Рі-шучі докази на користь величезного значення Серця дали експерименти — тонкі, але на диво точні.
Були зроблені знімки у високочастотних полях, у інфра— та ультраспектрах, у спектрах принципово но-вих полів невідомих раніше енергій. Це було проривом у незнайомий світ.
Навіть енергетичне світіння показало, що Серце має центральне значення в організмі. Воно палало бла-китним вогнем, воно було центром, що не лише виконував механічну роботу розподілювача крові, а й конден-сував у могутній батареї гігантські запаси енергії.
Порівняли мозкові телепатичні імпульси, якими намагалися встановити зв’язок на відстані, з сердечними розрядами. Різниця була разючою.
Розповсюдження сердечних імпульсів не мало меж. Вони проникали крізь воду, крізь землю, для них не було матеріальної перепони. Почали розроблятися нові методи зв’язку на відстані. Вчені вже не ігнорували се-рця. Вони старанно вивчали безліч стародавніх переказів, спогадів, натяків, легенд, казок про Серце. Вони зро-зуміли, що відкрили в Людині Безмежність…
Чому "серце підказує", а не мозок? Чому "серце стрепенулося", коли хлопець побачив кохану дівчину, а не, скажімо, "мозок затуманився"? Чому "серце впало", "серце промовляє", "серце веде" в бій, на подвиг, чому про черству людину кажуть "безсердечний" або про зрадника — "чорне серце"?
Так. Це тепер ні для кого не дивина. Всі знають, що проблеми Серця — проблеми Майбутнього. Якщо мозок — це, примітивно порівнюючи, кібермашина, то Серце, в його найменшому аспекті, генератор енергії, сонце організму, конденсат всього найкращого в людині або найгіршого. А скільки ще не вивченого в ньому, які неосяжні перспективи для армії майбутніх вчених?
Так, так. Не мозок свій вирвав Данко для людей, а серце. Не мозок Прометея клював орел Зевса, а серце. І воно — скромне, непомітне, працьовите, невтомне — мовчить, ховається в глибині, веде свою всеосяжну ро-боту, палає блакитним полум’ям, доки в ньому є хоч крихітка снаги.
Минала ніч. Згасли зорі. Подрімавши якусь годину перед світанком, Суон бадьоро встав з шезлонга, кі-лька разів глибоко вдихнув холодне повітря. З високогірних луків долинав аромат квітів, смолистий запах кед-рів.
Швидко виринуло з-за гір Сонце. І Суону здалося, що все навколо — і вершини, і темно-сині ліси, і луки, всіяні міріадами росинок, — засміялося радісно, прокинулося, простягнуло невидимі руки назустріч своєму Серцю, співаючи йому урочистий гімн Любові.
Суон прилаштував фільтр, поглянув в окуляр телескопа. "Здрастуй, Сонце, — Серце нашої системи. Хіба ти куля газу, як кажуть сухарі-астрономи? Так можна і людину розкласти на атоми кисню і азоту, заліза й крем-нію. Так можна і квітку троянди перетворити на хімічну формулу, музику Моцарта звести до коливання часток повітря. Ні, ні! Ти не плазма, не куля мертвої палаючої матерії! Ти яскраве, вогнисте Серце, вічно творче, не-втомне, єдиносуще з нами, твоїми дітьми.
Справді, хіба можна нас відділити від тебе? Все — твоє. І краса квіток, і аромат плодів — твоя енергія, трансформована вічним Життям у чудові форми, запахи. І пломінь наших ламп, і політ наших апаратів — ракет чи автомашин, атомопланів чи гелікоптерів, тепло жіночої руки чи тріпотіння крилець метелика — все це твоя вічна, промениста, еволюційна енергія, прекрасне Сонце!
Будь благословенне, Серце нашого Світу! Я вітаю тебе, я радію тобі!"
Суон ще трохи посидів на даху, вбираючи всім єством своїм потоки живлючої енергії. Потім він зійшов униз. Тихими пустельними коридорами добрався до веранди і звідти — в ліс, який тісно примикав до споруди Інституту.
Маленькою стежиною Суон підійшов до високогірного озера. Роздягнувшись, обмився холодною водою.
Повертався назад урочистий, енергійний, сповнений новими силами, новими задумами.
Його спокійний настрій порушив якийсь побічний звук. Суон насторожився. Ніби гелікоптер? Чи йому здається?
Звук посилився, наблизився. Почувся топкий свист. Над деревами промайнуло щось блискуче, опустило-ся біля Інституту.
Так і є. Гелікоптер. Що ж трапилося? Може, якийсь вчений?
У грудях прокотилось відчуття тривоги. Ах, знову серце. Чому ти стривожене? Значить, щось погане. Нещастя…
Скоріше, Суоне! Скоріше!
Ось назустріч вибігла помічниця Суона — Сніжинка. Суону завжди весело, коли він дивиться на неї. Во-на чорна як галка — чорні очі, чорне кучеряве волосся, чорні брови і вії, а ім’я прямо протилежне — Сніжинка. Дівчина пояснює, що вона змалку була біленькою і пухнастою. А життя внесло свої корективи.
Але чому вона така дивна? Певно, щось не гаразд! З оксамитних очей Сніжинки ллється смуток, вона здалека гукає:
— Суоне! Жодної хвилини не можна гаяти!
— Що трапилось?
— Молодий хлопець. З Школи номер сім. Експеримент. Нижчий вимір. Чорний Змій!
Сніжинка випалила все це одним подихом, але Суон все зрозумів. Його бліде обличчя поблідло ще дуж-че, ясні очі під навислими бровами потемніли.
— Що в нього вражене? — глухо запитав він, пориваючи за собою дівчину вперед, до Інституту.
— Серце. Параліч.
— Де він?
— В лабораторії. Я все приготувала. Асистенти чергують. Конденсована енергія є. Психодонори ждуть.
— Добре. Добре, Сніжинко. Ах, яка біда! Чорний Змій. Це майже безнадійно!
— Суоне! Сама Велика Матір прохала за нього!
— Не говори мені цього, — з болем сказав Суон, хутко підіймаючись по сходах. — Хіба життя кожного з наших сучасників не повинне бути врятоване будь-що?
До Суона підбігли дівчата-помічниці. Вони майже на ходу одягли його в білосніжний халат. Двері в ла-бораторію відчинилися. Над ними спалахнув вогняний напис:
УВАГА! ЕКСПЕРИМЕНТ!
А трохи нижче — попередження блакитними буквами:
ТИША І СПОКІЙ. СЕРЦЕ В НЕБЕЗПЕЦІ!
Суон одразу кинувся до операційного підвищення, блискавично оглянув оголену постать. Хлопчик! Ще зовсім хлопчик!
— Де енергоаналізи? — коротко запитав він.
Помічниця Сніжинка миттю ввімкнула демонстраційний екран. Згасло денне світло. На екрані попливли світляні зиґзаґи. Потім виникло гігантське пульсуюче серце. Воно було темно-синім, в окремих місцях його прорізували сліпучі блакитні цяточки. Сяйво навколо серця було слабким, тьмяним, промені його загиналися, в’яло тріпотіли в ефірі, ніби водорості за течією. А поміж ними ясно чорніла густа павутина, яка проникала гли-боко всередину пульсуючої сфери.
— Занадто сильно вражено! — прошепотів Суон. — Занадто сильно. Як це сталося?
— Він захистив свого вчителя Сонцезора від Чорного Змія, — схвильовано сказала Сніжинка. — Сонце-зір теж тут.
Тільки тепер Суон підвів голову і оглянув присутніх. Він побачив давно знайоме обличчя знаменитого Учителя і філософа, космонавта і видатного теоретика. Коротко кивнув. Погляд Сонцезора був тривожний і важкий.
— Чи є надія? — глухо запитав він.
— Надія є завжди, — відповів Суон. — І повинна бути завжди! Того, хто закриває серцем друга від смер-ті, будь-якою ціною треба повернути до життя. Ведіть психодонорів!
За кілька хвилин психодонори пройшли крізь установку, де аналізувалась їхня сердечна енергія. Порів-нювались дані Ясноцвіта і тих, від кого треба було брати енергію. Після перевірки Суон спохмурнів.
— Не підходять. А час не жде. Його серце ось-ось зупиниться. Добу — не більше — підтримаємо. За цей час потрібно знайти нових донорів. Випадок виключний. Вражене все серце. Необхідна майже повна заміна. Допоможе лише абсолютно гармонійне серце. Те, що в нашому Інституті назвали "космічною половиною".
— Що ж робити? — розгублено прошепотіла Сніжинка. В її оксамитних очах заблищала сльоза.
— Рано ще плакати, дівчинко, — суворо сказав Сонцезір. Він якусь мить роздумував. Потім погляд його сягнув у невидиму даль, ніби обіймаючи собою всю Землю. — Ми забули, що існує людство. Я йду до Великої Матері. Ми звернемось до планети. Суоне, збережіть нашого сина скільки можна. Ми врятуємо його.
"СЕЛЕНІТ"
Вони йшли вузькою ущелиною поміж місячними горами.
Інколи зупинялись, дивилися навколо себе, в чорне небо, де сяяв тремтливим зеленкуватим промінням великий напівдиск Землі.
Розгублено переглядались. І знову йшли. Попереду йшов хлопець. Йому було вісімнадцять років. Він був сильний і сміливий. Жодного почуття страху не з’явилося на його обличчі. Недаремно ж він полетів сюди, на супутник Землі! А може, він тримався тому, що позаду йшла дівчина. Його подруга. Його помічниця по селено-логічній роботі. їй всього п’ятнадцять років і сім місяців, а вона поводиться як доросла. Жодної скарги. Жодно-го натяку на втому. Горда, тільки інколи в її синіх, як земні озера, очах проглядає смуток і розгубленість. Чи то, може, здається? Дівчина зупинилася, покликала його.
— Добромире!
Хлопець обернувся, подивився на неї.
— Що тобі, Зоре?
— Я втомилася. Я хочу спочити.
— Не можна, Зоре, — благально сказав він. — У нас кисню залишилось на три години. Треба шукати, шукати, шукати.
— Не пропадемо, — вперто сказала вона. — Нас уже шукають. Ракетні вертольоти. А якщо ні — то лока-тори із Землі намацають. Я хочу спочити.
Добромир заглянув за скло її шолома. Личко Зорі, справді, було втомлене і зеленкувате. Напевне, їй важ-ко, адже вона така маленька і мініатюрна.
Дівчина рішуче сіла на великий плескатий камінь, потім прилягла. Очі її склепилися. Добромир почув її бурмотіння:
— Отак заплющити очі — і здається, що ти вдома. Поряд нечутно ходить мама, муркоче кіт, і за вікном шелестить яблуня.
Хлопець сів поряд з нею. Мила, рідна. Яка вона хоробра. Навіть знаку не подає, що вони перед смертю. А в самої, напевне, коти шкребуть на душі.
Добромир поглянув на хронометр. Скільки вони ходили? Дванадцять годин. Чому вони заблукали? Яка необачність! Вийшли з селенологічної бази погуляти в легких костюмах, потрапили в ущелину. їх захопили розсипи барвистих самоцвітів. А потім зникли обриси станції. Чому так трапилося? Чому? Начальник станції Гайворон тепер вижене його з роботи! Вижене — це точно! її ні, вона молода ще і, крім того, не несе відповіда-льності. А втім, спочатку треба повернутися. Може, вони взагалі нікуди не повернуться. Отут і залишаться се-ред мертвих місячних скель. Вийде кисень, вичерпається енергія термозахисту — і все.
Добромир зусиллям волі відігнав неприємні думки. Геть, геть! Якщо і вмерти, то людиною, а не боягу-зом.
Він подивився на її тендітну постать у сріблистому скафандрі, тихо покликав:
— Зоре! Чуєш, Зоре?
— Чую, — прошепотіла вона.
— Може, підемо? — жалібно сказав він.