Бо про кого ж іще й поговорити в пристойному чоловічому товаристві, та ще гарного недільного дня біля сільмагу, як не про них, чарівних представниць прекрасної половини роду людського.
Отож, гомонимо, гомонимо, але… Один добре слово скаже, другий ось-ось вже ніби зав’яже, проте сокровенного, як кажуть, аби розібратися, хто ж вони врешті-решт такі, жіночки наші і не виходить. Чогось не вистачає, щоби риску підвести. Ходимо біля теми, кружляємо навколо неї, мордуємось, як кіт біля гарячої каші, то з того боку зайдемо, то з того, а воно… Ніби ж те і ніби ж іще не те… Крапку ніхто не в змозі поставити і винести жінкам остаточний присуд.
Найстаршому серед нас за сто літ було, всього зазнав той чоловік на довгому віку. Житіє його — хоч пригодницькі книжки пиши. Кажуть, навіть каторжанином в далекій молодості встиг побувати.
Ймення йому, дідугану-старигану, який уже більше, за власним зізнанням, не старіє (бо куди ж іще старіти?) було Зосим. Довгожитель нашого села. Хоча сам запевняє, що він не так старий, як давезний. Ну, може, старовинний. А так — козак козаком…
Так ось… Слухав він нас, слухав, сивий вус крутячи та вишневу люлечку свою смокчучи, а тоді не втерпів і собі встряв.
— От ви… гала-бала… Жінки, мовляв, і такі, жінки, мовляв, і сякі… Ех, молоде-зелене! Вам би мої пригодоньки. Горобчики сіренькі, мало вас на полові круг пальця обводили? Півники ще не оперені… (А ми в тій компанії всі були вже передпенсійного віку). Пасталакаєте! Що ви про жінок знаєте, га? Про справжніх… Учені і ті не все тямлять, що то за народ у спідницях. Заглянув оце до тлумачного словника. Читаю: жінка — особа жіночої статі… Га? Як вам? Або: протилежне — чоловік… Га? Писаки! Да ми й без вас, любомудрів, знаємо, ви скажіть нам таке, чого ми ні сном, ні духом… Про любощі. Про справжніх, значить… Хоча, даруйте, жінки всі справжні. Несправжні серед них не водяться. Це ми, козаки у штанях, не всі ще буваємо лицарями, а вони… всі такі…Себто — неповторні. Кожна в єдиному, так би мовити, примірнику… так ось… Будучи на каторзі, познайомився я з однією…
— Де? Де? — загуло подивоване товариство.
— Та кажу ж, на каторзі. Не в санаторії ж… хоча і в санаторії мені доводилося бувати. З дружиною на пару їздив. Хоча парою туди якраз і не потикайся… Клятий профком аж дві путівки на мою сім’ю відвалив. Що ти будеш робити? Ума в тих профкомівців не стачило. Довелося їхати. Удвох із законною… А це все одно, що в райський сад із своїми яблуками пертися. В Едем зі своєю Євою прицурганити. Тільки розстройство одне — яка вже там поправка здоровля! То що я вам скажу? Хоч і санаторій, а витримати можна. Особливо, коли здоровий. Витримав і я. Досі, як бачите, живий-здоровий. Але ворогу свому такого не побажаю. Та й сам зарікся: ані ногою більше! З половиною своєю в санаторій… Еге ж… Дак про що я? Ага, згадав. Про каторгу почав. Довелося й мені — р-революційні гріхи молодості — з кайлом та ломом повколювати. Так ото я там і зазнайомився з однією перепеличкою… Ох, і не питайте, і душ мені не ятріть — досі не можу забути її.
— Каторгу?
— Тю! Ви знову за своє. Кажу ж вам, пасію там надибав. Ось після того й не можу забути каторги, хоч уже більше як піввіку звідтоді мекнуло! Та і як забути? Уста її вишневі — солоднеча! А поцілунки, а всілякі інші чари-зваби! І солодкомовна була — як ліра. А сама така — здобна, така… умммм! Пряник медовий. Солодкий сон. Не життя у мене тоді настало — малина. Не жінка — рахат-лукум. Халва і мед в придачу!
— Де — рахат-лукум? Де малина? — ми в один голос. — Де халва і мед в придачу?
— Та де ж іще? — подивувався оповідач. — Кажу ж — на каторзі. Була вона просто чарівною Та не каторга, а та любка-голубка, що я її там нагледів. А каторга як каторга — що тут згадувати. А дщерь та, як яблучко наливне була. Та і я тоді ще був — ого-го. Це тепер я на покуті віку, а тоді був ще першого наливу. Здоровий, і до любові снагу мав. То й була в нас любава!.. Уммм!.. З такою і на каторзі можна розкошувати. І я любенько розкошував — як на сьомому небі. От що таке справжня жінка!.. Любо-любо було, найлюбіше.
— Та невже ж на каторзі й каторги не було? — дивуємось.
— Чому не було? Хто вам таке дурне змолов? — аж розсердився Зосим. — Була. Ще і яка! Це як моя приїхала. Законна супруженція. Уявила, що я — новітній декабрист. І вирішала, значить, собою пожертвувати та мені долю полегшити. Ну, і приніс її дідько! Морально мене, значить, підтримувати. Еге, скис я… Раз, думаю, поталанило, як у Сибіряку потрапив, але й там знайшла. І зіпсувала мені каторгу. Ось тоді я вперше й дізнався, що це таке — каторга. Тож довелося й каторжанином побути. Ледве дотягнув строк. А та… Рахат-лукум мій, любаска моя, з досади заміж вийшла.