Ех, Петре, їдемо! Вперед! Будемо ламати життя, брилу за брилою. Ось уже видно хутір — шпичасті ялини й тополі, темний сад, білі стіни рідної хати. — Знаєш, Петре, що мені порадив Микита. — ставить питання Іван. Петро не чує і мовчить. Тих кілька слів так і лишаються без відповіді. Коні вбігають у браму, і назустріч, як завжди, добряче, щиро біжить незмінний Кудлай. Починає повільно й підступно світати.
VII
Заручини Івана з Мар’яною не могли зістатись таємницею двох родин. Це стало темою дня для цілого довкілля. У Лоханських справжня революція. Микола Степанович зовсім заскочений. Йому якось і на думку не спадало, що щось подібне може статися, та ще й у такий час. Марія Олександрівна натомість цілком сподівалася такого закінчення справи, але вона взагалі не звикла випереджувати події. Потай бажала, щоб це сталося, Морози їй імпонували, однак і з приводу такої важливої події не слід тратити рівноваги. Тому саме вона нічого не казала своєму розполітикованому дружині.
Зате тепер їх розмови крутяться виключно біля цієї справи. Будь-що-будь, а Мар’яна мусить увійти до Морозів не з порожніми руками. Чи має вона бодай білизну, меблі. Де все це в теперішній час дістати. Як вибрати з банку гроші і які це гроші мають бути. Тепер пішли карбованці, "осикові", "лопатки", "хвартушки", якісь бони, купони і хтозна-що. Скільки це має бути і скільки у них на конті взагалі. Десять тисяч золотом, і з них годилось би половину відложити Мар’яні. Чи тільки їх видадуть. Меблі доведеться замовити, але більш ніж сумнівно, чи місцеві майстри зроблять щось порядне. Треба буде вдатись до Києва, але як це, в повітри лихої, зробити? Самі питання й питання, і не можна знайти прямої, ясної відповіді.
Батьки довго не можуть цієї ночі заснути, їх нічна лампа довго світиться в теплій, вузькій спальні. Микола Степанович довго ходить у піжамі та м’яких пантофлях сюди й туди. Він не може думати сидячи, а як ляже — одразу засипає.
Марія Олександрівна продержала його в такому напруженні кілька годин.
— Це ж наша дитина, Колю, — казала вона.
— Я цього не заперечую.
— Цього мало. Треба обдумати і рішити справу. Я вважаю, що для Мар’яни це дуже і дуже поважний крок, як не кажи.
— Хто тобі сказав, що я думаю інакше. — казав, широко й щиро позіхаючи, Микола Степанович. — І ще — чи буде вона щось тямити в господарстві. У Морозів панувати не вміють.
— Я думаю, — енергійно твердила Марія Олександрівна, — що навчитись садити капусту куди лекше, ніж грати Бетговена.
— Це то так. До господарства треби не тільки знання, але й нахилу. Ми... Ти ж знаєш.
— Що то значить у здорової й нормальної людини нахил. А навіщо людині дав Бог волю. Чим ти вважаєш свою дочку.
— Тим, чим вона є — панною, що виросла на готовому хлібі.
— Ах, — говориш!
І вже зовсім лягаючи, Микола Степанович, між іншим, бовкнув: — А я все думаю, що і Морозам не вдасться втримати їх прекрасного хутора.
— Ах! Не говори таких дурниць! — майже викрикнула Марія Олександрівна, і більше вони ніколи про це не згадували.
Ще більше розмов, тільки іншого змісту і дещо пізніше по півночі, велося на половині дівчат. Дівоча кімната у самому куті будинку з вікнами на схід і південь, просто в сад. Влітку перед вікнами — клумби з квітами, трохи далі — кущі червоних вишень. Кімната простора, висока, з тонкими м’яко-синіми, з прозолотою стінами та великими подвійними вікнами, завішеними прозорими серпанковими фіранками. Ліжка залізні. білі, з мосендзовими оздобами, з м’якими дротяними сітками. Подушки білі, високі, пухові — такі, які любить Марія Олександрівна. Ковдри також пухові, стебновані, густого ясно-червоного шовку, в білих мереживних поволоках. Ліжка стоять насупроти, під ними м’які килимки, між ними туалетний стіл з трельяжем і при кожному ліжку по столику. При вході вправо біла, повна, з золотими візерунками рококова канапа з блакитною спинкою, а перед нею такого ж стилю столик з двома стільцями. Дві шафи на одяг, на стінах малюнки — коні, собаки, панни в довгих, широких сукнях, масковий бал у венеціанському палаці. Все те — непогані копії непоганих майстрів — більшість привезена з Києва й Петрограду. А на всьому дрібнички з порцеляни — танцюючі балерини й слони, — креми, пудри, кольонську води, гребінці і щітки. Поміст застелений килимом місцевого виробу з полтавськими рослинними взірцями.
Ольга приїхала нечувано пізно. По десятій. Була натхненна, напружена, щоки горять, бистрі сяючі очі. На щастя, нікого в коридорі, а матері сказала через двері, що була в Демидових, їсти зовсім не хоче, по дорозі зриває пальто і біжить до себе.
Мар’яна була сама і в ліжку, лежала горілиць, ліва рука відкинута, мереживо сорочки й ковдри творить пінну бурю. Менша лампка під рожевим абажуром тьмяно світиться.
Ольга увігналась і, як була, уткнула голову в мереживо на грудях сестри і заніміла.
— Що з тобою, Ольго? — схвильовано говорила Мар’яна, обняла сестру, гладила її розсипане, буйне волосся.
Ольга підняла голову. Сльози текли по її щоках.
— Мар’яно! Сестро! Це від щастя!
І вона знов уткнула голову в мереживо; вирвались здушені звуки хлипання. Потім нагло зірвалась на ноги, підібрала довгу сукню і закрутилась по килимі, наспівуючи вальс Штрауса. І при цьому вона сміялась, співала і знов сміялась, щоки все ще в сльозах. Мар’яна дивилась на неї здивовано, трохи збентежено. Догадувалася, що з нею, і разом боялася свого здогаду.
— Мар’яно! — швидко казала Ольга. Не роздягаючись, вона лягла горілиць на свою білу, розстелену постіль. — Ти вже будеш жінкою. А тобі не страшно?
— Чого?
— Ну, як чого? Так. Взагалі... Я, знаєш, сама поганяла.
— Коні. Андрій мені дозволив правити кіньми. Це чудово! Трохи мерзли пальці.
— І ви не перекинулись?
— Навпаки. Ми летіли, мов навіжені. Але де ми були! Спитай нас, де ми були. В Демідівському лісі. Який це ліс, який це ліс! Які там дуби, яка нечувана розкіш! А яка там ялинова алея, що веде до лісничівки!
— Ви там, Ольго, були?
— Були!
— В лісничівці?
— Умгу!
— Боже, Боже! — вирвалось у Мар’яни. — Хто ж там ще був з вами?
— Я.
— І більше нікого?
— Він.
— Тільки вас двоє?
— Умгу.
Мар’яна раптом замовкла. Ольга зірвалася знов, кинулась до сестри, обняла її за шию і міцно, міцно цілувала.
— Мар’яно! Сестро! Все було дуже, дуже гарно! Ти ж бачиш, як я тішуся! Як у романі. Ні, як у казці. Сани, коні, бараниця, блискуча дорога, білий сніг, темний ліс, старі дуби, довга-довга, зелена, засипана снігом алея. Наші сани роблять перший слід — і нарешті чудова, сіра вілла. Навіть не вілла, а скорше палацик з вежею, а тепер зовсім порожня, всі вікна вибиті, всі двері вирвані, всі меблі розбиті, всі печі розвалені — скло, сміття, кусні порцеляни, а найгірше — кусні роялю — поплутані струни й білі, потрощені клавіші. По нім, видно, били сокирою… А Андрій стояв на порозі у своїй довгій шубі і своїм соковитим голосом декламував з "Одіссеї". Потім він ходив від вікна до вікна і казав: — Тут стояла шовкова канапа, на якій сидів Чайковський і оповідав про ангорських котів. Тут був мольберт, на якому Рєпін писав свою відьму. Тут бував Чехов, Винниченко і навіть сам граф Толстой. І тут також засідали підпільники, революціонери з групи "Юґа Росії". Граф Демідов звозив, каже, сюди з усіх кінців імперії все, що тільки могло хвилювати людський дух. Тут також давали концерти найкращі виконавці. Приїжджали навіть з Петрограду. Зала, дійсно, звучить — навіть без вікон, чудовий плафон — щось подібне до небес у синіх розводах стилю емпір. Андрій про все це дуже гарно казав. Я так не потраплю. Ми стояли побіч у широкому вікні величезної веранди, а перед нами стирчали зі снігу обламані рештки пальм. Направо, наліво і просто до самого густого лісу променями лежали три алеї. Широким овалом з-під снігу випинались обриси клумб, луки померзлих троянд, оповиті рожами брамки алей, розбиті, білі лавиці, якісь мармурові рештки — німф чи богинь — подоба класичних руїн, які ми бачили на малюнках "Ніви"… Боже, яка краса! І зовсім, зовсім тихо. Ніби на цвинтарі.
Я нічого більше не хотіла. Я була повна здивовання, і цього мені вистарчало. Ми ходили по кімнатах з прекрасними плафонами, Андрій пояснював мені алегорії, я мовчала. Андрій піднімав черепки саксонської порцеляни, барвисті кусники кришталю. Це, каже, богемське скло. Це, каже, візерунки відомих фресок якогось там майстра. Це, каже, рештки китайських ваз — великих, що стояли просто на паркеті, мабуть, з квітами. Андрій все це так добре знає.
Але найцікавіше було в бібліотеці. Страшно. Книги, мов трупи. Андрій показав мені зразки папірусу — і він каже, що це справжній, з Єгипту, з якогось музею, древній, тисячі років. І все те просто в смітті, на помості. Товсті, сильні томи в пергаменті — "Божественна комедія", Шекспір, французькі класики в оригіналі. Боже, скільки всього того! І все розбите, через вікна навіяло снігу, сніг розтавав, замерзало, альбом Ватиканського музею з чудовими копіями майстрів ренесансу замерз у калюжі, і через лід ми розглядали стелю Сикстинської каплиці.
Ах, Мар’яно. Я ніколи не думала, що зовсім, зовсім недалеко від нас щось подібне існує. Ми ще довго там ходили, заглядали до ванн, до убиральні, оглядали рештки зимового саду — поламані олеандри й магнолії. Потім пішли на горище, вилізли на вежу, з якої видно велич лісу і далеко-далеко Дніпро. Але ми Дніпра не бачили. Робилось темно, і обрії затягнулись поволокою туману. Ми тільки бачили великий, темний ліс — бір, що тягнеться вздовж Дніпра по пагорках, мов великі хвилі якогось темного моря. Андрій каже, що ліс той тягнеться до самого впаду Росі. Які, він каже, там дуби, особливо над Дніпром, де вони сходять донизу, до самої води. Андрій тут заспівав арію з опери "Князь Ігор" — і дійсно, це місце нагадує нашу древність. Ах, Мар’яно! На тій вежі! Це треба розуміти. Ми були там самі, як двоє птахів. З лісу долітали дзвінкі оклики круків. Кро, кро, кро! — який у них звучний голос, ніби з металу. Андрій казав: — Вслухайся, як вони крячуть! І дійсно.
Внизу ми ще блукали до самого смерку. Мені було холоднувато, і ми розтопили ватран. Андрій пошукав і знайшов розбитки меблів — ми сиділи у поламаних фотелях і, уяви, підкладали до вогню шматки кавказького горіха, карельської берези, червоної американської сосни.