– Луко, ти що – не в'їхав? Тоні хоче вивезти тебе в Європу… чи в Америку… Нелегально. Там ти станеш великим цабе, з тобою рахуватиметься сам Домнул! Дружбане, прикинь: Нью Йорк, Європа, Монмартр, ланчі, тости, Кривава Мері! Й усе коштом їхньої могутньої організації… він щось молов про їхню могуть – я не в'їхав… Але ноги треба робити негайно – поки тебе не знебарвили. Брате, затям: знебарвленим ти нікому не потрібний, ані в Європі ні в Америці!
– Замовкни! – Лука ляснув долонею об кермо. – Замовкни, кінець кінцем – у мене й так без упину болить чортячий баняк! Питаю: як він допоможе мені в моїй справі? Я мушу зустрітися з одним чоловіком, це Гордієнко – ти знаєш. Зустрітися й задати йому одне-однісіньке питання, і почути відповідь. А тоді твій Тоні хай везе мене хоч у Нью Йорк, хоч у Монмартр, хоч до Домнула в зуби!
Пашка збуджено заходився перекладати журналістові вимоги "останнього синього", Тоні тривожно слухав, кивав головою й продовжував дивитися на Луку. Коли перекладач замовк, почав говорити сам англієць. Попри схвильованість, мова журналіста була чіткою й виразною.
– Він дуже радий… — перекладав Пашка. – Дуже радий, що ти погоджуєшся долучитися до місії… Каже, що це головне, що заради цього варто було… Ну, тут він знову напускає свого туману: про твою унікальність, про вирішальність дня й переломність моменту… Коротше, в Рожищеві повно спеців і він боїться, що тебе схоплять, знебарвлять і всій їхній унікальній переломності настане пшик! Тому радить негайно залазити в багажник цього гармидеру… до речі, де ти його доп'яв – викрав, чи зміняв на Жигулика?.. так от: залазити й мчати назустріч бусику, який він зараз же викличе з Угорщини – в Угорщині їхня мережа має потужну підтримку. В тому бусику є всі умови щоб сидіти й не витикатися назовні – навіть санвузол встановлено! Бусиком вони й перевезуть тебе через кордон. Друзяко, я вірю, англієць це зробить! Прикинь: напередодні самміту Президент заказав навіть дмухати на іноземних журналістів – раптом котрийсь розродиться критикою! Тому Тоні пропускають скрізь, куди б він не потикнувся, скрізь усміхаються й наливають випити! Ніхто не знає, що він приїхав по тебе – думають, що Тоні готує матеріал про українську глибинку!
– Як він на тебе вийшов? – спитав Лука.
– Зринув на пак-заводі й почав шукати твоїх приятелів, а хто є найкращим твоїм приятелем?
Зауваживши, що перекладач не перекладає, а баляндрасить з Лукою про своє, журналіст смикнув його за рукав.
– А – так от, — повернувся до своїх безпосередніх обов'язків Пашка. – Він каже, що треба їхати негайно, але… якщо… Словом, він розуміє, що ти, скоріше за все, залишаєш Україну назавжди… дідько – справді?.. сподіваюсь – просто надовго… тому маєш право на… на останнє бажання чи якось так… Словом, він згоден допомогти тобі з Гордієнком, звісно, якщо одразу після цієї зустрічі ви рвонете, так би мовити, на дикий захід! Друзяко, прикинь – у мене сльози на очі накочуються… А – і ще! І ще Тоні каже, що тебе треба привести до ладу, бо в такому вигляді з тобою ніякий Гордієнко зустрічатися не захоче! І тут я, до речі, з ним згодний!
Безпечно "привести Луку до ладу" можна було в одному єдиному місці – вдома у Пашки. Захищений президентською недоторканістю Тоні сів за кермо, Пашка – поруч із ним, Лука влігся в багажник. Поки їхали, Ланос двічі зупиняли нацгвардійці, втім наразившись на білозубу усмішку й вестмінстерський акцент його водія, силувались усміхнутися й собі та бажали щасливої дороги. На подвір'я заїхали заднім ходом, коли відчинився багажник, Лука побачив, як друзяка погойдує над ним чималим овальним тазом:
– Вибач, брате – це краще, що маю!
За три доби карколомних мандрів зламаний гомілкостоп Луки набряк, у боці шпигало все нестерпніше, в голові гуло – правдовидець тримався лише на знеболювальному. Важко спираючись на ковіньку, він прошкандибав у хату, англієць, який заходив останнім, швидко зачинив двері...
Тоні дивився на безмежно втомленого, хворого, неголеного, немитого й розкуйовдженого Луку й думав, що знову, як і у випадку з Мгамбою, між ним і синьошкірим постав прикрий мовний бар'єр – Пашчину англійську англійською можна було назвати хіба з поваги до господаря помешкання. Тоні мало що втямив із його розповідей про останнього правдовидця, уявлення не мав, з якої причини непридатним для пересування транспортним засобом той три доби гасав по непридатних для пересування українських дорогах, кого переслідував і від кого втікав, але дуже шкодував, що не може розказати Луці те, що хотів.
Якби була змога, журналіст розказав би цьому покаліченому правдознаєві про свою зустріч з його своєрідним антиподом – Мгамбою, про гідний захвату злет і про гідне співчуття падіння "батька всіх правдовидців", про розрізненість дітей правди й про підступи Домнула, про заборону діяльності асоціації й перехід її активістів на нелегальне становище, про катастрофічні наслідки кампанії зі знебарвлення та не менш катастрофічні – від тотальної вакцинації Трухантером. Можливо Тоні навіть розказав би про секретарку Джейсона Шумана, велику шанувальницю кінних перегонів Фріду – якось та зателефонувала й зловтішно сповістила, що на підтримку антиправдистького руху перефарбувала волося в зелене. Хоча Фріда – то дрібниці. Якби була змога Тоні Ленґхем повідомив би цьому занехаяному українцеві головне: вони підчепили Домнула на гачок! І щоб показати мільйонам прозелітів збожеволілого месії, що їхній король не просто голий – що він убивця, не вистачає лише одного, не вистачає його – Луки!
Завзято порпаючись у минулому Домнула, вивідачі "Дітей правди" досліджували будь які документи, де б фігурувало прізвище Додян. Зокрема в архіві Де-Мойна – столиці штату Айова, правдофіли знайшли його підпис під двома цікавими паперами. Це був акт спалення тіла якогось Джордана Додяна в муніципальному крематорії й корінець квитанції про оплату даної процедури. В документах стояла й дата надання послуги: двадцяте жовтня дві тисячі дванадцятого року, і це не могло не привернути увагу вивідачав, адже всього через шість днів Хоррі Додян прийшов у мерію Дельфі й зареєстрував Товариство сприяння кремації!
Запахло таємницею й правдофіли заходилися над її розкриттям зі ще дужчим завзяттям, не забуваючи втім і про конспірацію. Назвавшись черговим біографом знаменитого дельфійця й отримавши в СВС відповідне благословіння, журналістка й активний член асоціації Морґан Ґербатт приїхала в Дельфі, де простодушні аборигени швидко видали їй те, що одразу потягло на сенсацію: у Йоани й Хоррі Додянів був син Джордан, але в тринадцятирічному віці хлопець трагічно вмер від гострого нападу апендициту. Втім, справжня сенсація чекала на допитливу Морґан далі. Журналістка з'ясувала, що жодних офіційних свідчень перебування Джордана на цьому світі просто не існує. Ім'я юного Додяна не значилось ні в реєстраційних документах мерії, ні в списках учнів місцевої школи, ні в переліку парафіян дельфійської лютеранської церкви поряд з іменами Йоани, Тиберія й Тобін, яка померла кілька років тому. Слідів перебування чи то живого чи мертвого Джордана в місцевому шпиталі Ґербатт також не виявила й це видавалося вже не просто дивним, а дивним надзвичайно.
Трохи соромлячись своєї відвертості, давні знайомі родини Додянів, повідали журналістці, що, попри свою майже очевидну й неспростовну святість, майбутній "рятівник людства" відзначався буйною вдачею, часто сварився з сусідами, бідолашну Тобін не раз бачили з синцями, іноді від татуся перепадало й тихому сором'язливому Джордану. З'ясувати будь яку подробицю смерті хлопця Морґан не вдалося, а зайва допитливість у цьому напрямку могла викликати підозру. Втім, одна статечна дельфійка згадала дату смерті підлітка, оскільки це був день народження її небоги – дев'ятнадцяте жовтня. Виходило, що вбитий горем татусь завантажив тіло сина в автомобіль, відвіз у Де-Мойн і віддав на кремацію вже назавтра після трагічної смерті нащадка! Такому вчинку неможливо було знайти пояснення, надто пам'ятаючи, що на той час Товариства сприяння кремації ще не існувало й практика спалювання тіл померлих була для Айови швидше екзотикою, ніж повсякденною практикою.
Чому всупереч християнським традиціям Хоррі поспішно віддав тіло померлого сина на спалення? Припустимо, тоді він уже розробив своє пірофільське вчення й прах бідолашного Джордана став просто першим у списку, але чому, ставши Домнулом колишній дельфійський кукурудзівник Хоррі (а це міг бути тільки він) спробував знищити будь який слід існування сина, й був би знищив, якби не скромні квитанції з муніципального крематорію? Що він намагався приховати?
З цього приводу Тоні мав власну версію: нестримний у гніві Хоррі вбив сина, якимось чином (підкуп, підробка, погроза) видав за офіційну й поширив побрехеньку з апендицитом, остерігаючись ексгумації оперативно спалив тіло, а упереджуючи зливу питань з приводу такого дивного вчинку, підвів під нього, сказати б, теоретичну базу, хутенько, вже за шість днів, зареєструвавши Товариство сприяння кремації. Цілком можливо, що Джордан став не єдиною жертвою "рятівника", слід би ще дослідити обставини смерті його дружини – чи не замовкла Тобін навіки, аби не вибовкати борони Боже небезпечну правду?
Як було в дійсності, знав тільки сам Домнул, і він цілком заслуговував на ряд незручних питань, але це мало сенс лише у випадку, якщо питання задаватиме синьошкірий: перед мікрофонами, в прямому ефірі, коли будь яке "так", або "ні" звучатиме для ймовірного вбивці вироком з власних вуст, коли не можна буде ані промовчати, ні відмовитись відповідати, бо це означатиме те саме.
Дотично версія Ленґхема пояснювала бурхливе неприйняття Домнулом синьошкірих і з цим погоджувалась більшість керівництва асоціації. З огляду на хворобливу пристрасть очільника СВС до публічних виступів влаштувати йому несподівану зустріч з правдовидцем видавалося цілком можливим, але складність полягала в тому, що правдовидців на Землі більше не залишилось.
Тому коли в телевізійному звіті про напружену діяльність Домнула "рятівник світу" по батьківському вичитав українського лідера за повільність у знебарвленні синьошкірого, правдофіли зрозуміли: це шанс! Для Тоні виготовили фальшиве посвідчення кореспондента Н'юзвік[82] і він полетів в Україну.
Лука.